Перехресні стежки (19??)/III

by Іван Франко

◀ II

Перехресні стежки Іван Франко III

IV ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

III.

— Перепрошую пана меценаса, що трошки забарив ся, — скрикнув Стальський, вибігаючи на веранду. — Але прошу, прошу! Пан меценас певно вже десь голодні. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, від снїдання до тепер бути натще!…

— О, нї, я підчас павзи ходив на перекуску, — спокійно промовив Рафалович, ідучи обік Стальського тїсними і брудними сходами на перший поверх. Тут було »касино«, тепер зовсїм порожнє, зложене з трьох покоїв і салї для танцїв. У білярдному стояв уже заставлений на дві особи столик, а при нїм кельнер із реєстром страв і серветою під пахою.

— Прошу, чим можу служити пану меценасові? — промовив він, кланяючи ся Рафаловичеві.

Сей замовив обід на дві особи. Перед обідом випили по чарцї старки^[1] »на відновленнє старої знайомости«, як мовив Стальський. Рафалович справдї, був голоден, а відновлені перед хвилиною спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офіціялом. За те Стальський, і пючи, і їдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.

— Го, го! Я то знав, що з пана Євгена Рафаловича будуть люде. Ще як се був малий Ґенцьо, то вже було видно, що то голова не-аби-яка. Я то нїби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Ґенця, як свою дитину! Прошу не гнївати ся… Я вже тодї був парубок під вусом. Що правда, то правда. Тай потім я не перестав інтересувати ся… О, яка то була радість, коли я прочитав у »Народівцї«^[2], що мій елєв, пан Євген Рафалович, одержав на львівськім унїверситетї ступінь доктора прав. Прошу вірити!… Ну що, адже пан анї брат менї, анї сват… а вже таке дурне серце в чоловіка, тїшить ся чужим щастєм, сумує чужим смутком так, як своїм власним.

Євгенові, не знати чому, в тій хвилинї причуло ся жалібне мявкотаннє катованого кота. Він поклав ложку і, з виразом не то здивовання, не то трівоги, видивив ся на Стальського.

— Що пан меценас побачили на менї? — запитав сей, перериваючи балаканнє й озираючись по собі.

— Нїчого, — відповів Євген. — Прошу, пане, їджте!

— Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастє бачити вас частїйше — дозволять пан меценас говорити собі »ви«?

— Прошу, прошу!

— Се краще! Якось більше від серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу^[3]. Перепрошую, правда, що пан меценас практикували в Тернополї?

— Так, я був там три роки в адвоката Добрицького.

— О, знаю, знаю! Я докладно слїдив за кождим кроком пана меценаса на публичній, так сказати, аренї. Особливо, відколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаєте, пане, скажу вам без комплїментів… я чув тільки одну, нинїшню вашу оборону, але читав справоздання з кількох процесів, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.

— Прошу, пане Стальський, будьте ласкаві, обідайте! Бачите, я їм за двох і не думаю бути ситим вашими ласкавими комплїментами.

— О, що те, то нї! Борони, Боже! Жадні комплїменти, — живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброєними: одна в ніж, друга в вилки. — Се навіть не моя думка. Се загальна думка в тутешнїм судї. Сам пан президент — ви завважили, як пильно він прислухував ся вашій оборонї, як ішов за вашими слїдами у своїм резіме? — отже сам президент по розправі, виходячи зі суду, сказав до прокуратора: »З таким оборонцем — то приємно вести розправу«. А прокуратор йому на се: »О, так, се одна з найяснїйших голів у галицькій адвокатурі. Шкода, що не пішов на суддю, міг би був зробити карієру.« О, так, пан меценас приносять із собою до нас найлїпшу славу.

Щоби звернути розмову на иньшу тему, Рафалович попросив Стальського оповісти йому дещо про відносини в тутешнїм судї, що, може, могло б бути йому придатне в дальшій дїяльности. Стальський і овшім!^[4]. І з уст, що тільки-що так і бризькали симпатією та комплїментами, полили ся потоки неймовірного бруду, сплїток і поганї.

Президент був колись здібний суддя, але тепер стуманїв, дома ним командує кухарка, проста, погана баба, а в судї його канцелїст, хитрий Жид і страшенний хабарник. У судї правило, що з Жидом нїхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцелїст, але він, Стальський, певний у тому, бо хоча президент удовець і бездїтний, але має цїлу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов пявки. А радник Н. і з роду був вісїмнацятий туман^[5]. Се той сам, що, ще бувши ад'юнктом^[6] у Печенїжинї^[7], засудив сам якогось хлопа^[8] на смерть і зараз же написав до Оломуца^[9] по ката; аж коли кат зателєґрафував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печенїжина, довідали ся вищі власти про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про-око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали в Кульпаркові^[10], а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що в нього сильні плечі, протекція. Иньшого були б спенсіонували, йому дозволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він нїяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналї, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, а — гм, гм… За те радник М. картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, тай далї до кавярнї. Там уже жде його партія, в кождій порі дня иньша. Жінку має язю — не дай, Господи! Проста, ординарна Мазурка, ростом ґренадир, обємом — бодня, язик — десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан радник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпака, бо як маґнїфіка^[11] зловить, то не питає, що то пан радник, і що народ збігаєть ся, а бере пана радцю^[12] за боже пошиттє й тягне додому, та ще приговорює по дорозї, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім судї її найгірше боять ся всї. Навіть пан президент трепеще перед нею. Знаєте, раз була історія…

Скінчили обід, позакурювали циґара. Євген велїв принести чорну каву. Стальський усе ще оповідав міські сплїтки й судові скандали: про третього радника, про ад'юнктів, далї перейшов на полїтичну владу, перемив кістки панові старостї^[13], панї старостинї, панам комісарям і лагодив ся перескочити до податкового інспектора, коди Євген, випивши каву, зирнув на годинник.

— Ну, пане Стальський, — мовив він, устаючи, — дуже менї приємно в вашім товаристві, але пора менї до мойого готелю.

— Ай, ай! — мовив Стальський, зирнувши також на годинник. — Ото я забалакав ся, а то вже далї третя. У мене в канцелярії також трохи рестанцій^[14]. Не буду заходити додому, а піду просто.

Євген подзвонив, заплатив і вийшов. Йому хотїло ся спекати ся Стальського, балаканнє котрого псувало йому пообіднїй гумор, але Стальського не так легко було спекати ся.

— Пане меценас! — мовив він зворушеним голосом, — дозвольте менї віддячити ся вам за вашу добрість і за нинїшнє вгощеннє!

— Але ж, пане, нема за що. Менї самому все-таки краще удвох, нїж самому обідати.

Вони були на вулицї перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.

— Ви куди тепер? — спитав Євген.

— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.

— Я не хотїв би забирати вам час.

— Але ж прошу! Що менї з ним робити! Додому не хочеть ся йти, а канцелярія не втече.

— Значить, і ви кавалєр, коли вас не тягне до дому? — з усміхом промовив Євген.

— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять лїт. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілїзована настільно, що не скаже нїчого.

— Нїчого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?

— Так, пане, не скаже нїчого.

— То, певно, її тут нема, виїхала кудись на село?

— Нї, пане, сидить дома.

— Ну, то, може, нїма, — вибачайте, що так кажу.

— Нї, не нїма.

— Ну, в такім випадку се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нїчого не сказати чоловікові, коли не прийде впору на обід.

— Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати — від цивілїзації… від дресури. Котрий мужчина не вміє поводити ся з жінками, той лїпше зробить, коли не буде женити ся. А, вміючи, можна все зробити.

І знов Євгенові, не знати чому й відки, причув ся розпучливий мявкіт катованого кота. Він іздрігнув ся, попрощав ся зі Стальським і пішов до свойого готелю.

——————

1. Рід польської горілки (starka litewska)
2. Скорочене: Gazeta Narodowa, — львівський консервативний польський часопис
3. Польська конструкція: передавання третьою особою, відзивати ся, балакати третьою особою
4. Ще й як (поль. owszem)
5. Звичайна назва дуже дурної людини
6. Перша судова ранґа після практиканта, тепер зветь ся просто: суддею
7. Містечко недалеко Коломиї
8. Селянина, мужика
9. Оломуц — місто в Чехословакії
10. Відомий заклад для божевільних піді Львовом
11. Жінка
12. Зичайна назва радника (поль.)
13. Начальник полїтично-адмінїстраційної влади в повітї
14. Технїчний вислів на те, як хто не позалагоджував справ — залишка непозалагоджуваних справ