Перехресні стежки (19??)/IV
| ◀ III | Перехресні стежки IV |
V ▶ |
|
Другого дня була недїля. В судї не було нїякого дїла, тож др. Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудї. Була вже осьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне, червонясте світло. Євген тільки-що прокинув ся, простягнув ся, позїхнув і смакував роскіш безжурного спокою. Попід його вікнами гуркотїли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залїзничого поїзду, що саме в тій годинї виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного, рухливого міста, особливо в деякому віддаленню, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуттє якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашности, подібне до чуття того чоловіка, що з лїсової самоти вернув ся додому на лоно многолюдної та говіркої сїмї.
Та нараз до дверей його покою застукано і, заки ще він успів відізвати ся, двері відчинили ся, і в них показала ся руда голова Стальського.
— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошую, перепрошую… я думав…
— Але, прошу! Я не сплю. Власне хотїв уставати.
— Ну, то я зажду… Піду пройти ся, поки пан меценас…
— Але ж нї! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте[1].
Стальський увійшов і запер двері за собою.
— Прошу, сїдайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучив ся в останнїх днях…
— Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський, поклавши на одному кріслї капелюх і лїску[2] й сїдаючи на друге. В лагіднім полусвітлї було видно, що він сьогоднї був одягнений чистїйше, краще, нїж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризієра[3], бо від нього пахло ще кольонською водою, й вуса були свіжо нафіксовані.
— Я гадав, — говорив він, поки Євген мив ся, брав чисту сорочку й одягав ся, — я думав, що пан меценас мають сьогоднї трохи більше часу, та підемо разом оглянути помешканнє.
— Яке помешканнє?
— Як то? Пан меценас уже забули, що вчора говорили менї, чи не міг би я знайти…
— Ага, ага! Ну, так що ж?
— Я вже знайшов. Гарне помешканнє, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положеннє, при головній вулицї, недалеко ринку й недалеко руської[4] церкви. Немов сотворене на канцелярію для популярного адвоката.
— О, пане Стальський, дуже вам вдячний!
— І надїюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий із власником. Як на ваше щастє, від першого[5] опорожюють ся внизу два покої з передпокоєм — то була б гарна канцелярія, і на поверсї також два покої з кухнею, то було б помешканнє для пана меценаса. Здаєть ся, вам обширнїйшого помешкання не треба?
— О, нї, не треба! Дуже мене зацїкавив ваш опис. Надїюсь, що менї сподобаєть ся те помешканнє. А яка ж цїна?
— Жид дорожить ся трохи. Прийдеть ся ще поторгувати ся. Хоче за обі партії по 25 ринських[6] місячно.
— Значить, разом 50 місячно або 600 річно? І кажете, що в доброму місцї?
— Можуть пан меценас бути певні! Я б на лихе навіть не дивив ся.
— І се, на вашу думку, дорого?
— Ну, як на Львів, то не було б дорого, але як на наше місто, то трохи солоно. Треба буде поторгувати ся. Думаю, що коли пану меценасові сподобаєть ся хата, і схочуть наймити на рік, то він дасть за 500 ринських.
— Ну, се було б дуже гарно!
— Чи вже пан меценас готові? Можемо зараз піти оглянути.
Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, він пригадав собі, що ще не снїдав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернув ся туди.
— Я ще не снїдав, — мовив він до Стальського. — Прошу, зайдїть зо мною на снїданнє!
— Дякую, я вже по снїданню.
— Ну, то випєте келїшок[7] коняку. Прошу, не робіть церемонїї.
Сидячи при круглому мармуровому столику й попиваючи гарячу каву, др. Рафалович придивляв ся Стальському, що не переставав балакати й оповідав йому притишеним голосом ріжні міські новинки. На лицї Стальського видно ще було білі плямки з пудру, яким обсипав його фризієр; зрештою, на ньому малювало ся щире вдоволеннє. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, після випитих двох келїшків коняку, кінець його носа трохи зачервонїв ся і в очах грали вогники. Меценас дивив ся на нього тепер далеко ласкавійшими очима, нїж учора, може, під впливом доброї новини, яку принїс йому Стальський, а, може, і для того, що сей оповідав сьогоднї веселїйші річі, нїж учора. Сьогоднї в містї мали відбути ся збори робітників, що хочуть домагати ся загального голосовання, але пан староста заборонив, га, га… »Доки я тут старостою« — сказав комітетові, — »доти нїякого віча, анї збору в моїм повітї не буде«. Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусїднїй ріцї, і староста дав за нього рибакам два ринські. Жид, у котрого меценас має винаймити помешканнє, се перший міський багач і лихвар; він будує тепер три нові доми; от би пан меценас добре зробив, як би відкупив від нього ту каменицю, в котрій тепер має оселити ся!…
Зі слів Стальського віяла сьогоднї щирість; не чути було тої злобної ноти, яка так немило доторкала Євгена вчора. Кинувши оком на ранїшнї ґазети, меценас заплатив, і вони оба вийшли з кавярнї. Ринок і вулиця, що вела до церкви, були повні святочно поприбираних міщан і передміщан. Дзвони гули і грали в повітрі. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким проміннєм із безхмарного неба. Від ріки, що широким луком обтинала місто з двох боків, тягло вогким холодом. Було чудово, гарно, весело, привітно довкола, і меценас ішов звільна, роздивляючи ся приязно на всї боки, немов знайомлячи ся з цїлим окруженнєм. Се перший раз сьогоднї він почував себе в сьому містї, як дома.
Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенув ся, мов би несподївано діткнув ся проводу елєктричної батерії. Озирнув ся направо, не зупиняючись на ходу. Напроти нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукнї, в чорнім капелюшку з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном[8]. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіннє, вражіннє її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усїм було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давнї спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, й його очі силкували ся пізнати її лице під вельоном. Але не доходячи яких десять кроків, вона звернула направо, вмішала ся в густу купу міщан, що сунули до костела, і щезла. Євген був би радо пішов за нею, але не міг сього зробити, маючи обік себе Стальського й направивши ся з ним разом оглядати помешканнє. Стальський, занятий оповіданнєм якоїсь новини, а потім хвилевою шептаною розмовою з якимось стрічним міщанином, не бачив чорної дами.
В Євгена сильно забило ся серце, в голові затуманило ся, і він зупинив ся та оглянув ся за Стальським.
— Що се таке? — думалось йому. — Вона, чи не вона? Ледви, щоб вона! Відки б вона взяла ся тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здаєть ся, пізнав би між тисячами! Та нї, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!
І він долонею натиснув на груди в тому місцї, де сильно било ся його серце.
Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачучи, що Євген держить ся за груди, він зирнув на нього вважно.
— Ов, а се що? Пану меценасові щось недобре?
— Менї? Борони, Боже! Або що?
— Що пан меценас!
— Се нїчого! — мовив Євген, пускаючись іти далї. — Се в мене часом буває… такі маленькі атаки. Давнїйше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.
— Але то, може, бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
— Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.
— Але все-таки треба б зарадити ся лїкаря.
— О, я вже лїчив ся. І, власне, лїкарі вспокоїли мене. Ходїмо, пане! Далеко ще до того помешкання?
— Нї, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя як ковбаси, порозтягали ся кожде на пів милї і ще дальше, а середмістє все прикупі, мов на тарелї. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.
— Акустичне?
— Так! У однім кінцї чхнеш, у другім чути. Нї з чим найменьшим не сховаєш ся перед цїкавими очима. А що цїкаві очі побачуть, те цїкаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усї від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усї займають ся тимже ремеслом. Усякий думає: пришпилюють менї латки, давай буду й я пришпилювати иньшим! І так живемо. Не один зразу лютить ся, обурюєть ся, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеть ся, а головно: переконаєть ся, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди у хвіртку. Та дай, Боже, щасливо!
——————
- ↑ інтелїґенське слово — не засоромите
- ↑ цїпок, паличку (поль. laska)
- ↑ голяр, парикмахер
- ↑ себто: унїятської всупереч до римокатолицької, яку звуть у Галичинї »костелом« або польською церквою; автор уживає скрізь історичних назв: Русь (Україна), Русин (Українець), руський (український), які жили скрізь на заходї України до війни
- ↑ від першого (числа) найблизчого місяця
- ↑ 50 корон, ринський (ґульден) — 2 корони
- ↑ чарочка
- ↑ Вуаля, серпанок (поль.)