Перехресні стежки (19??)/LIII
| ◀ LII | Перехресні стежки LIII |
LIV ▶ |
|
Вечоріє. Надворі потемнїло, але небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде снїг густими, великими платками. Міський годинник вибив четверту, але в покою вже посутенїло. Реґіна звільна, рівним кроком ходить по свойому покою, мірно — шість кроків там і шість назад, ненастанно мов вязень у своїй казнї[1]. Двері її покою замкнені з нутра так, як їх замкнула, вирвавшись із рук мужа. Тільки голова її, що розболїла страшенно, повязана мокрим рушником; лице й уста, коли можна, ще блїдїйші, нїж були за обідом, а великі чорні очі горять несамовитим вогнем. Вона ходить із лицем, спущеним униз і говорить раз-у-раз не то сама до себе, не то до когось незримого, ґестикулюючи при тому злегка руками; говорить не дуже голосно, рівно так, що зза дверей її голос бренить мов тихе джурчаннє лїсового джерела, солодке й мелянхолїйне за одним разом.
»Слухай, Ґеню! Як я була маленька, то ми жили в деревляному домику під лїсом. А напроти наших вікон була висока, лиса гора. Коли сонце сходило, то викочувало ся до наших вікон якраз ізза вершка тої гори. А коли заходило, то на тому вершку найдовше яріло ся його пурпурово-золоте проміннє. Я так любила той вершок, голий, наїжений сїрими каміннями і з широкою пісковою поляною по серединї, що виглядала мов широка біла плахта, простерта між оборогами. Встану було рано й зараз біжу до вікна й зиркаю на той вершок, як він купаєть ся в сонцї, що ще не доходить до нас удолину. Ввесь день чи бігаю куди, чи купаю ся в річцї, чи бавлю ся, а все люблю зирнути на той вершок, а ввечір то нераз очей від нього не можу відвести. Так мене манило щось до нього. Та вічна гра світла й тїней найріжнїйших красок, що міняли ся на скалах, на пісковій полянї, на ярах і темнім лїсї внизу — все те чарувало мою дитинячу душу. Я нераз почувала бажаннє бути на тім вершку, дихати тим пурпурово-золотим, пишним повітрєм. Менї нераз снило ся, що я лечу знизу, ширяю понад яри й долини, як сїрий яструб — просто вгору до того вершка. У мене в серцї робило ся так солодко й так страшно, що менї у снї дух захоплювало, коли я глядїла з гори у глибоченне проваллє піді мною. Я скрикувала з радости і страху, і прокидалась, і жалувала, чому я не пташка й не можу летїти там угору і спочити на тім чудовім вершку.
»Та ось раз, вдивляючи ся в вершок, коли сонце схилило ся з полудня й обливало його найяркійшим світлом, я побачила в самій серединї піскової поляни щось мов срібну искру, мов шматок сонця, що відірвав ся з неба й упав на вершок гори. Довгий срібний промінь стрелив від того місця до мойого ока, тремтячи понад темним лїсом, іграючи всїма барвами веселки. Що се таке? — подумала я. Я чула про діяманти, що грають таким проміннєм; чула про гадюк, що носять діямантові корони, і в моїй дитячій душі защеміло щось трівожно, неспокійно. Може, там орел убив таку гадюку, а її корона лежить серед піску і блищить до сонця? І в мене повстала думка — піти на вершок і добути сю корону. Мене здіймав страх при самій думцї, що менї треба буде йти через той густий темний лїс, що широким поясом обвивав лису гору, але я поборювала страх. Я довго надумувала ся, кілька день вдивляла ся в діямантову искру на вершку, чи не щезне вона, чи не пропаде. Нї, вона все горіла та блищала на тому самому місцї й манила мене своїм ярким проміннєм. Вкінцї я почала бачити її навіть у снї — і не видержала. Одного дня, по снїданню, взявши шматок хлїба з маслом у кишеню, я вибрала ся потаємно з дому й пішла. Розумієть ся, я заблудила в лїсї й тільки над вечір знайшли мене вівчарі й завели додому. Мама витріпала мене різкою, батько насварив, а коли я з плачем почала говорити про діямантову корону там на вершку гори, мене висміяли і сказали, що се певно скляний череп із пляшки, яку там розтовкли інжинєри, роблячи поміри на шпилї[2]. Я замовкла, але в душі не вірила сьому. Нї, скляний череп не видасть такого проміння! — думалось менї. І коли другого дня сонце схилило ся з полудня й освітило піскову поляну, я перш усього звернула очі на знане менї місце. О, горе! Діямантової искри не було! Вона щезла й не показалась менї більше.
»Слухай, Ґеню! Не смій ся з мене, що я в таку хвилю згадую такі речі. Ся згадка заповнює тепер мою душу, і той діямантовий промінь живо, як нїколи, тремтить і мінить ся перед моїми очима, тягнеть ся чудовою ниткою від якогось високого, вільного, соняшного вершка аж на дно мого серця. Менї ясно тепер: се мрія мойого щастя, мрія, яка хоч раз у життю прокидаєть ся в кождої людини, і тягне, і манить її кудись високо, в ясні простори. Певно, певно, більшина тих, що йдуть шукати чудового діяманту, або збивають ся з дороги в темнім лїсї, або знаходять скляні черепки. Але се ще не значить, що діямантів і зовсїм нема, і що знайти їх зовсїм неможливо.
»Слухай, Ґеню! Менї тепер ясно — ох, аж болюче ясно, що тим моїм діямантом був ти, була твоя любов. Тепер, як нїколи, я чую блиск, і силу, і чар її проміння. Прости менї, Ґеню! Я й давнїйше чула її, але в мене не було сильної постанови йти за її покликом. Я була дурна, загукана, заслїплена своїм вихованнєм. Менї здавало ся, що таких діямантів я на дорозї свого життя знайду багато, що досить менї схилити ся сюди або туди, щоб такий діямант попав ся менї в руку. Мої товаришки всї стілько балакали про такі діяманти… ми й не вявляли собі, як багато нам прийдеть ся зустрічати в життю товченого скла!…
»Аж тепер, Ґеню, коли моя молодість минула, моя краса зівяла, коли грижа виссала мої сили, коли горе, мов собака, вхопило мене за шию, і гне додолу, і силкуєть ся втопити мене в болото, аж тепер я зрозуміла, чого стоїть хоч би найменьший діямантик щирої любови! І як годї жити без нього! І якою пустинею, яким звіринцем страшних, ненаїдних бестій робить ся життє без нього. Ґеню! Ґеню! Чи можеш ти вявити собі, що я пережила в такому звіринцї десять лїт! І скілько я витерпіла, караючись — за що? За те, що в рішучій хвилї збила ся з дороги, не знайшла в душі компаса, не знайшла сильної волї, щоб піти за голосом серця! Невже ж се справедлива кара? Не може бути! Кара — нехай і так! Я згрішила — проти себе самої, проти власної душі, і кладу ся на кару. Але вимір! Нї, проти такого нелюдського виміру кари я рекурсую, рекурсую і протестую всїма силами душі.
»Ґеню, ти ж адвокат. Ти оборонець покривджених. Невже ти не бачиш, не відчуваєш душею моєї кривди, моєї тяжкої муки? Невже ти не вступиш ся за мною, не захистиш мене? О, Ґеню, рятуй мене! Сили моєї не стає. Розум мій мутить ся, голова тріскає. Адже ж тут день-у-день рвуть мою душу, топчуть мене в багно, шпигають розпаленими шпильками. Адже ж тут день-у-день брудними ногами ходять і топчуть по тім, що в мене найчистїйше, найсвятїйше! Адже ти чув сьогоднї — ти чув, куди він попихає мене! О, я знаю його, знаю, чого він хоче. В нього нема анї зерна щирости, все в ньому брехня, і брудота, і погань! Він чує, що я чиста душею, і рад би мати мене брудною, огидною, щоб тодї з тим більшим правом топтати й поневіряти мене! Ґеню! Ґеню! Ти ж запевнював, що любиш мене. Невже можна любити і спокійно дивити ся, як улюблена людина треплеть ся і вєть ся на тортурі? Чом же ти так зовсїм забув про мене, відвернув ся від мене, не зазирнеш нїколи, не навідаєш ся, не поцїкавиш ся, чи я жива, і що дїєть ся зо мною? По що ти віддав мене в цїлковиту власть отсього звіря? Бачив, як затріснено за мною двері вязницї, і навіть не попробував потермосити замком?«
Вона ходила, заламуючи руки, і її притишена розмова змінила ся на важке риданнє, на завід, мов по покійникові. Зпід напухлих, червоних повік звільна, двома річками лили ся сльози — часті гостї на її лицї, де видно було дві зиґзаковаті смуги, мов рівчачки, вириті тими річками.
Нараз вона зупинила ся і вхопила себе обома руками за голову.
»Горе менї, горе, слїпій та небачній! Що се я говорю! Чого се я надїюсь! Та невже я сама не відіпхнула його! Невже він не простягав менї руки, не готов був жертвувати менї все своє життє, всю свою будущину? І я відіпхнула його, я відвернула ся від нього! Ґеню, серце моє! Що ти подумав собі про мене в тій хвилї? Невже ти подумав, що се гордощі говорили з мене? О, Боже мій, я — і гордощі! Я, жебрачка, що була б щаслива окрушиною, найменшою одробиною того, чим люде живі — я мала б гордувати тим безмірним скарбом, який ти клав менї під ноги! Ґеню, Ґеню, ради Бога живого, не думай сього про мене! Се були тільки мої трусощі. Я так відвикла від подарунків життя, що рука не простягаєть ся приймати їх. А при тім мою душу так загукано, знечулено, обгороджено парканами ріжних приписів! Адже навіть пташка не може злетїти просто вгору в тїсній огорожі. І щиглик, пробувши довго у клітцї, не відважуєть ся відразу летїти на волю. Ґеню, Ґеню! Як би ти був знав, що тодї дїяло ся в моїй душі! Як скакало моє серце при твоїх словах. Як трепав ся кождий найменший нерв! А коли мої прокляті уста перебили тобі, коли моє лице — проти волї — відвернуло ся від тебе, ах, то моє серце, облите кровю, не тямило себе з болю! А моя душа, облита крівавими слїзьми, мов Магдалина, припадала до твоїх ніг і цїлувала їх і кричала нечутно: »Не вір устам! Не вір лицю! Не нїмій, не стій так непорушно! Зупини мене силою! Рятуй мене переді мною самою, перед моєю глупотою і трусливістю, що отсе перемагають мене!« Але ти занїмів і стояв непорушно, і мої вороги, глупота і трусливість — перемогли мене, звязали мою душу й поволокли її, як полонянку, з собою. Вона ридала нечутно й оглядала ся за тобою, нїмим зором благала твоєї помочі, але ти не ворухнув ся…
»Ґеню, голубе мій, — та невже ж ся хвиля минула назавсїди ? Невже ж така нагода не вернетъ ся більше? Невже ж менї так і тонути навіки в тому морі розпуки, що вже тепер хапає мене за горло? Ґеню, Ґеню! Тепер остання пора, остання хвиля! Рятуй мене! Не слухай, що будуть говорити мої уста — о, бо вони заморожені, заморені, трусливі. Прислухай ся до крику мойого серця, до благання моїх очей! Не покинь мене! Не відіпхни мене тепер! Я така нещасна, Ґеню, така бідна, така зломана. У мене нема нїкого на всьому світї, до кого б я хоч думкою могла прихилити ся, крім тебе одного, Ґеню, серце моє! О, не відіпхни мене! Прийми мене хоч за свою наймичку, щоб тільки я не мусїла жити й душити ся ось тут, у тих стїнах, що були менї пеклом і тортурою цїлих десять лїт!
»Мав би ж ти забути мене? Мав би ж ти після нашої останньої стрічі зовсїм занехати мене, виполоти з серця, мов непотрібний бурян, викорчувати, мов кропиву? Боже! Не допускай до мене такої думки! Се ж було б страшно! Се ж значило б відібрати потопаючому останню стебелинку. Се не може бути. Я чую в серцї діямантовий промінь твоєї любови, Ґеню. Він світить, искрить ся, мінить ся і гріє мене по-давньому — нї, яснїйше, краще, нїж колинебудь. Се не ілюзія! Се чуттє я знаю. Воно досї держало мене на світї, додавало менї сили у стражданню, не допускало до розпуки, — воно й досї не покинуло мене. Нї, ти любиш мене, Ґеню! Чую се, вірю в се й живу сею вірою. Значить, нїчого надумуватись! Годї довше терпіти знущання й наруги. Міра переповнилась. Пора на рішучий крок, і я зроблю його спокійно. Повороту нема — хиба в могилу… До побачення, Ґеню!«
І вона стрепенула ся, развязала рушник із голови і кинула його в кут, підбігла до комоди, відчинила її й почала одягати ся. Не надумуючись, вона одягла свій звичайний чорний убір, причесала волоссє і вложила маленькі брилянтові ковтки[3] в вуха. Потім із найдальшого кута комоди виняла малу деревляну шкатулку, відімкнула її й добула з неї свої преціози й кілька білєтів гіпотечного банку — цїле своє віно. Все те вона вложила до маленького шкіряного саквояжика, надїла на себе шубу й кальоші поверх черевиків і, замкнувши за собою покій та взявши ключ до кишенї, вийшла на вулицю.
Була вже зовсїм ніч, ота зимова ніч у містї, трохи блїда від світел, що мигали крізь вікна, й від лямп, що жовтими плямами тлїли то тут, то там край вулицї, блїда, врештї, від снїгу, що покривав вулицю й дахи, і зтиха, великими платами падав і падав на землю. На ратуші вибила сема. Реґіна затремтїла. В її памяти зовсїм віджило те чуттє, яке почувала колись, дитиною, входячи в темний лїс у своїй вандрівцї до вершка гори. Якимось холодним, непривітним видав ся їй той світ, у який вона пускала ся тепер, покинувши — бачилось, на завсїди — пороги свого дому. Випливала на широке, невідоме море, на, Бог-зна, які пригоди — перший раз на свойому віцї зовсїм незалежна панї своєї волї. Серце її стискало ся трівожним почуттєм, дух у грудях захапувало, й вона спішила наперед.
»Не обертай ся! Не обертай ся!« — шептало їй щось до вуха, і вона нараз, немов пхнута якоюсь посторонньою силою, обернула ся й окинула оком своє покинене сїмєве гнїздо. Важке зітханнє вирвалось із її грудей.
»Пропали мої надїї! Чую, що прийдеть ся вернути ся назад у сю прокляту нору,« — шептала вона, йдучи далї помалу, стрягнучи[4] в сипкому снїгу та ледво переводячи дух. — »Я обернула ся, а се значить, що сила того дому взяла верх наді мною, притягне мене назад до себе. Може, вернути ся назад?«
Вона зупинила ся, думала. Але нараз їй шибнула в голову думка, що Стальський вернув ся додому й, побачивши, що її нема, пустив ся догоняти її. На вулицї чути було чийсь голос, що видав ся їй подібним до голосу Стальського, і се було для неї мов острога для коня. Здибати ся зі Стальським, сидїти з ним бік-о-бік, слухати його слів — нї, нї! Краще смерть!
І вона, добуваючи всїх сил, пустила ся йти, майже бігти в напрямі до ринку.
В боковій вулицї, саме напроти Ваґманового дому вона зупинила ся, вся облита потом, утомлена, задихана. Мусїла перевести дух, успокоїти ся. В тій хвилї з хвіртки у штахетах, що віддїляли Ваґманове поміщеннє від вулицї, вийшов чоловік у короткім, робітницькім убранню, високий, трохи згорблений, і впер у неї свої блудні очі. Реґіна не звернула на нього увага, вона так була занята собою, своїми думками, що не була б пізнала й далеко більше знайомого їй чоловіка, нїж Баран. Але Баран відразу пізнав її. В його хорій голові при видї її збудили ся якісь спомини. Хтось по щось велїв йому звертати увагу на сю паню. Хто? По що? Він на-разї не міг пригадати собі, та про те, коли Реґіна рушила далї, він здалека, обережно спішив слїдом за нею. Аж коли вона ввійшла на подвіррє його каменицї і вступила на сходи, що вели на перший поверх до Євгенового помешкання, йому стало ясно в голові, він зареготав ся, вдарив себе долонею по чолї й, не надумуючи ся, бігцем побіг до знаного йому шинку, де мав надїю застати в тій хвилї Стальського.
——————