Перехресні стежки (19??)/LII
| ◀ LI | Перехресні стежки LII |
LIII ▶ |
|
Віче мало відбути ся в вівторок, — се був торговий день у містї. День перед тим, у понедїлок, Стальський сидїв із Реґіною за обідом. Реґіна була блїда, аж жовта. Її губи були блїді, повіки червоні, очі горіли якимось дивним блиском, на чолї крутими борознами поворювалися зморщки, а волоссє, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошило ся сивиною. Вона сидїла мовчки і, крім кількох ложок росолу[1] та одної гилки каляфіора[2], не їла нїчого.
Стальський був у добрім гуморі, їв смачно й балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Реґіна, чи не їсть.
— Го, твій »кохайонци«[3] завтра скликає хлопські збори. Пускаєть ся на велику полїтику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га, га, га! На бистрого коня сїдає. Але я маю надїю, що зломить голову. Понагострювали ся вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в піррє. От і завтрішнї збори. Він думає, що він тим когось налякає. А, тимчасом, лїпше б зробив, як би сам стеріг ся, щоб кости цїлі були. Не даром сказано: »не викликай вовка з лїса, бо прийде і ззїсть«.
Реґіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвало ся анї одно слово.
— Що так вибалушила ся на мене? — грубо буркнув Стальський. — Провертїти мене хочеш тими очима? Ага, правда, — додав по хвилї, переходячи зі злобного до насмішливого тону, — твоє чутливе серденько здрігаєть ся, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бій ся! Мудрий він і не так швидко дасть себе вмотати в сїти. А де б, справдї, прийшло ся наставити плечі, то там поперед себе висуне тих дурних хлопів, а сам заховаєть ся ззаду. О, знаємо міх таких! Усї вони вроджені на ґенералів. Але ба, часом і в ґенерала попадає куля. Се він повинен затямити собі.
Реґіна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготав ся.
— Чи бач, як перелякала ся! Не бій ся, я тобі його не вбю. Будеш іще нераз могти натїшити ся ним — хоч здалека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любувати ся з ним досхочу, як би була зараз при першій візитї не наробила глупих сцен. Ну, скажи… потім плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей, а, тимчасом, сама своїми фохами[4] відгониш кождого з хати. Се я міг би жалувати ся, що через тебе відбив ся від усякого порядного товариства. Будь у мене жінка гарна, розумна людина, така, яку я надїяв ся найти в тобі, то не така була б моя карієра. Нас усюди приймали б у товаристві, тай у службі на мене мали б инакше око. А так що: тлумить ся[5] чоловік у тій нужденній канцелярії, всї його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало вічно надуте, забурене, засумоване, заплакане, слова по-людськи не промовить, дивить ся на мене, мов би я йому батька й матїр зарізав, — і жий же в такім раю! Будь веселий, будь добрий, будь розумний! Тьфу!
І Стальський із пересердя кинув на стіл ніж і вилку, які досї держав у руках.
Реґіна похилила лице й сидїла мовчки.
— Ну, чого мовчиш? Чому не озвеш ся? Скажи, маю я рацію, чи нї? Адже мусиш сама признати, що маю рацію. То не штука жалувати ся, що я десять лїт жив із тобою так, як би тебе на світї не було. Але спитай, свого власного сумлїння спитай, хто тому був винен? Чи не твоя власна впертість, заїлість, злоба? Супружжє — се ненастанний ряд обопільних уступок. Уступиш ти менї, уступлю я тобі; зробиш ти менї одно добро, зроблю я тобі двоє. А впреш ся ти проти моєї волї, то я впру ся проти тебе. Зробиш ти менї пакість, то я тобі десять. А правда, я тодї толкував тобі, благав тебе: »Ей, Реґінко, не роби менї сього, не виганяй Ориськи!« Що вона тобі шкодила? Робила своє дїло, не крала, не шахрувала, а менї була до вподоби. А ти нї, тай нї. І поставила на свойому — прогнала її, і з нею разом прогнала і злагоду з нашого дому. Ти бажала зігнути мене під свій пантофель[6], а я, небого моя, не з того матеріялу зроблений, щоби гнути ся. А тепер бачиш сама, хто на тім гірше вийшов.
Реґіна ще низше похилила лице й мовчала. З її очей почали капати сльози. Стальський засміяв ся весело.— Га, га, га! Виджу, що своїми словами торкнув я сантиментальну струнку у твоїм серцї. Ce дуже добрий знак. Сльози розмякшують затвердїлу натуру. Вони мають у собі щось подібне, як вино: розвязують язик. Ану, Реґінко, розповідж но менї раз по щирости, яка то була в тебе історія з тим Рафаловпчем? Як ви пізнали ся, як кохались-милувались, як розстали ся? Чому ти не пішла за нього? Чи ти його не хотїла, чи він тебе? Чи тїтка розлучила, чи може се була така тиха любов, про яку співає нїмецька пісня:
Kein Feuer, kein Feuer
Brennet so heiss,
Wie die heimliche Liebe,
Von der niemand was weiss?[7]
Реґінине лице спалахнуло румянцем. Вона встала з крісла й хотїла йти геть, але Стальський ухопив її за стан і силою посадив знов на кріслї.
— Ну, ну, не фукай ся! Чого тїкати? На мене сьогоднї набігла весела хвиля, то я й хотїв поговорити з тобою, як із доброю. А ти все своє тай своє. Ну, Реґіно! Усміхни ся! Випогодь чоло! Буджу тебе![8]
І, вхопивши її за плечі, він струснув її сильно. В неї знов бризьнули сльози з очей.
— От дуріла! — скрикнув Стальський і відвернув ся від неї. — Ти з нею по доброму, а вона анї в той бік. Слухай, Реґіно, — мовив він, знов обертаючи ся до неї і приймаючи лагіднїйший тон, — я, справдї, не розумію тебе. Чого тобі треба? Чого тобі не стає? Чи я тебе неволю, замикаю, на світ не пускаю? Адже бачиш сама, що я більшу частину дня не сиджу дома. Чому не найдеш собі товариства, не забавиш ся, не розвеселиш ся? Я розумію, тобі хочетъ ся не звичайного собі, жіночого товариства. Я знаю, в тебе в серцї не завмерла ще любов до того… твойого… ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, із Богом, Парасю! Хиба я тобі бороню кохати ся з ним? Ще більше! Признаюсь тобі отверто… Ще не знавши, що ви перед твоїм шлюбом були знайомі, я вмисне запросив його до себе, надїючись, що ти закохаєш ся в нїм, потїшиш своє серце…
— Тьфу на тебе! — скрикнула Реґіна, і з її очей посипались искри обурення.
— Не фукай, не фукай! — їдко мовив Стальський. — Не чини ся святою та божою. Я знаю, що тобі самій бажало ся того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, — ну, признай ся! І ви торгували ся про щось, та, видно, він за низьку цїну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!
— Тьфу на тебе! — ще раз із притиском скрикнула Реґіна і знов устала, щоб іти геть від сього огидливого чоловіка.
— Та сиди бо! — мовив Стальський, сміючись і ще раз втискаючи її в крісло. — Фукай собі, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобі сказати по щирости. Хто знає, чи швидко менї ще раз ізбереть ся на таку щирість, то користай з нагоди. Отже про що то я?… Ага, про твоє коханнє! Голубочко, я, їй-Богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, йди сама до нього — хоч нинї! Анї слова тобі не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрінеш мене весела, усміхнена, румяна. А то чи бач, яка стала! Від тої вічної самоти та гризнї ти зівяла, як сушена підпенька[9]. Ну, до чого ти подібна? І не сором тобі так занапащати себе! Ну, Реґіно, кинь лихом об землю! Я розрішаю[10] тебе від усїх ніби моральних зобовязань, даю тобі повну свободу, навіть прошу тебе: не вяжи ся нїчим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тім лїпше вийдемо.
Реґіна поблїдла при сих словах, як смерть. Її уста задрожали нервово, руками вхопила ся за груди, мов почула там якийсь страшний біль, і, схопивши ся, скрикнула:
— Боже, Боже! Не дай менї вдуріти!
І вона вирвала ся з рук Стальського, що ще раз силкував ся задержати її, втекла до свойого покою й замкнула ся зі середини.
А Стальський, прослїдивши її очима аж до дверей, усміхнув ся й, затираючи руки, проворкотїв півголосом:
— Ну, ну! Побачимо, чи вчепить ся за сей гачок! А, здаєть ся, клює.
——————
- ↑ юшки
- ↑ цвітна капуста
- ↑ улюблений, що любить (kochający)
- ↑ примхи
- ↑ бушує, кидає собою
- ↑ виступець, патинок, туфель (нїм.)
- ↑ Жаден вогонь, жаден вогонь не горить так гаряче, як таємне кохання, про яке нїхто нїчого не знає.
- ↑ Останнї слова — це одна з багатьох товариських забав у Галичинї. »Буджу тебе«, каже один (одна). — »У якім колїрі?« — питає другий (друга). Співрозмовник подає колїр, про який той другий каже, чи любить його, чи нї; під колїром розуміють звичайно якусь особу.
- ↑ опеньок
- ↑ як при сповідї