Перехресні стежки (19??)/LI
| ◀ L | Перехресні стежки LI |
LII ▶ |
|
Другого дня пан староста сидїв нетерпеливо у своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгена з донесеннєм про новий льокаль, у якому мало б відбути ся віче. Він наказав у подавчім протоколї, щоб, як тільки ввійде те нове поданнє, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нїнащо й се нове поданнє, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євген не міг закинути йому нїякої очевидної протизаконности. Але минала година за годиною, а поданнє не впливало.
— Що ж се, — міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. — Чи мав би Парнас таки полакомите ся на гроші й дати шопу, не зважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїть ся й був цїлий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумав ся відкликати те чортівське віче? Се було б дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було б розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить про зробленнє якоїсь дурницї, якогось збитка, якоїсь прикрости иньшому, то тут нема нїякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру[1]. Але як собі знає. Льокалю в Парнаса не буде мати, а коли нинї не донесе про иньший льокаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.
Серед таких енерґічних міркувань застав пана старосту бурмістр.
— А, добрий день, пане Ресельберґ! Що там чувати?
— Дякую панові старостї. Все добре.
— Що вас приводить до мене, пане Ресельберґ?
— Маленька просьба. А властиво аж дві.
— Ого! — сміючись, крикнув староста. — Що ж там такого?
— Та одна від того бідного Парнаса.— Від Мотя?
— Так.
— Ну чого ж йому треба?
— Прибіг учора до мене — знають пан староста — мало не плаче. »Пане бурмістре,« — каже, — »порятуйте! Трапив ся менї добрий ґешефт. У моїм заїздї мали відбути ся збори хлопів — адвокат Рафалович платив за льокаль, а, крім того, я числив на дохід«. Знають пан староста, на таких зборах балакають багато, а від балакання горло засихає — га, га, га! — а засохле горло треба промочувати. А в Мотя є кілька бочок пива, що воно — признав ся менї отверто — трошки прикисло. То звичайним гостям годї його давати, але при сїй нагодї то було б пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний ґешефт, золотий ґешефт, і пан староста не дозволяють йому відступити льокалю.
— І не дозволю! Не можу ж я задля Мотьового скислого пива дозволити, щоб менї під носом бунтували повіт.
— Рація! Цїлковита рація! Нехай ідуть на передмістє бунтувати. Що має Жид при тому заробляти?
— На передмістє?
— Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу в якогось передміщанина. Так, надїюсь, збори будуть менше небезпечні, а Мотьо може своє пиво вилити зараз до потока…
— Я нїчого про жадні збори на передмістю не знаю й на жадні такі збори не позволю! — мовив староста.
— Дарують пан староста, але я хотїв би висловити просьбу — не свою, а Мотьову, з якою я прийшов сюди.
— Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже…
— Перепрошую пана старосту. Я нїчого не міг чути, бо ще й не сказав, чого менї треба. Я просив би — то-б-то, Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували тих зборів.
— Ага, от чого йому треба! — скрикнув староста.
— Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста дозволили зборам відбути ся, що менї до того, чи вони відбудуть ся, чи нї. То вже пану старостї лїпше знати, чи мають вони відбути ся, чи нї. А нам важно тільки, те, щоб вони не були заборонені тепер.
— Як се так? Я не розумію.
— А то така проста річ! Пан староста заборонять нинї в Парнаса, вони відбудуть його на передмістю. Там вони винайдуть льокаль у такого, що не побоїть ся розказу пана старости. Панові старостї прийдеть ся заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телєґрафованнє до намісництва, до мінїстерства, і готов добити ся того, що збори в назначений день таки відбудуть ся, тільки не в Парнаса, і проти волї пана старости.
— Ну, се ще побачимо! — з завзяттєм мовив староста.
— Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не лїпше було б зробити инакше? Коли пан староста не хочуть, справдї, допустити до відбуття зборів, то краще стати собі по-просту на формі, на букві закона. Віче заповіджене, всї формальности сповнені — добре. В назначений день віче збираєть ся, народ валить до шопи — таки до Парнасової, по що слати їх на передмістє? — аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленнєм, і віче тут відбути ся не може. Проти оречення[2] будівничого в тій хвилї неможливий нїякий рекурс, треба б хиба делєґувати спеціяльну комісію. Отже пан староста вповнї заслонені від закиду якоїсь самоволї, а зібрані мусять розійти ся з довгими носами. А заки розійдуть ся — се вже Мотьо так міркує — не буде без того, щоб на потїху не випили й не дали йому заробити дещицю.
— Гм! — буркотїв староста, слухаючи сеї хитрої ради. — Das läßt sich hören, läßt sich hören[3]. Справдї, се може бути лїпше, нїж удавати ся у гризню відтепер. Нехай собі пани-демаґоґи до останньої хвилї потїшають ся надїєю; в останнїй хвилї, як грім, упаде на них розчарованнє, і вони тим певнїйше потратять голови.
— Отже пан староста згоджують ся не забороняти тих зборів тепер?
— Про-мене, нехай буде й так. Забороню в останнїй хвилї.
— Отже можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?— Нехай бере.
— Дякую панові старостї! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотьова справа. А друга моя власна.
— Певно, в справі пропінації?
— Нї. На мій сором, знов полїтична справа.
— Яка?
— Знають пан староста, в нас незадовго мають бути вибори до кагалу. То між Жидами настало велике невдоволеннє, роздразненнє… Інтриґи йдуть, одні проти одних риють. До школи[4] зійдуть ся, то, замісць Богу молити ся — кричать, сварять ся, одні одним пейси та бороди вимикують.
— Ов, а я й не чув нїчого про се!
— Нїби то наша хатня справа, а проте до того доходить, що годї дати собі раду. І от між Жидами повстала думка — скликати й нам собі такі збори, як скликають хлопи.
— Що ви? Збори? Жидівські! — скрикнув староста, хапаючись за голову. — Чи світ кінчить ся?
— Нї, пане старосто. Се ми — кілька нас — думали сюди й туди і придумали, що найлїпше буде дати людям виговорити ся. Що хто має проти кого, чи за ним, нехай скаже.
— Але ж се нечувана річ — жидівські збори! — дивував ся староста.
— Хлопські також нечувана річ.
— І де ж би ви хотїли робити ті збори? Бою ся, щоб у містї вам не наробили заколоту.— О, нехай пан староста не боять ся! За спокій, за порядок я ручу. А збори скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигодї. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні — нїхто не почує.
— І ви не жартуєте, пане Ресельберґ? Ви, справдї, хочете скликати жидівські збори?
— Зовсїм без жарту. Ось прошу, осьде поданнє за дозволом.
І бурмістр подав панові старостї зложений по урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його й перебіг очима.
— Ха, ха, ха! Збори у справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!
— Але буде.
— А по що ж дальші точки? Полїтична орґанїзація? Економічний стан повіту?
— Хиба се не обходить Жидів? По цїлому світї про се говорять, а ми мали б і не думати?
— Але ж се ви знов робите менї нову коломийку[5]. Тут чоловік із тими Русинами не може дати собі ради, а тут на́-тобі! І Жиди вилазять із якоюсь полїтичною орґанїзацією.
— Нехай пан староста не боять ся! — успокоював його бурмістр. — Иньша річ говорити, а иньша зробити. Хочуть люде говорити, то нехай говорять. Але від слів до дїл іще дуже далеко. А наші люде таку вже мають натуру, що їм аби виговорити ся, то вже й лекше.— Ай, ай, ай! — скрикнув староста, ще раз зазирнувши в поданнє. — А се що? Ви хочете і свої збори відбувати в той сам день, що й хлопські?
— Думаю, що се одно одному не перепиняє. А нам се найдогіднїйше, бо з повіту з'їдеть ся багато Жидів на торг. А вони якраз найгірше невдоволені теперішнїм кагалом.
— Ну, але представляю собі, які там пахучі будуть ті збори! Треба буде вислати комісаря.
— Ми панові комісареві заплатимо за присутність.
Староста зареготав ся.
— Йому нїчого не належить ся.
— Ми то знаємо, що по закону не належить ся. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набрати ся на таких зборах. Ми вже будемо знати ся на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже можу йти з тим радісним почуттєм, що обі мої просьби будуть сповнені?
— З тою умовою, що за сї другі збори ви берете на себе всю одвічальність.
— Розумієть ся! Розумієть ся! Адже ж я скликаю їх, то й одвічальність на менї. Кланяю ся панові старостї. Рад і зі свого боку служити, чим тільки зможу.
І пан бурмістр вийшов зі старостівської канцелярії, дуже втїшений, сміючи ся в душі з Ваґманового дотепу, на який йому вдало ся взяти енерґічного батька повіту.
——————