Перехресні стежки (19??)/L

by Іван Франко

◀ XLIX

Перехресні стежки Іван Франко L

LI ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

L.

Другого дня по полуднї до Євгена прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столї пятку, мовив якось несміло:

— Перепрошую пана меценаса…

— А вам що, пане Парнасе?

— Звертаю панові завдаток.

— Завдаток…?

— Ну, адже пан меценас дали менї завдаток на винайм…

— Ну, так що ж із того?

— Звертаю панові завдаток. Не можу панові винаймити.

— А то чому? Чи вам цїна за низька?

— Е, що цїна! Чи я з паном меценасом торгував ся за цїну ? Що пан дали, те я взяв.

— Ну, так чого ж не стало?

— Знають пан… бою ся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, циґарами… не дай, Боже, нещастя…

— Але ж, пане Парнасе! З люлькою анї з циґаром нїкого не пустимо.

— А все-таки я бою ся. Знають пан, то стара халабуда. Ану ж завалить ся…

Євген зареготав ся.

— Ну, а, може, ще земля не витримає та затрясетъ ся, що?

— Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад задаток. Бігме, не можу винайняти!

— Не можете? Чому?

— Що я панові буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.

— Староста заказав?

— Я того не кажу.

— Але не перечите. Ну, а як би ви не послухали заказу?

— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста й пан комісар можуть мене знищити. Дуже менї жаль, що не можу панові меценасові служити, але, бігме, не можу — бігме, не можу!

Євген узяв свій завдаток і, попрощавши ся з Парнасом, пішов у місто шукати иньшого льокалю на відбуттє віча. Він мав таке чуттє, як чоловік, що в пітьмі натрапить на стїну й не знає, де й як її перелїзти або обійти.

Переходячи попри Ваґманів дім, Євген побачив здалека, як перед знаною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а у хвіртцї стояв Ваґман, раз-у-раз кланяючи ся ґрафові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євген наблизив ся, ґраф щиро стиснув руку Ваґмана, сїв на свою бричку й за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снїгу.

— Здорові, пане Ваґман! — мовив Євген, порівнявши ся з Ваґманом. — А я й не знав, що пан ґраф також ваш кундсман^[1].

— Знають пан, лихвар і ксьондз знають найлїпше людські душі. Обом люде говорять таке, чого не скажуть нїкому иньшому.

— Але ґрафа Кшивотульського всї вважають грошевитим.

— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

— Знаєте, пане Ваґман, клопіт маю.

— Ну, який клопіт? — зацїкавив ся Ваґман.

Євген розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати иньшого льокалю на віче.

— Гм, шкода вашої працї, пане, — мовив Ваґман. — Коли пан староста схоче, то кождий иньший Жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у останнїй хвилинї зверне.

— Що ж його робити? Хиба йти на передмістє й замовити яку стодолу у передміщанина?

— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

— Може, де найду, — мовив Євген, не тратячи надїї, й пустив ся шукати фякра, щоб їхати на передмістє. Ваґман ішов обік нього й мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарештї, зупинив ся.

— Нї, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

— Ну, що таке?

— Лишіть ви менї сю справу. Я вам ще сьогоднї, а найдалї завтра, подам відомість. А властиво — ну, та вже побачимо. А коли би з мойого пляну нїчого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмістю.

— Завтра останнїй день. Адже про новий льокаль знову треба повідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

— Що се пана обходить? Я маю свій плян. Най пан меценас ідуть додому й чекають. Маю надїю, що все буде добре.

Євген не допитував ся далї й пішов додому, а Ваґман подав ся до помешкання пана бурмістра^[2].

— А, пан Ваґман! Рідкий гість! Прошу, сїдайте! — мовив бурмістр, приймаючи Ваґмана у своїм кабінетї. Вони були товариші ще з дитинячих лїт, але пізнїйше їх дороги розійшли ся, і, хоч жили в одному містї, вони здиба́ли ся рідко, тим більше, що належали навіть, як Жиди, до ріжних таборів: бурмістр — цивілїзований Жид, держав ся партії т. зв. нїмецьких Жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, — а Ваґман належав до Жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Ваґмана, а особливо його грошеву силу, щоб мав дивити ся на нього вороже або з призирством, а Ваґман зі свого боку був певний, що нїмецька одежа й польський патріотизм не вистудили в бурмістра жидівського серця.

— Чим можу вам служити, пане Ваґман, — мовив бурмістр, коли Ваґман сїв, а він заняв місце напроти нього. — Що вас приводить до мене?

— Маленький ґешефтик.

— Дай, Боже, щоб він був добрий! — з усміхом мовив бурмістр, мимоволї якось попадаючи в тон жидівської розмови.

— Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.

— Ну, жартуйте!

— То багато б говорити. То запутана історія. Так із боку подивити ся, то дурниця — тьфу! А придивити ся близше, то воно сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдумати ся. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на Жидів кидають ся? Ай, ай, страшно подумати!

Се було якраз у часї перших антижидівських розрухів на Вкраїнї, розрухів, які серед галицьких Жидів зробили були величезне вражіннє.

— Ай, ай! — повторяв Ваґман, хапаючись за пейси. — Жінок, дїтей, старцїв, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, пограбовано!

— Що ж ми на се порадимо, пане Ваґман, — холодно мовив бурмістр. — Знаєте самі: що ми могли, те робили. Складки складали^[3]…

— Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люде терплять і терпіли, того страху, холоду, побоїв і невигід, того нїякі складки не надгородять.

— Людська річ терпіти, — мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Ваґман.

— Людська річ терпіти, — так, так, людська річ! — повторяв Ваґман. — Але розумного чоловіка річ — по змозї уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люде не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люде? За те, що вони Жиди. Не за що иньше. Кажуть: Жиди пявки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там у Росії, була найбільша часть бідних капцанів^[4], перекупнїв, шевцїв, кравцїв і иньших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони Жиди?

— Найбагатші Жиди, найбільші капіталїсти та промисловцї — ті не потерпіли нїчого, бо ті сидять собі в Київі, в Варшаві та Петербурзї, як у Бога за дверми, — з демократичним патосом мовив бурмістр.

— Ой, то-то й є! — мовив Ваґман. — А тепер подумайте, коли б так, не дай, Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.

— У нас! — мов ужалений, скрикнув бурмістр. — Відки ви приходите до сеї думки? Хиба ви що чули? Нагрожував ся хто?

— Ах, пане бурмістре! Хиба ж то така неможлива річ? Хиба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?

— Ну, в нас иньша річ, в нас до того нїколи не прийде, — заспокоєний в одну мить, мовив бурмістр. — І там було б не дійшло, як би сам уряд потихо не дозволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували ґоїв до нападів та розбоїв! А в нас се неможливе.

— Неможливе! Ой, пане бурмістр, нїхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини в нас зовсїм не лїпші, нїж у Росії. Нарід бідний, темний…

— Хиба ж одні Жиди тому винні?

— Не скажу, що одні Жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими пявками, а прийде що до чого — найменша искра, і вибухне вогонь, і Жиди — ми всї, винні й невинні — будуть відповідати за всї ті гріхи, яких нераз анї вони не сповнили, анї їх батьки, анї дїти. Се менї видаєть ся дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.

— Але на се в нас нема ради, — мовив бурмістр.

— Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе Жидом, або не пробували нїколи думати про сю справу.

— Чи я почуваю себе Жидом? — в задумі мовив бурмістр. — По щирости скажу вам, пане Ваґман: се не дуже велика приємність почувати себе Жидом. Увесь вік я борю ся проти того почуття, силкую ся заглушити його в собі, придушити, вирвати з корінем, і досї не можу. Не кажу про релїґію — се справа окрема, яка не має нїчого спільного з тим почуттєм спільности й солїдарности з темною та брудною жидівською масою. Своєї релїґії я держу ся…

— Наскілько вона вам вигідна, — перебив із докором Ваґман. — Даруйте, пане бурмістре, але вже коли по щирости, то по щирости. Признайте, що ся релїґія вам і подібним до вас сердешно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумлїннє, задержали з неї самі лише форми, а зовсїм прогнали духа.

— Що се з вами, пане Ваґман, — витріщив ся на нього бурмістр. — Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький ґешефт, а зачинаєте залазити менї з патинками^[5] в душу.

— Дарують пан бурмістр, — усміхнув ся Ваґман. — Я не казав, що мій ґешефт маленький. Він лише вбогий, себ-то, такий, що його не можна отаксувати^[6] на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простїсїнько йде до його вияснення. Бачите: наші Жиди… маса… Ну, що вони? Чим вони себе почувають? У них релїґія заступила все. Вони видять у нїй боже слово, повторяють те слово у своїх молитвах, деякі заглиблюють ся в ньому — і на тому кінець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Нї, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сїявши. Чи вони почувають себе громадянами сього краю? Їм се байдуже. Вони почувають себе зовсїм чужими, а про закони, про порядки у краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути Жидами й визискувати решту людности.

— З ваших уст такі слова, пане Ваґман! — чудував ся бурмістр. — Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я й подібні менї відлучили ся від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішати ся в його публичні інтереси, працювати на громадському полї.

— Розумію, розумію, — з усмішкою мовив Ваґман. — І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу — то значить, не ґімназії, але мішав ся до полїтики, мало не пішов до повстання^[7], потім жив у Віднї й носив нїмецьку одежу й говорив із ріжними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре неодного з тих ваших нових Жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і признаюсь, розчарував ся в них і знов відстав від них.

— Розчарувались? Цїкаво знати, чому?

— Зараз вам скажу. Менї видалось — може, то не все правда, але так менї видалось, — що ті нові Жиди стару жидівську душу розірвали на-двоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тільки, на нещастє, задержали гіршу, а відкинули лїпшу.

— Он що! — вражений скрикнув бурмістр. — То пейси, цицес і ярмурка, то у вас лїпша половина?

— Даруйте, пане бурмістре, — поважно відповів Ваґман, — я кажу про душу, а не про форми, що мають і в мене дуже мале значіннє.

— У мене жадного, — з емфазою мовив бурмістр.

— І тут даруйте, коли вам скажу, що в вас вони мають далеко більше значіннє, нїж у мене.

Бурмістр голосно зареготав ся і вдарив себе долонею по колїнї.

— Ну, се перший раз менї трапляєть ся в отсьому кабінетї така теольоґічна розмова! — скрикнув весело. — Але говоріть, говоріть, розмова починає бути цїкава, хоч я, їй-Богу, не знаю, до чого се все може довести.

— Зараз побачите, — мовив спокійно Ваґман. — Отже повторяю, ті ваші нові Жиди, асимілянти, чи асимілятори, на мою думку, розірвали стару жидівську душу на дві части. Яка то стара жидівська душа? Бачите, в нїй зішиті були докупи: вогонь старих пророків, запал, заслїпленнє, коли хочете — а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалима від Римлян, що підіймали повстаннє з Бар Кохбою, що разом із Єгудою бен Гелєві йшли з Еспанїї плакати на руїнах Єрусалима й разом із галицькими хуситами йдуть умирати в долинї Йосафата. Отсе була одна половина тої душі. А друга половина, то була та, що виховалась у Єгиптї, в тяжкій неволї, що в пустинї кланялась золотому телятї, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Канаан, мордуючи Канаанїтів аж до останнього нащадка, що потім не хотїла вертати з Вавилона до Палестини, що вела лихварські і грошеві інтереси в Нїнїві, в Александрії і в Римі — одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає пановання над світом, але не хоче нести одвічальности, яку накладає панованнє. Та половина, що, знехтувавши наказ письма святого — вчити ся у бжоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука й давно перевершила його в його хитрощах.

— Зачинаєте бути поетичним, пане Ваґман, — сухо з відтїнком погорди в голосї мовив бурмістр, — а се вам не до лиця.

— Хочете сказати, що менї, лихвареві, пявцї повітовій не слїд так гостро судити иньших, — мовив із холодним усміхом Ваґман. — О, не бійте ся, я й себе не пощаджу, я знаю добре, чого я варт, і тільки те знаннє дає менї відвагу сказати свою думку про иньших. Та про мене прийде річ на кінцї, а тепер послухайте про себе і про своїх. Ви почали асиміляцію від того, що викинули зі серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація. Ви не признаєте ся до сього, навіть самим собі не признаєте ся. Ви говорите, що скинули тільки зі себе жидівську заскорузлість, вирекли ся пейсів, халатів та цицес, а не хочете бачити, що те виреченнє формальностей для вас самих не формальність, але знак глибокої переміни в вашій душі. Ви перестали любити своє племя, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишило ся тільки своє »я«, своя сїмя, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепили ся і пробуєте прикермувати її до иньшого корабля, найти иньшу батьківщину, купити собі иньшу, нерідну матїр. Чи не дурите ви себе самих, вірячи, що та иньша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матїр, упевняючи її, що любите її лїпше, як рідну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про ваші власні почуття, але щодо тої вашої прибраної матері, то будьте певні, що її серце анї на хвилину не відкривало ся, анї не відкриєть ся для вас, що для неї ви все чужі, що у глибинї душі вона ненавидить вас, і чим більш ви будете примилювати ся їй, підлещувати ся їй, тим більш вона буде погорджувати вами…

Пан бурмістр поблїд. Ваґманові слова колупнули таки його серце, але він пробував усе ще бороти ся зі своїм чуттєм.

— Гостро судите нас, Ваґман, гостро й несправедливо.

— Може бути. Вповнї справедливий тільки один Бог, той, що бачить усе, що кождий із нас ховає на днї серця. Але сей, пане бурмістре — слухайте, я також маю свої єретичні думки — сей, на мою думку, зовсїм не судить, нїкого нї за що не судить, тільки любить, і длятого він так безмірно вищий від нас, длятого він Бог. Се тілько ми, дрібні, слїпі, нужденні, судимо та ненавидимо. Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здаєть ся. А виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі.

— Цїкаво знати, які вони, на вашу думку, — мовив бурмістр.

— В нашій давнїй батьківщинї, в Азії, де спека велика, а джерел мало, де погожа вода має инколи цїну золота, є такий звичай, що вандрівець, натрапивши серед пустинї на джерело й угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки й лице, на відходї кидає в нього малу золоту монету. Се немов його відплата за добродїйство джерела. Отже ви, і всї асимілянти, з-давнїх-давен видаєтесь менї тою золотою монетою, яку жидівська нація кидає в джерело, відки їй довелось пити та освіжитись. Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криницї, щоб у відплату за се, і сам скочив до криницї і втопив ся в нїй. Те, що ви робите і що робили нераз подібні вам — се з історичного боку оправдане, й конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була б не програма, а самовбивство.

— Але чим же, на вашу думку, се пожиточне для жидівської нації? — запитав бурмістр уже без тїни насміху в голосї.

— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами й тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою, й за вашими плечима нам можна жити собі вповні самостійним, своїм життєм, не збуджуючи надто великих підозрінь, надто великої ненависти. Давнїйше, в середнїх віках, коли ми жили серед чужих народів, зовсїм відокремлені від них, коли такого моста не було, нам жило ся далеко гірше. Правда, ви се будете знати лїпше.

— Ну, ну, цїкаво, цїкаво почути від вас такі погляди, пане Ваґман. Я нїколи не надїяв ся…

— Перепрошую, пане бурмістре, — мовив Ваґман. — Ще хвильку терпеливости. Я ще не скінчив, не дійшов до тої мети, до якої зміряє моя промова, й до того ґешефту, який привів мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсїм не такий воріг вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її й рацію й навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає^[8] їй вартости й виявляє її нещирість. Се та обставина, що Жиди звичайно асимілюють ся не з тими, хто близше, але з тими, хто дужший. В Нїмеччинї вони Нїмцї, се розумію; але чому в Чехії також Нїмцї? Чому в Угорщинї вони Мадяри, в Галичинї — Поляки, чому в Варшаві та в Київі вони Москалї? Чому Жиди не асимілюють ся з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема Жидів-Словаків, Жидів-Русинів?

Бурмістр скривив ся. З сього боку йому нелюбо було освітлювати се питание.

— Може, то така наша натура, — мовив далї Ваґман, — що ми навіть там, де ходить про вибір прибраної матері, — питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus toigt mir dus?^[9] Ta тільки ce кидає деяку тїнь на щирість усеї асиміляційної роботи і — що найфатальнїйше — значно обнижує вартість тої асиміляції в очах тих, з якими ви асимілюєтесь. Вони дурні, дурні, то правда, але все-таки в них є очі і, коли не тепер, то в четвер вони дещо побачуть ними.

— Слухайте, Ваґман! Сього, нарештї, за багато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-Русин, що докоряв менї моїм польським патріотизмом.

— Мав рацію, — мовив Ваґман, — бо польський патріотизм тут, на руській землї, не зовсїм на місцї.

— Ну, ще тільки того не стало, щоб ви почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.

— Борони, Боже! По мойому жаден Жид не може й не потребує сього. Нехай буде Жидом — сього досить. Адже ж можна бути Жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або, бодай, нешкідливим для того народа, що, хоч нерідний нам, все-таки тїсно звязаний із усїма споминами нашого життя. Менї здаєть ся, що як би ми держали ся такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здаєть ся, нї. Але за те кождому пожадане, щоб ми були чесними й пожиточними членами тої суспільности, серед якої живемо.

— Го, го, після теольоґії моралїзація! — знов якимсь прикрим голосом мовив бурмістр.

— До якої я, лихвар і пявка повітова, знов таки не маю права! — гірко відрік Ваґман. — Та я не хочу нїкого моралїзувати, що менї за дїло. Я тільки хотїв висловити свій погляд…

— Якого самі не держитесь! — перервав йому бурмістр.

— Власне, якого сам держу ся, бодай, від кількох лїт, відколи ся справа почала прояснювати ся менї в голові. Бачите, коли вмер мій син, я почав був дуже сумувати. Менї так було, немов би земля розпала ся перед моїми ногами. Переді мною не стало дороги, не стало мети. По що я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розуміти терпіннє иньших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що їсти будуть завтра, не мають що в рот укласти нинї, дивлять ся на муку своїх дїтей. О, я передтим, як хлопський лихвар, не мало вида́в такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу й не дбав нї про що иньше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрили ся очі, і я почав роздумувати. Знаєте, менї здавало ся нераз, що одурію. Голова тріскала, я ходив, мов під обухом. Що вам говорити багато! Я додумав ся до того, що треба вхопити палку з иньшого кінця. Перше я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх бідї. Я робив се незамітно, зичив більші суми на закупно панських фільварків або більших ґрунтових посїлостей для селян. Нїхто сього не знав і не знає, але коли Підлїски, Горбове, Сокирчани й иньші села в кількох довколїшнїх повітах позакуплювали панські фільварки, повикуплювали назад ґрунти, попродані перше на лїцитаціях Жидам, то все те зробило ся при моїй помочі, моїми грішми. Зчасом я обдумував сю справу чим раз ширше, і менї видало ся, що й така робота може бути корисна для нашої жидівської нації. Бачите, оті розрухи на Вкраїнї показали менї, що, працюючи над виссаннєм і зруйнованнєм руського народа, ми, Жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гилляцї, сам підрубував ту гилляку. Живучи на руській землї, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависти. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємо ся тільки з тими, що душать і висисають отих Русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнїтає їх. І забуваємо, що на руській землї живе нинї більша половина всього жидівського племени, і що громаджена столїттями ненависть може вибухнути таким полумям, приняти такі форми, що наші протектори, Поляки та Москалї, не зможуть допомогти нам нїчого. І менї видало ся конечним почати й до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті Русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, що коли вони рушать ся потрохи, дійдуть до деякої сили, то і з Жидів чим раз більше буде прихиляти ся до них. Але, по мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуть ся й не можуть випростуватись.

— То дуже делїкатна спекуляція, пане Ваґман, і я не знаю, чи багато Жидів ви натягнете на неї.

— О, я й сам знаю, що не багато. І менї не треба багато. Адже ж досї я нїкому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під нїмецьким сурдутом^[10] не задушене ще дорешти жидівське серце, не зовсїм іще розполовинену стару жидівську душу.

— Дякую за комплїмент, — з усміхом мовив бурмістр, — а тільки я й досї не бачу, яку цїль мала цїла та наша розмова.

— Тепер я можу сказати вам про ту цїль і не потребую лякати ся, що ви висмієте мене й викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день мають тут у містї зібрати ся народнї збори руських хлопів.

— Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нїчого не буде, староста не дозволить.

— Бачите, він дуже рад би не дозволити, але трохи боїть ся сього молодого адвоката, що скликає ті збори. Для того пан староста шукає бокової стежки й отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на збори.

— Мусять наймити шопу в кого иньшого.

— Із кождим иньшим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось иньше, і таки заборонить збори. А менї б дуже хотїло ся, щоб вони відбули ся.

— Вам?

— Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.

— Ах, то се ви на маршалка Брикальського гострите зуби! — сміяв ся бурмістр.

— Так. Він найбільше причинив ся до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотїв би відплатити ся йому. А тепер, думаю, надійшла пора.

— Ну, я там не входжу в ваші пляни^[11]. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.

— Вжити свого впливу в пана старости, щоб таки дозволив сї збори.

— Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметь ся, то робить ся впертий, як бик.

— Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.

— А то як?

— Або я знаю? Ріжні способи можуть бути. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, нїж я. Ну, та менї прийшов до голови один концепт.

І Ваґман, нахиливши ся до бурмістра, почав щось шептати йому до вуха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінетї не було нїкого, хто міг би був підслухати його.

В міру Ваґманового шептання бурмістрове лице прояснювало ся, прояснювало ся, і, накінцї, він вибухнув голосним сміхом.

— Чи ви здуріли, пане Ваґман! Також концепт! Га, га, га!

— Ну, я не кажу, щоб се був наймудрійший концепт, — мовив Ваґман, також усміхаючись, — але даю вам те, що маю. Робіть із тим, що знаєте. Тільки скажіть менї одно: чи згоджуєте ся зробити в тій справі те, що будете могти?

— Що ж, нехай буде й так. Трохи се дивна й незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім — не ризикую нїчого.

— Але ж навпаки, се буде тільки корисне для вас.

— Ну, про користь менї байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проєкт обдумаю ще докладнїйше. Ще нинї зайду до Парнаса й поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?

— Не треба. Як би що було потрібно, то я сам скажу йому.

— Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.

На тім вони й попрощали ся.

——————

1. Хтось, що постійно до когось із чимось приходить, постійний покупець, гість, клїєнт (нїм. Kundsmann)
2. Городський голова (нїм. Bürgermeister), давнїй український »бургомістер« по наших містах.
3. Скидали ся
4. Бідолаха
5. Виступцї, туфлї
6. Оцїнити (такса)
7. Польського — певне, автор має на думцї 1863. рік
8. Відбирає
9. Яка менї з цього користь? (жид.)
10. Сюртук
11. Не встряваю, не мішаю ся