Перехресні стежки (19??)/XLIX

by Іван Франко

◀ XLVIII

Перехресні стежки Іван Франко XLIX

L ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XLIX.

Пан староста у своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з ґрафом Кшивотульським, коли комісар внїс одержане власне з почти поданнє й поклав його на столї перед старостою.

— Се що таке? — мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на »рубрум-i«^[1], написанім руським письмом.

Комісар усміхнув ся значуче, але мовчав. Пан староста, очевидно, не мудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане поданнє, і знов з виразом безпомічности почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.

— Що се таке? — запитав він комісаря. — Я не вмію розбирати сеї монгольщини.

— Поданнє від адвоката Рафаловича.

— Чого він хоче?

— Повідомляє староство, що слїдуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.

— Що, що, що таке?

— Віче, публичні збори.

— Сюди? До нашого міста?

— А так. І з ось яким дневним порядком.

Комісар, акцентуючи^[2] по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.

— Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? — мовив староста, попадаючи у гнїв.

— У поданню не сказано нїчого більше, — пояснив комісар.

— Дарують пан староста, що вмішаю ся в урядову розмову, — відізвав ся ґраф Кшивотульський. — Але там, здаєть ся, на другому місцї поставлені »справи повітові«. Догадую ся потрохи, про що там буде мова.

— Про що ж таке?

— Про реформу каси… По повітї скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашнї демаґоґи візьмуть сю справу як привід до своєї аґітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.

— Але коли так, то я нїяк не можу дозволити на се віче. Обговорюваннє сеї справи може викликати ще більше роздразненнє, довести до непорядків.

— Розумієть ся, пану старостї се лїпше знати, — мовив спокійно Кшивотульський. — Але я б на місцї пана старости поступив инакше.

— А то як?

— Я дозволив би на віче. Нехай люде виговорять ся, то їм лекше буде. Можна б і вияснити їм справу.

— Не поможе вияснюваннє, — з заклопотаннєм у голосї мовив староста. — Справа реформи тої каси дуже непопулярна.

— Чи пану старостї так дуже залежить на тому, щоб каса була зреформована, справдї, так, як того хоче пан маршалок? — закинув із лукавою байдужністю ґраф.

Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немов би він голим тілом сїв на вязанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячи ся з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:

— Мені? А, Боже мій, я в тій справі зовсїм не інтересований. Менї тільки ходить про спокій у повітї.

— Власне є рація дозволити се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люде не будуть мати нагоди виговорити ся, то, може, прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повітї рух і протести проти реформи і спинить її переведеннє, то й се не біда, бо, на мою думку, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.

— Так пан ґраф думають? — якимось пісним голосом мовив староста.

— Так.

— Га, в такім разї…

Він дипльоматично не докінчив речення й перекинув розмову на иньшу тему.

Ще того самого дня в канцелярії п. старости явив ся й пан маршалок Брикальський. Він, як і всї виднїйші шляхтичі в повітї, мав звичай кождого разу, коли був у містї, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформувати ся про стан і напрям нутрішньої полїтики, або, як говорило ся в товариськім жарґонї, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії й живо простягнув йому обі руки.

— А, витаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, неправда? А в мене новина, пікантна новина.

— Пікантний, значить: колючий, — з усміхом мовив маршалок.

— Ну, як кому і для кого. Наші кохані демаґоґи скликають народнє зібраннє до міста.

— Народнє зібраннє? Яке?

— Хлопське.

І пан староста пояснив, хто скликає і з яким дневним порядком.

— Догадую ся! — мовив маршалок. — Догадую ся, що то за повітові справи будуть… Ну, а що ж пан староста? Дозволили се віче?

— Думаю, що нема причини не дозволити, — з уданою простотою мовив староста.

Пан маршалок аж підскочив у фотелю.

— Нема причини! — скрикнув. — Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя, анї майна.

— Ну, не думаю, — спокійно цїдив староста.

Пан маршалок споважнїв.

— Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повітї.

— Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.

— Ах, пан староста жартують! Не розумієте!… Ну, тут не треба великої ґенїяльности, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадати ся, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демаґоґічні юдження, підбурювання, чорнення й підкопування всякої поваги і влади — все те, що досї ширить ся в нас тільки по краплинї, по закутках, потаємно, тепер вилїзе на трибуну, зареве як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законности. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обовязок у першій лїнїї — рятувати повіт від сеї пошести.

— Смію звернути увагу пана маршалка, що в нас є також закон про збори, який дозволяє скликувати зібрання з такою проґрамою, як подана ось тут, і що, крім усяких иньших обовязків, я маю також обовязок респектувати закон.

— Га, га, га, га! — зареготав ся маршалок. — Се чудово! Се справдї монументально! Пан староста пригадали собі існованнє закона — і то якраз у найменьше відповідній хвилї. А, бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розумієть ся, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон, се теорія, що у книжцї, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дїйсність — має свої спеціяльні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а за те повні розгалужень, закарлюк та ріжнородности. Тому паперовому законові я не уймаю^[3] анї чести, анї поваги — борони, Боже! Нехай він собі здоров жиє й сидить у ваших кодексах на многа лїта. Я тільки бажав звернути увагу пана старости на спеціяльні відносини нашого повіту, які, на мою думку й по мойому глибокому переконанню, нїяким світом не дозволяють нам тепер на такий люксус, як заінавґурованнє полїтично-демаґоґічної геци^[4].

Пан староста слухав уважно сих слів, присївши ся в фотелю напроти пана маршалка й підперши рукою гладко виголене підборіддє, згори обрамоване шпаковатими^[5] вже фаворитами^[6]. Його лице зробило ся зовсїм мертве, майже деревляне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував^[7] пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшись, перервав свій виклад, пан староста промовив:

— Не потрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досї не дав дозволу і в усякім разї маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всїх законних формальностей, а поки-що я хотїв від пана маршалка так конфіденціяльно почути, як задивляєть ся обивательство повіту на сю справу.

— О, пане старосто, — аж скрикнув пан маршалок, — але ж тут не може бути двох думок! Анї найменьшого сумнїву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.

— В такім разї голова пана маршалка була б уже страчена, — знов із лукавим усміхом мовив староста.

— Як то страчена?

— А так! Я вже говорив де з ким із обивателїв і чув думку, що віче треба конче дозволити.

— Невже се так! — скрикнув маршалок, зриваючи ся з місця, і тільки тодї спохопив ся, що сей викрик був нетактовний. От тим то він зараз сїв і, кланяючись старостї, мовив:

— Дарують пан староста, се менї нехотя вирвало ся. Я далекий від того, щоб подавати в сумнїв — мій Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всїм і всюди має відмінну думку від цїлого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.

Староста всміхнув ся весело.

— Розумію дуже добре, що ся нова геца, се вода на млин того пана. Але надїюсь, що пан староста знають властиву цїну його опінїї^[8] — —

— Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонїя в повітї не були заколочені.

Се запевненнє заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючись до свого Буркотина Й чуючи з ріжних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже то спокійно ждав найблизшого торгового дня.

Та ще більше неспокою й турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований у дусї абсолютистичної системи, коли про волю й бажання народа не питав нїхто, а під фірмою цїсарських патентів та інтиматів панувала всевладно й необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже двацять лїт, пан староста жив і поводив ся в повітї зовсїм як самостійний і самовільний сатрап, без волї й дозволу якого нїщо не повинно було дїяти ся. Йому лишало ся ще дослужити кілька лїт до пенсії^[9], і він бажав дослужити їх у спокою й вийти на емеритуру^[9] з атестами взірцевого урядника^[10] і з ордером. Сама думка про те, що в його повітї, під його управою, має розпочати ся якийсь людовий рух, який — він був про се свято переконаний — має в далекій перспективі революційні цїли, ворожі теперішньому державному порядкові, — сама ся думка була йому неприємна, душила його мов занадто тїсний комірчик. Як радо був би він одним-однїсїньким грімким quos ego здушив у зародї, стер із лиця землї всї заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове й недокладне знаннє »нових« законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголїтня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон — се брама, і від волї і зручности досвідного адмінїстратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, і кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євген, молодий адвокат, не вважаючи на батьківські остороги, таки поважив ся зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повітї й загалом поза межами Львова народне віче, — сам той факт наповняв його серце жалем і пересердєм. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разї, вкінцї покликав комісаря й велїв йому на завтра назначити Євгенові візваннє^[11] до пана старости.

Коли другого дня Євген явив ся в назначеній годинї, пан староста приняв його дуже чемно, просив сїдати, потрактував циґаром, а коли Євген не менше чемно подякував і запитав, чим може служити панові старостї, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька й мовив добродушно-сумовито:

— Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тимчасом — мій Боже, скілько клопоту маю я раз-у-раз через вас! Зпершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописи, оті дисциплїнарки^[12] — ну, скажіть, треба вам було того?

— Менї? — здивував ся Євген. — Хиба я робив се для власної користи? І, головно, хиба я зробив щось злого, несправедливого?

— Пане, пане, — мовив ще сумнїйше староста. — Збоку на вас дивити ся, виглядаєте, як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирости до вас, як батько, то не беріть менї сього за зле. Але, їй-Богу, менї вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енерґію, канцелярія йде добре — оженились би, звили б собі сїмєве гнїздо, дбали б про сїмю… Та, нї, вам захочуєть ся пускатись на такі авантури…

— Дарують пан староста…, — пробував протестувати Євген, але староста не дав йому докінчити.

— Ну, ну, прошу не ображати ся! Я ж не зі злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирости, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантури… Я навмисне вжив сього слова й не відступлю від нього. Бо прошу, як же инакше назвати всї оті ваші заходи у справах, що, властиво, могли б вас і зовсїм не обходити? Справи, з яких ви не винесете нї користи, нї почести, нї слави, хиба лайку, компромітації, роздратованнє власних нервів, обуреннє та ворожнету багатьох і впливових противників? Як же се назвати, як не авантури, дон-кіхотство? І по що вам сього, питало ще раз? По що?

— Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уймати ся^[13] за невинними і покривдженими.

— Пане меценасе! — з виразом батьківської поваги в голосї скрикнув пан староста, — не говоріть до мене як до ґімназиста, якому імпонують гарні фрази! О, так, і я колись був у ґімназії і з запалом читав Шекспірового »Короля Лїра«, і плакав зі зворушення над словами »нема на світї винуватих«. Але пізнїйше я зрозумів, що Шекспір не без причини вклав сї слова в уста божевільного. Так, сї слова якраз антиподи правди. З нашого, урядового, адмінїстраційного становища нема на світї невинних, а говорити, що комусь від уряду дїєть ся кривда — се або злочин або божевіллє. Я не жартую, пане, і не бавлю ся в парадокси. І длятого я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, на мою думку, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу й буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? — всякими способами!

— Впевняю пана старосту, — мовив, усміхаючись Євген, — я анї на хвилю не надїяв ся найти в панові старостї союзника у своїй роботї.

— Ну, ще чого не стало! — буркнув пан староста.

— А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости! Я можу тільки одного бажати, щоб се поборюваннє вело ся на строго законній дорозї, таксамо, як я держав ся й буду держати ся строго приписів закона.

— І ручите за те, що ввесь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держати ся законної дороги і в законних межах?

— Щодо себе ручу вповнї. Що до иньших — тут багато залежати буде від того, чи самі власти незаконними поступками й навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.

— Пане, прошу не забувати, з ким говорите! — фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.

— Говорю pro futuro, отже нїкому докору анї закиду не роблю. А що незаконне поступуваннє і провокації з боку властей — pardon, з боку поодиноких орґанів — дуже можливі, сього, надїюсь, пан староста не схочуть перечити.

Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенові руку, мовив із незвичайною сердешністю:

— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!

Рафалович глядїв на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.

— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть менї одну маленьку річ, якої буду отсе просити в вас. Добре, прирікаєте?

— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеть ся панові старостї?

— Але зможете, зможете! Чому нї? Се ж від вас одного залежить.

— Що ж се таке?

— Але обіцяйте наперед!

— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки за старий.

— А то впертий Русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Нїяким способом його не підійдеш. Ну, що дїяти, треба говорити просто-з-моста^[14]. Так ось слухайте, пане меценасе, чого я хотїв просити у вас. Зробіть се для мене, спеціяльно для мене: відложіть се своє віче на пізнїйше, ну, так на весну або на Петрівку.

— Не можу, пане старосто! — рішучо мовив Євген.

— Чому не можете?

— Важні справи наспіли тепер у повітї, треба обговорити їх, пояснити народові.

— Думаєте про реформу каси?

— Між иньшим, і про се.

— А як би я, власне, задля сього заборонив се віче?

— Задля сього?

— Так, щоб не викликати в повітї роздразнення.

— Але ж ся справа вже тепер викликає роздразненнє, а коли віче буде задля сього заборонене, то ввесь народ готов сказати, що полїтичні власти покривають некоректне поступуваннє ради повітової. Чи се причинить ся до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найлїпше.

— Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеть ся.

— Чи се формальна заборона? — запитав Євген, встаючи.

Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопив ся і, схиливши ся над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінцї переміг себе.

— Н-нї. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення!

— Моє поважаннє!

Євген уклонив ся й вийшов. А коли пролунали його кроки, й за ним замкнули ся двері старостового передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертцї паперу, подзвонив на возного й, подаючи йому сей папір, мовив гостро:

— Зараз біга́й до Мотя Парнаса! Се для нього візваннє. Нехай зараз прийде сюди!

Мотью Парнас був власник заїзду, в якого Євген наняв був шопу, де мало відбути ся віче.

——————

1. Прохання складали ся колись на половинї аркушевого паперу, при чому на останнїй півсторінцї містила ся адреса і короткий зміст прохання. Це було й »рубрум« (лат.).
2. Значить: ставлячи наголоси (акценти) в українських словах на передостаннїй склад, н. пр.: во́да замісць вода́
3. Відбираю (поль.)
4. Цькування, забава (нїм. Hetze)
5. Сїдавими
6. Заличками
7. Перше випробовував
8. поглядів
9. До повної платнї, вийшовши в відставку (емеритуру)
10. Зі славою, з признакою зразкового урядовця
11. Повістка; народ у Галичинї зве її з-нїмецька ферлядунок (Vorladung); візвання — польське слово (wezwanie)
12. Дисциплїнарне слїдство
13. Ставати за невинних (поль.)
14. Народня галицьк. говірка — просто, не обходами