Перехресні стежки (19??)/LVII
| ◀ LVI | Перехресні стежки LVII |
LVIII ▶ |
|
Ніч.
Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле снїг, та вітер рве його і крутить у скаженім танцї, і носить, кидає, знов підносить, поки, вкінцї, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Тай тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи й розбиває знов, підіймає стовпами, туманами, бє ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за коміри, затикає ним усї шпари, заповнює рови, засипає слїди і стежки.
Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулицї одинокий прохожий іде згорблений, бореть ся з вітром і з метелицею, що бє на нього рівночасно з усїх боків, і хоч куди б він повернув ся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледво мерехтить за снїговим серпанком.
Мерехтить таке світло з Реґіниної спальнї. Реґіна, одягнена у свій чорний стрій[1], ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нїчого. Вона держить себе руками за голову, мов боїть ся, щоб голова її не розскочила ся, і ходить, уперши очі кудись у неозначений простір, не бачучи нїчого довкола себе, не думаючи нїчого. Її шуба лежить на ліжку — так, як скинула її, вернувшись перед чверть годиною додому; кальошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.
Нараз чути на ґанку стуканнє кількох пар чобіт, що обтріпують снїг. Потім скрипнули двері, почули ся голоси.
— Вона дома. Побачите, що се все якась байка! — мовить один голос.
— А я думаю, що вона не дома! — голосно говорить Стальський.
— Чуєте, її хід? — мовив знов перший голос.
— А хоч і дома, то проте була в нього, — знов говорить Стальський.
Кроки в покою. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось торкнув ся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені. Ось вони відчинили ся. У дверях стоїть Стальський.— А, добрий вечір, панї! — мовить він. — Може, панї були б ласкаві вийти на хвильку до нас?
Реґіна не оглядаєть ся на нього, не зупиняєть ся і йде далї, повертаючи ся до нього плечима.
— Реґіно, чуєш? Ходи сюди! — мовить Стальський лагідно, але енерґічно.
Вона мовчить, мов не чує. Він наближаєть ся до неї, бере її за плечі й виводить до сальону. Присутні в сальонї два панове встають із крісел і стоять увесь час дальшої сцени.
— Скажи нам, Реґінко, — мовить солоденько Стальський, вивівши її насеред покою і стаючи напроти неї, — ти виходила з дому кудись тепер вечером?
Реґіна дивить ся на нього, мов не чуючи або не розуміючи його питань. Вона блїда, як труп, а жовтавий відблиск нафтового світла надає її лицю в нижнїй части якийсь зеленкуватий, страшний відтїнок.
— Ах, не заперечуєш! — мовив Стальський. — Значить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не можна би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в таку пізну добу і в таку погану погоду? Нам було б дуже цїкаво дізнати ся про се!
Реґіна мовчить, вперши в нього свої великі, чорні очі.
— Не говориш? Може, забула? Память коротка? Дозволь, що я пригадаю тобі. Там недалеко ринку, на розї. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвіррє, обведене парканом… А на поверсї мешкає молодий панок, кавалєр, наш знайомий… добрий знайомий. Чи він просив тебе на гербатку[2], чи ти сама з власної волї рішила ся віддати йому візиту?
Реґіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачить ся, не роблять на неї нїякого вражіння. Вона не блїдне, анї червонїє, не плаче, не мішаєть ся[3], стоїть спокійно. Панам, що стоять ізбоку й дивлять ся на сю сцену, робить ся моторошно. Один із них обертаєть ся до Стальського:
— Пане офіціял! Ваша панї, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!
— Нездорова! — скрикнув весело Стальський. — Борони, Боже! О, ми знаємо себе[4] занадто добре! Ми знаємо всї ті фінти й хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, анї тими витріщеними очима, анї тою мовчанкою, анї тим уданим остовпіннєм. Ми розуміємо се дуже добре й маємо надїю таки дійти з вами до ладу. Отже ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогоднї вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Як муж, я маю право знати се.
Реґіна мовчить. Стальський заломлює руки, хитає головою.
— Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять лїт живемо з собою, і тепер робиш менї такий скандал! І скажи тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто був би подумав: така релїґійна, побожна жінка — і раптом забула про всї божі закони, потоптала ногами божу заповідь, утоптала в болото свою честь, осоромила мене перед світом! Реґіно! Бій ся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?
І, взявши її за плечі, він потермосив нею. Вона мовчала.
— Ну, Реґіно, — зачав він гострійше, — сього вже за багато! Досить комедії! Говори: була сьогоднї вночі у Рафаловича, чи нї?
Се питаннє міг Стальський звернути до одвірка — відповідь була б така сама. Нараз він пригадав собі щось і скочив до своєї бунди.
— А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti!
І він виняв із кпшенї Реґінин саквояжик, знайдений ним на Євгеновім бюрку.
— Се твоє, правда? Ось твій підпис, виґравірований на клямерцї[5]. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходить ся всерединї.
Він відчинив саквояжик, виняв із нього цїнні папери, висипав на стіл біжутерії.
— А, ось що! — скрикнув він. — Панове, бачите! Ся романтична історія має досить тверду матеріяльну підвалину. Ідеальна любов — прошу дуже! Людовий трибун і невинна жертва сїмєвої тиранїї — що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути[6] у світ. Ха, ха, ха!І він реготав ся, і лице його наливало ся кровю.
— Ну, скажи тепер: що все се мало значити? По що ти несла се до нього? По що поклала се на його бюрку? Говори!
Він наближав ся до неї звільна. В його очах палали вогники дикої злости, тої самої жорстокости, з якою він колись три днї мучив кицьку.
— Мовчиш? Злодїйко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице — раз, і другий, і третій. Вона похилила ся, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвало ся анї одно слово, анї один стогін. Один із присутних панів ухопив Стальського за руку.
— Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумі?
— О, аж надто! — кричав Стальський. — Але я мушу показати тій гадюцї, що не хочу бути терпеливою й покірною жертвою її амурів. Хоче на старости лїт амурів — альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се — ти!
І він, нахиливши ся до неї, плюнув їй у лице. Панам, що були свідками сеї огидної сцени, було сього за багато. Вони вхопили за капелюхи, попрощали ся зі Стальським і, не дивлячись на нещасну Реґіну, засоромлені чогось до глибини душі, вийшли з покою і щезли у снїговійницї, що ревла надворі.
Стальський запер за ними двері.
——————