Перехресні стежки (19??)/LVIII
| ◀ LVII | Перехресні стежки LVIII |
LIX ▶ |
|
Реґіна все ще стояла на місцї, нїма, непорушна, вперши очі в полумя лямпи.
— Ха, ха, ха, ха! — реготав ся Стальський, вертаючись від дверей і кидаючи ся на софку коло стола. — А що, Реґінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного у своїх найсвятїйших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну обітри ся й не гнївай ся. Се було потрібне — і для тебе, і для мене. Се не зі злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана — правда, Реґінко? Я знаю, ти в мене добра, ти менї не візьмеш сього за зле. А на що була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізна́єш, як трошки старша будеш. І як Бог дасть тобі лїпший розум, то, може, й подякуєш менї. А тепер годї вже стояти та глядїти на мене, як на людоїда! Ну, заспокій ся! Промов слово!
І він при тому пробував усміхати ся до неї, але якось не міг довше дивити ся в її лице. Те лице виглядало страшно — зі слїдами колишньої краси, оббрукане кровю, блїде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице Медузи.
— Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісїнько менї. Від сьогоднї маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогоднї мусиш гнути ся переді мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по мойому — нагоню з хати, викину на вулицю, ще й сам замельдую[1] до полїції, велю втягнути тебе на лїсту таких женщин — знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав сеї хвилї! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене память добра, тай рахунку я знаю настілько, що хто менї зробив одну прикрість, я йому зроблю десять, тай ще одинацяту додам причинку. Я казав тобі тодї: пожалуєш сього — ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизив ся до неї, але зараз знов відступив ся, мов щось відпихало його.
— Тьфу! — мовив, відвертаючись. — Скілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насїннєм! Поки з ними договориш ся доладу, то волїв би копу пшеницї змолотити. Аж у горлї пересохло! Ану, чи є де в шафцї хоч крапля якої живицї?
І він пішов до креденсу[2], виняв із нього пляшку горілки й, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
— Ось приятелька, лїпша від онтого окатого опудала! Ся нїколи не зрадить. Не багато вона вміє, але те, що вміє, удїлює завсїди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку пляшки до уст, він почав булькотати. Вицїдивши з половину того, що було в нїй, він поставив пляшку на стіл і сїв знову на софку.
— О, се чудесно! Мов вогонь пішов по жилах. Ну, Реґіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek![3]. Ану! Покріпись — побачиш, мов рукою відійме! Все забудеш. А потому пай-пай…[4] обоє… як муж і жінка… га ? Як думаєш?
І, регочучись цинїчно, він устав і наблизив ся до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його — і роззлостив ся.
— Тьфу на тебе! Відступи ся геть, чортяко! Нї пєш, нї говориш, тільки менї своїм відьомським поглядом ґуст[5] відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її у груди. Вона цофнула ся крок далї і знов стала непорушно. Стальський іще раз узяв ся за пляшку й поти цїдив, поки не спорожнив її всю. А потім сїв на кріслї, опер ся ліктями на стіл, склонив голову, воркотїв іще щось пару хвилин і заснув.
Реґіна стоїть нїма, непорушна. Не думає нїчого. Витріщеними очима вдивляєть ся в полумя лямпи, але не бачить нїчого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, моз обривки ріжнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на соняшній вершинї… Євгенове лице, молоде, свіже, як було тодї, коли обоє йшли вулицею зі школи фортепянової гри… туркіт фякрів… лице тїтки… воно більшає, наближаєть ся, робить ся страшенною, гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні, щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
»Хай вас Бог благословить! Хай вас Бог благословить!«А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і маленька дївчинка в ліжечку, і над нею похилене лице старої няньки… і бренить ледви чутно сумна-сумна пісенька:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила мене нічка,
Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і маленька дївчинка, що заблукала ся в лїсї… і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, мясистими губами і з безсоромно всміхненими очима… і знов тїтка у трунї… і з труни висунена трупяча рука киває на неї… і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сїти:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб тріпотати?
А потім знов блискучий камінець на соняшному вершку… і Євгенове лице зівяле, старече, без цвіту молодости, без чару любови… і щось безформне, холодне, стоптане, столочене й викинене на смітник, але ще живе, ще недомучене дорешти — і знов бренить жалібна мельодія, мов стогін розпуки:
Ой, дуду я, мій миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрібні дїти годувати?
І грядка фіялків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіялки, а якісь дивні ростини з дитячими личками — дївчатка з блакитними очима, хлопчики… чути дитячий сміх, галас… і рев хуртовини знадвору… і легкий стук до вікна… і вона помалу обернула лице — і її очі спинили ся на отвореному креденсї. На поличцї креденсу лежав сїкач, яким вона нинї рано колола цукор, і молоток. Вона зупинила ся очима на тих предметах, а в вухах її знов забренїла жалібна-жалібна мельодія, мов розпучний писк мушки, замотаної в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб тріпотати?
»А, справдї, чи буде тріпотати ся?« — сказав їй зично над вухом якийсь чужий, брутальний голос. Вона стрепенула ся — оглянулась — коло неї не було нїкого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тїмю світила ся до лямпи. Реґінині очі спочили на тій лисинї, і їй здавалося, що з тїмя Стальського блиснув до її ока проміньчик, подібний до того, який блискотїв колись із соняшного вершка.
«А, справдї, чи буде тріпотати ся?» — повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенула ся й озирнула ся, але коло неї не було нїкого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на днї серця. Вона перелякала ся страшенно, бо чула, що там устає якась нова, грізна сила, незалежна від її волї, сильнїйша від неї. Ще хвилю вона мовчки, нїмо борола ся з тою силою, але та сила була брутальна, непоборна.
»Га, га, га!« — реготалась та сила, — »ну, що шкодить попробувати, чи буде тріпотати ся?«
І Реґіна, мов знехотя, підняла ся на пальцї — потім піднесла одну ногу — зробила крок і станула знов на пальцї. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снїгом у вікна — ще крок. Лямпа мигоче на столї — хробачок стукає у стїнї: раз, два, три, чотирі — і став. Щось луснуло в її спальнї — в неї завмерло серце… тихо-тихо — ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в лїву сїкач, у праву молоток — тихо… Буря виє, снїг сипле з вікна, хробачок стукає у стїнї: раз, два, три, чотирі — і знов замовк. Чому лише чотирі стуки? »А, більше не треба«, — мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. — »Чотирі вистачить.«… Тихо. Вона простуєть ся, сміло йде до стола, легенько прикладає вістрє сїкача до тїмя Стальського — рука ЇЇ не тремтить… підносить праву з молотком… і швидко що-сили чотирі рази бє по тупому краю сїкача.
Сїкач, широкий на добру долоню, ввесь, аж по тупий край, затонув у мізку.
— Ггг! — гикнув Стальський. Механїчним відрухом голова метнула ся вгору, за нею все тїло, воно перехилило ся взад і, разом із кріслом, із глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарила ся до помоста, сїкач вискочив із рани, за сїкачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затріпав ногами, силкував ся щось ухопити руками… ще раз… ще раз… лекше-лекше… годї — — —
Реґіна стоїть і дивить ся на нього. В її вухах знов бренить мельодія:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртовина. В її спальнї щось немов зітхнуло важко-важко. »Се моя мама«, — мигнуло їй у голові, і їй зовсїм не було дивно, анї страшно. Хробачок застукав у стїнї: раз, два, три, чотирі. »Так, чотирі досить«, — сказав у її нутрі якийсь голос — не той попередній, брутальний, а якийсь иньший, жалібний-жалібний, мов останнє хлипаннє розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум снїговійницї почулись їй якісь иньші тони — гострі, різькі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений деревляними полїнами по деревлянім тарабанї. »Кличуть! Кличуть!« — мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
— Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — чути було чим раз близше.
— Я зараз! Я зараз! — шептала Реґіна, скочила до своєї спальнї й почала одягати шубу.
— Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — лунало крізь рев вихру на вулицї ось-ось під її вікнами.
— Іду, йду! — мовила вона зовсїм заспокоєна й, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Снїг сипав, крутив ся, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по колїна. Реґіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінцї вона наблизила ся до нього настілько, що побачила на яких десять кроків перед собою високу, згорблену стать тарабанщика, що, бючи праниками по балїї, йшов звільна, борючись із вітром і бродячи в сипкому снїгу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко так, що у хвилях, коли павзував[6] барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапаннє.
Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленню, Реґіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернула ся тепер, не була б побачила не то дверей — анї ґанку, анї хвіртки, анї навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снїгова курява була занадто густа. Але дві чоловічі постатї, що надійшли з противного кінця вулицї, побачили ті жовті плями.
— Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади[7], у нього світить ся. Ввійдемо до нього! — мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшись у свій довгий плащ і закотивши комір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
— І чого ти тягнеш мене? — мовив він. — Чого нас тут треба так пізно?
— Треба, треба! Ти вже здай ся на мене! — мовив Шварц і відчинив хвіртку.
— Але ж я почуваю себе недобре, тремчу, мене бє пропасниця!
— Нїчого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудив ся. А до розмови можеш не мішати ся. Здай ся на мене!
— Подивляю тебе! — мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц, тимчасом, увійшов на ґанок, застукав до дверей і, не чуючи нїякого голосу знутра, взяв за клямку. Двері відчинили ся. Вони були незамкнені.— Ов, а се що таке? — мовив він, обертаючись до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
— А! — вирвало ся з його горла, а потім він став на місцї, як вритий[8].
— Що там? — запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопивши ся руками за одвірок, занїмів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобути ся на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівцї; вишкірені зуби, вибалушені очі й зацїплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикости й жорстокости.
— Що тут стало ся? — перший прошептав Шнадельський, обертаючись до Шварца.
— Укоськали його, — мовив Шварц, поборюючи своє зворушеннє.
— Але хто?
— Можливо, що вона. А, може…
Він задумав ся.
— Може, хто?
— Може, Рафалович.
— Рафалович?
— Так, щоб пімстити ся за зроблений йому скандал.
— А в такім разї де ж вона?
— Поглянемо.
І Шварц заглянув до Реґіниної спальнї.
— Нема її. Може, втекла і не вернула ся. Може, у змові з Рафаловичем…— Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусїд? Наробити ґвалту?
— А по що? — запитав Шварц. — Що нас се обходить? Який інтерес маємо ми розголошувати се?
— Або я знаю!…
— Я думаю навпаки: чим пізнїйше завтра викриєть ся се вбивство, тим лїпше. Лишімо се служницї. Навіть ще більше — погасїмо лямпи й замкнїмо покій від вулицї.
— Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріннє.
— Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудила ся в часї бійки. А з вулицї не прийде нїхто! Виходь! Я зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько вийшов із покою. Шварц загасив лямпу в Реґіниній спальнї, а потім, наблизивши ся до трупа Стальського, зирнув довкола.
— О, тут і капітали розсипані! — шепнув він, побачивши на столї Реґінині цїнні папери та біжутерії. — На дорогу се може здати ся!
І він швидко зібрав усе й заховав до кишенї, потім загасив лямпу й напомацьки вийшов із покою. Ключ був у дверях таки знадвору. Замкнувши покій, Шварц витягнув ключ і кинув його геть у глибокий снїг. Потім, засунувши шапку на очі й закотивши комір на голову, пішов доганяти Шнадельського.
Тимчасом Реґіна йшла за Бараном чим раз далї й далї. Її прибавлювало торохтїннє деревляного тарабана, що, мов невідомий і могутнїй поклик, тягло її далї й далї в пітьму, бурю і снїгову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкида́ла геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчили ся давно; довкола вулицї по обох боках тягли ся рядами низенькі передміські хати, присипані снїгом, мов великі копицї. Де-де заскрипить журавель, затріщить під напором вітру безлиста, дуплава липа. Гуркіт Баранового тарабана торохтить ледви чутно серед реву хуртовини, що робить ся чим раз сильнїйшим. Та ось щезли й ті хатки, під ногами не чути вулицї, всюди глибокий снїг, але довкола дороги видно деревляне поруччє. Се міст. Баран іде далї, тарабанячи з подвійною силою. Реґіна якось неясно пригадує собі сей міст, і якісь образи і звязки образів мигають у її голові, і, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
— Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняєть ся насеред моста, похиляєть ся на поруччє, силкуєть ся заглянути вниз. Там не видно нїчого, тільки чути крізь рев вихру голосний булькіт води, що не встигла замерзнути і скажено бєть ся об камінь і о дубові колоди. Се Клекіт не дрімає, провадить свою дику музику, достроєну до не меньше дикого, скиглїння вітру у платвах[9] і на бальках мостового вязання.
Реґіна наблизила ся до Барана й також сперла ся на поруччє та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран анї крихітки не здивував ся. Він тільки засміяв ся голосно й показав рукою вниз, у Клекіт. Реґіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нїчого. Тодї вона схилила ся і пролїзла попід поруччє, майже доторкаючись лицем до снїгу. А ставши за поруччєм, на краю моста, вона почала знов пильно вдивляти ся у глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона вжахнула ся і вхопила ся руками за поруччє.
— Ха, ха, ха! — зареготав ся Баран. — Не гарно там?
Реґіна випростувала ся і глянула на нього.
— Ну, ну, сміло! — мовив він. — Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилї чути було, як її голова стукнулась об камінь, як тїло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нїчого, крім реву вітру і глухого плюскоту води у Клекотї.
— Ха, ха, ха! — знов зареготав ся Баран і, вхопивши свої праники, затарабанив ними по балїї що-сили. Він кілька разів кивнув головою, мов на прощаннє і, тарабанячи пішов далї — не до міста, а за міст, на Вигоду, в поля. Дорогу замело снїгом, — йому се було байдуже. Він ішов, западаючи де по колїна, а де й по пояс, копа́в ся у снїгах, боров ся з вітром, що гуляв по полю зі страшною силою. Праники давно повипадали з його рук, балїю він загубив у снїгу, та про те йшов далї й далї, мов на перекір сніговійницї, що майже моментально замітала його слїди. Він балакав сам до себе, усміхав ся, махав руками, мов квапив ся до якоїсь незнаної, але недалекої мети…
——————