Перехресні стежки (19??)/VII
| ◀ VI | Перехресні стежки VII |
VIII ▶ |
|
Стальський якось довго не показував ся до нього, допомігши йому розташувати ся в новім помешканню. Др. Рафалович не дуже банував[1] за ним. То ось раз, виходячи досить пізно зі суду, він здибав Стальського на вулицї. Сей іще перед двома годинами вийшов був зі своєї реґістратури і власне виходив із шинку, де встиг таки добре підохотити ся. Він зирнув на Рафаловича якимось непевним поглядом, зупинив ся на тротоарі, широко розставивши ноги й перекрививши лице, і почав промовляти іронїчно:
— А, меценаси! Моральні люде! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Тай як не послухати, коли промовить до сумлїння! А вже ж!
Рафалович голосно розреготав ся.
— Ну, справдї, акустичне місто! Вже знаєте, що говорив менї ксьондз-пробощ!
— Богу дякувати, живемо не в пивницї, і вуха нам не позакладало, то й чуємо, що нам скажуть добрі люде, — з перекором мовив Стальський.
— Ну, ну, але се вже вам набрехали ті добрі люде, будїм то я оминаю вас.
— Сього менї нїхто не говорив. Се я сам собі міркую.
— І без причини. От і тепер бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навіть прошу з собою.
— Куди?
— Та до мене. Тут на вулицї нїяково балакати. Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий і підносить голос, і йому, справдї, нїяково було балакати з ним на вулицї і звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський опер ся, як буйвіл.
— Нї, се менї не до шмиги[2]! Чого я піду до вас? Нудота в вас. Не люблю балакати насухо.— Знайдеть ся в мене дещо мокре.
— Так? А то що иньше. Ну, так allons, enfants de la patrie!
І він без церемонїї вхопив руку д-ра Рафаловича і, зігнувши її так, як згинає кавалєр, ведучи даму, сам узяв своєю дужою долонею його рамя, і так пішли оба вулицею. Рафалович дуже нерад був тій стрічі й тому парадованню з на-пів-пяним чоловіком, але не мав способу позбути ся його. Добре, що його помешканнє було недалеко, і що по дорозї їх не здибав нїхто з міських матадорів. Стальський був дуже веселий і раз-у-раз балакав.
— Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собі![3] Чи бач, знайшов інстанцію, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажіть, будьте ласкаві, пане меценас, як вам се видало ся?
— Дивно.
— Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я, нїби-то збиткую ся над своєю жінкою! Ах, Боже мій! Та я її не́-то-що — пальцем не ткнув нїколи! Я десять лїт, відколи ми побрали ся, навіть слова не сказав до неї. Живемо з собою не то, щоб сказати: як ангели в раю — нї… Знаєте, і між святими буває рай і пекло. Але ми жиємо ще краще так, як коли б коло себе лежали дві колоди. Ну, скажіть, чи то совісно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?
Др. Рафалович силкував ся як мога швидше затягти Стальського до свого покою, бо він говорив чим раз голоснїйше, немов хотїв умисне звертати на себе загальну увагу. Євген отворив хвіртку, що вела на подвіррє його помешкання й пустив Стальського наперед себе. Та заки здужав увійти сам і замкнути хвіртку, вже Стальський успів викликати авантуру.
На подвіррю щось там робив сторож дому, високий, понурий і мовчазний чоловік, із блїдим лицем, з чорною стрипіхатою бородою й дико блискучими очима. Євген вида́в його що-дня, але нїколи досї не чув від нього слова. Йому здавало ся, що сторож якось ховаєть ся від людей, але досї він це мав часу, анї нагоди розвідати ся про нього дещо близше. Стальський, побачивши його, з резолютністю пяного, наблизив ся до нього й, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з пяним сміхом:
— Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповідж пану меценасові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагав ся. Терпів, терпів, а далї взяв за коси, звязав руки й ноги, тай з моста в ріку! Іди раків годувати! І що думаєте? Що йому за се було? Адже бачите, не повісили. Ну, Баране, чого видивив ся на мене? Розповідж пану меценасові, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-Богу, гарна!
Євген задеревів на місцї, дивлячись при тих словах на сторожа. Тай сам Стальський, дарма що пяний, таки, мабуть, поміркував, що перебрав міру, бо замовк і поступив крок у зад. Але вже було за пізно. Баранове лице посатанїло. Затиснені зуби заскреготали, очі до половини виперли ся з ямок, із закушених губ бризьнула кров, і він із несвіцьким, горляним криком, як ошалїлий, кинув ся на Стальського. Мов свічку здмухнути, так бідний офіціял опинив ся на землї; не здужав навіть крикнути, коли Баранові залїзні руки здавили його горло. Він нагнув ся над лицем знесиленої своєї жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тій хвилї його лице посинїло, очі стали на мірі, на устах виступила піна, і він, пустивши горло Стальського, повалив ся на землю і страшенно почав бити собою в епілєптичних корчах.
— Так тобі треба, діяволе! — воркотїв Стальський, видобуваючи свої костомахи зпід сторожевого одубілого тїла. — Чи бач, дїдько, як розлютив ся! Був би міг віку збавити. Ну, але захлиснув ся порядно! Хли́пай, хли́пай, га́спиде, скрегочи зубами, кілько хочеш!
І він, обтріпуючи ся від пороху, копнув безтямного хорого кілька разів то під ребра, то у груди, а потім обернув ся до Євгена, що з перестрахом і обридженнєм дивив ся на сю сцену:
— Ходїть, нема на що дивити ся. Нїчого йому, собацї, не буде. Потреплеть ся отак, послухає джмелїв і встане, мов нїчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нїчогісїнько, що було безпосередно перед нападом. Щаслива бестія! Представте собі, отакий самий напад увільнив його від шибеницї. То була голосна справа. Його жінку знайшли в ріцї, втоплену, зі знаками душення на шиї, зі звязаними руками. Слово по слові, слїд за слїдом — мій Баран, нарештї, признав ся, що гарненько спрятав її зо світа. За що? Він сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити — ну, там уже плїв, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розібрали чистенько, свідки позізнавали, протоколи повідчитували, прокуратор гремить, домагаєть ся найтяжшої кари; адвокат, визначений із уряду, промимрив щось-там собі під ніс, пан президент устругнув резіме таке, що й на двох прокураторів могло б вистати — присяглі по чвертьгодинній нарадї всїма голосами: на перше головне питаннє — винен. Прокуратор жадає шибеницї, трибунал виходить, і за чверть години виносить присуд: смерть через повішеннє. І що ж ви скажете: тільки-що пан президент проголосив ті слова, а мій Баран оттаксамо як тепер, як не завищить, як не кинеть ся наперед, як не гримне на землю, як не зачне тріпати ся!… Пополох[4] у судї. Що? Як? Відколи? На розправі був якийсь лїкар зі Львова, оглянув його й каже: епілєптик, часами доходить до божевілля. Тодї мій суд як непишний, відсилає акти до апеляції, Барана шлють до шпиталю на обсервацію, і по шістьох місяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступі епілєптичного божевілля.
— І мало що і з вами не повторив сеї операції, — мовив Євген, отямивши ся після страшної сцени на подвіррю.
Він виглянув вікном зі свого покою на подвіррє й побачив Барана, що хоч не кидав ся, але лежав насеред подвірря без руху, мов неживий.
— Полежить іще з пів години і встане, немов і нїчого не було, — мовив Стальський.Щоб хоч трохи затерти страшне вражіннє, Євген виняв із шафи пляшку вишняку і два келїшки й поставив на стіл.
— Отсе добре! — поцмокуючи, мовив Стальський. — Проклятий Баран як кинув ся на мене, так я моментально протверезив ся. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачіпати тої бестії. Адже справдї міг задушити, і навіть пес не гавкнув би! Бо що, епілєптичне божевіллє, що йому зробиш! Пийте здорові!
Випили по лямпочцї[5]. Стальський сїв на софі, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животї. Євген усе ще почував дрож у нервах.
— А все через жінок! — мовив Стальський, помаленьки смакуючи другу лямпку вишняку. — То так легко сказати: чоловік тиранить жінку, — то так гуманно, так модерно добивати ся для жінки, Бог зна, яких широких прав!… А коби то ті пани-еманципатори знали, яка безодня глупости, фальшивости, тупої злости, зрадливости таїть ся в тім жіночім серцї, таїть ся під тим солодким виразом жіночих очей, сичить до нас із чарівного усміху жіночих уст! Коби то вони знали, скілько чоловік мусить від них і через них натерпіти ся, то покинули б свої гуманні фрази, а подумали б краще про способи поборювання чуми. Адже ж візьміть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбийником? Чи треба було бути епілєптиком? Адже його батько не мав тої слабости, мати не мала, він сам парубком був здоровісїнький, служив у війську, у моїй компанїї[6] був — відтодї ще ми знайомі з ним. Аж оженив ся — і пропав хлописько. Представте собі: закохав ся, але то так без памяти, що я й не бачив. Попросту млїв коло неї. Може, се й був початок його хороби, але тодї нїхто про се й не думав. Побрали ся — мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А, тимчасом, жіночка, то собі, знаєте, міське зїллєчко, але то найгіршого ґатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тодї вона давай собі гуляти. Бувало всякого… Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, нераз у Баранихи гостював. Тай чи я один! А він усе бачив, і нїколи анї слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав, мов остовпілий, плакав по ночах, пальцї свої гриз, а далї почав діставати напади тої слабости. Крив ся з тим, бідолаха, не говорив нїкому, а як чув, що зближаєть ся напад, то тїкав від людей, ховав ся десь у кут і там розщибав ся досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хорій голові зародила ся думка — вбити жінку. Він довго носив ся з сею думкою, аж раз, заставши її вночі пяною в хатї та ще й не саму, вхопив її на руки як помело — силач страшенний! — обвинув коцом[7], щоб не змерзла, винїс за місто, там сонній звязав руки, здушив горло, потім кинув у воду. А сам із коцом вернув ся додому, накрив ся тим самим коцом і заснув.
——————