Перехресні стежки (19??)/VI
| ◀ V | Перехресні стежки VI |
VII ▶ |
|
Тільки одна візита була неподібна до иньших — візита в бурмістра. Бурмістр був лїкар, Жид, але гарячий польський патріот, один із виднїйших дїячів так званого асиміляційного напрямку. Він був одним із немногих галицьких Жидів, що брали участь у польськім повстанню 1863. року і то не з метою — зробити ґешефт на повстанню. Се здобуло йому велику повагу серед Поляків. Як відомо, у 60-их і 70-их роках настала в Галичинї така пора, коли факт участи в повстанню був для чоловіка найбільшою рекомендацією для всяких автономічних урядів, для дохідних посад і гонорів; бувші повстанцї скрізь поробили ся послами, директорами банків і кас »народових«, маршалками а, бодай, секретарями Рад Повітових[1], бурмістрами й головами найріжнїйших патріотичних орґанїзацій. Для них були отворені всї доми, доступні всї інстанції, щедрі всї фінансові інституції, ласкаві всї уряди. Їх слово було святе, їх дїяльність безконтрольна, їх імя мов сталевим щитом окружене було з усїх боків словом »poczciwy«. Скілько лиха й деморалїзації внесли ті патріоти в наше публичне життє, се колись вияснить історія; треба було довгих десятків лїт, щоб назріли овочі їх дїяльности, щоб виявили ся очам довго туманеної суспільности й довели до того, що авреоля їх героїзму звільна на наших очах починає гаснути.
Пан Ресельберґ також був кілька лїт послом і з титулу своєї »боротьби за вітчину«, належав у соймі до буджетової комісії, і хоч не полишив по собі слїдів у історії нашої автономії, то проте, вернувши до домашнїх пенатів, тїшив ся великою повагою. Хоч лїкар із нього був неособливий, то проте він мав розум, оженивши ся багато, і як один із перших багачів міста ввійшов до міської ради і швидко потім був вибраний бурмістром.
Звільна, зручно він заінавґурував[2] у містї ту жидівську господарку, що з часом зробила ся типовою для більших галицьких міст, ту господарку, що витворює в містї клїки всемогучих Жидів — пропінаторів[3], лїверантів[4] і иньших пявок, прикрашує місто блиском зверхньої культури, запроваджує тротоари, ґаз, омнїбуси, закладає парки і владжує прогульки, але в заміну за ті добродїйства немилосерно висисає міську людність, випорожнює каси, вимітає грошеві засоби, пустошить лїси й розпродує комунальні[5] землї. Такі патріоти, як Ресельберґ, то найлїпша покришка для господарки таких клїк, особливо тодї, коли вони особисто незаплямлені і, надто, мають і вміють піддержувати добрі зносини з усїма впливовими христіянами в містї і в околицї.
Ресельберґ, справдї, тїшив ся в усїх необмеженим довіррєм; як урядники, так і дїдичі[6] вважали його чоловіком незвичайно розумним, здібним, заслуженим і безумовно чесним. Правда, він не жалував кошту, щоб піддержати свою репутацію, любив приймати й добре приймати в себе гонораціорів, не щадив їди, а його пивниця[7] славила ся найлїпшими винами.
Ресельберґ приняв Рафаловича дуже радо, представив його своїм дочкам, паннам 20 і 25 лїт, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манїрами, і швидко в сальонї[8], обвішаному дзеркалами й обставленому квітами, почала ся досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагодї, що всї вулицї в містї поназивані іменами польських королїв, гетьманів та патріотів, котрі тут нїколи не бували й нїчим із сею місцевістю не звязані, а анї однїсїнька назва, анї один напис не нагадує, що се місто лежить на Руси й має якусь руську минувшину. Ресельберґ підняв голову, мов кінь, котрого заторгано вудилами.
— Пане меценас, я почуваю себе Поляком і працюю для польської ідеї.
Рафалович завважив, що він шанує всяке щире чуттє, але, на його думку, се чуттє не повинно заслонювати очей пана бурмістра на існованнє й управненнє також другої народности.
— Я не знаю жадної Руси! — твердо відповів Ресельберґ. — Не знаю й не хочу знати. Я чував, що є якісь руські патріоти, але де ті повстання, які вони робили за свою національність? Де та кров, яку вони пролили за свій прапор? Де їх мученики? Де їх пророки? Де їх воєводи?
— Ну, на наші повстання, пане бурмістр, не дуже лакомте ся, бо хто знає, чи вони смакували б вам і ще декому. А щодо наших мучеників — мій Боже! Ріжні бувають мученики. Одні розкривають груди перед карабінами, иньші ввесь вік двигають ярмо недолї й тихо терплять за свій ідеал.
— Виджу, що ви адвокат, — мовив, усміхаючись Ресельберґ, — але, мій пане, мусите знати, що я в тім пунктї твердший, нїж вам здаєть ся. Знаєте, я Жид, вихований у жидівській традиції. Багато треба було труду, і працї, і муки, поки зі свого жидівства я виламав ся й набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер іще раз на иньше, на руське копито, — даруйте, пане меценасе, — на се вже в мене нема анї сили, анї часу, анї охоти.
їх розмову перервало прибуттє нового гостя, пана маршалка повітового, Брикальського, що, буваючи в містї, майже нїколи не пропускав нагоди, щоб не загостити до пана бурмістра. Почувши від бурмістра, який гість є в нього в сальонї, пан маршалок влетїв туди, як бомба, й кинув ся до Рафаловича.
— А, дуже менї приємно, дуже приємно, — мовив він, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмістр представив їх одного одному. — Я мав уже те щастє пізнати пана меценаса.
— Дарують пан маршалок, але якось — із деяким заклопотаннєм відповів Євген, почуваючи, як у його голові снуєть ся якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собі, чи й де він бачив ся з ним.
— О, так, маєте рацію; — мовив із виразом великої сердешности пан маршалок, — ми не бачили ся, але я мав ту приємність відчути вас на своїй шкурі.
В голові д-ра Рафаловича мигнула блискавка й вияснила все.
— Ах, то пан маршалок власник Буркотина? А, розумію. Що ж, дуже менї прикро, що перший мій крок у сьому повітї довів мене до конфлїкту з паном маршалком…
Євген пригадав собі, що дїдич, проти котрого він виграв перший у сьому повітї свій процес, називав ся Брикальський, і се вияснило йому відразу незвичайне привитаннє пана маршалка.
— О, не маєте чого звиняти ся, прошу дуже! — незвичайно добродушно мовив маршалок. — Адвокат і лїкар не вибирає собі клїєнтів, але йде там, де його кличуть і показує, що вміє. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пізнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певні, я далекий від того, щоб мати вам за зле ваше плєдоає, хоч ви там і підмалювали мене трошки… теє… теє… Ну, та що там! Дасть Бог, при иньшій нагодї инакше буде. Одно тільки можу сказати: ваші клїєнти не варті були вашої оборони.
— Як пан маршалок се розуміють?
— Зовсїм попросту. Я знаю, ви молодий чоловік, ідеалїст, Русин, народолюбець і хлопоман. У вас хлоп — то святий, а шляхтич — то тиран, плянтатор, кровопієць. Ну, ну, ну. Наперед тїшу ся, що будете мати нагоду пізнати близше тих своїх ідеальних хлопів. Пізна́єте їх, паночку, пізна́єте! А тодї, дасть Бог, зійдемо ся ще й поговоримо.Євген думав було перечити ся, але пан маршалок не дав йому прийти до слова.
— Але, але, пане меценас, — мовив він, беручи його за плече й відводячи до вікна. — Жарт набік! Але коли в мене буде яка така справа — знаєте, я шаную всякі переконання, навіть і хлопоманські, — отже коли в мене буде яка така справа, що не буде нарушувати ваших хлопоманських поглядів, то можна з нею зголосити ся до вас?
— Прошу, — мовив, кланяючись, Рафалович.
— Приймете мене в число своїх клїєнтів?
— Сам пан маршалок сказали перед хвилею, що адвокат і лїкар не вибирають собі клїєнтів. Правда, не все й не всюди се справджуєть ся, бо я справи проти хлопів нїякої не прийму, але у всяких иньших справах радо служу.
Пан маршалок ще раз гаряче стиснув його руку, а потім обернув ся до господаря дому й почав із ним розмову про якісь повітові справи.
Рафалович пробував іще пару хвиль розмовляти з паннами, а потім устав, попрощав ся й вийшов.
——————
- ↑ Повітова Рада — автономічний уряд у Галичинї, залежний від Краєвого Видїлу (щось як земство повітове). Наслїдком відомої польської господарки й окремого виборчого закона туди попадали всякі такі польські панки, яким нїде було дїтись.
- ↑ Дав почин
- ↑ Монопольщиків
- ↑ Доставцїв
- ↑ Громадські
- ↑ Поміщики
- ↑ Льох
- ↑ Вітальня