Перехресні стежки (19??)/XIV
| ◀ XIII | Перехресні стежки XIV |
XV ▶ |
|
Es ist eine alte Geschichte,
Doch bleibt sie ewig neu,
Und wem sie just passieret,
Dem bricht das Herz entzwei[1].
Хто бачив д-ра Рафаловича, все спокійного, легко всміхненого, трохи скептичного, але наскрізь практичного й, бачилось, досить таки еґоїстичного чоловіка, — хто чув його балаканнє, розумне, й холодне, й далеке від усякого сантименталїзму, той був би нїколи не подумав, що той чоловік носить у своїх грудях глибоку, ледви загоєну любовну рану, що по його серцї пройшла не скажена буря, а тиха, вбийча змора, пройшла така дитиняча, глупа історія, яка в иньшої, меньше глибокої натури минула б мов легкий весняний дощик, не лишивши по собі нїякого слїду або навіть освіживши душу до нового розмаху чуття.
Бувши на третїм роцї прав[2] у Львові, Рафалович на однім академічнім балю побачив панночку, що відразу впала йому в око. Він таінцював із нею кілька тур, обміняв ся кількома банальними фразами, не придаючи свойому першому вражінню надто великого значіння. Він навіть не запитав її, хто вона, не запитав про се нїкого з товаришів комітетових, і так вони розійшли ся. Кілька день минуло. Євген згадував нераз панночку, але без особливого зворушення. Він був занятий лєкціями[3] й не хотїв думати про любощі, то й силкував ся поборювати свої »любовні примхи«, як він називав подібні епізоди, що трапляли ся йому вже не раз.
Він вмовляв у себе, що, властиво, панночка не представляла зі себе нїчого особливого, що в неї ніс за довгий, уста за великі, оваль лиця не зовсїм правильний, одним словом — вона зовсїм не красавиця й навіть не »в його ґустї«[4]. Та ось одного дня, спішачи до унїверситету, він здибав її на вулицї. Вона була одягнена по буденному, в довгому плащі, мала на голові скромний капелюх із простим білим пером, у руцї дешевеньку, чорну баранкову муфту, другу руку держала свобідно, а під пахою несла якусь книжку. Він зараз пізнав її й зараз зробив увагу, що пізнає її по ходї; її хід мав у собі щось незвичайне, щось таке, чого він досї не завважив у жадної женщини, щось таке плавне, свобідне, гармонїйне, що він відразу сказав сам до себе:
— Отсей хід я пізнав би між тисячами!
Він із якимось не то подивом, не то переляком глянув у її лице, і йому відразу зробило ся так, немов би хто ледовою шпилькою прошпигнув його серце. Він затремтїв, уклонив ся їй, вона з ледви замітним усміхом кивнула йому головою, і він, увесь тремтячи, в якійсь нетямі, не озираючись, побіг наперед, немов би крив не знати який дорогий скарб. Тільки по кількох мінутах він догадав ся, що варто б оглянути ся, куди вона пішла. Він озирнув ся і, розумієть ся, не побачив її. Побіг назад на те місце, де зустрів ся був із нею, — розумієть ся, її там не було. Побіг вулицею туди, куди вона могла піти, блукав очима серед юрби прохожих — її не було. Яких сто кроків далї перехрещували ся дві вулицї. Він зупинив ся, мов одурілий. Куди вона могла піти? Прохожі сунули сюди й туди, у нього в голові мішало ся, поки, вкінцї, він не надумав ся, що тепер даремно шукати її. З важким серцем, сам не свій, він пустив ся назад у своїм первіснім напрямі, на унїверситет.
— Здиблю її другим разом і вже хоч би що, а мушу пристежити, де вона живе, — з такою постановою він увійшов у браму унїверситету.
Але даремно він, бігаючи на лєкції з одного кінця міста на другий, роздивляв по вулицях усїх прохожих панночок, даремно всї хвилї, вільні від працї, те тільки й робив, що снував по вулицях, »шукаючи другої голови«, як сміяли ся з нього товариші, — панночка більше не стрічала ся йому. Цїкаве було й те, що з товаришів, які були на памятнім балю й яких він із дріжжю в серцї почав розпитувати про незнайому панночку, жаден не знав її, не пригадував собі її; кождий звичайно був занятий своєю і близькими до себе; вона, бачилось, нїкому не впала в очі, нїкого не зацїкавила, нї з ким не була знайома.
З нетерплячкою ждав Рафалович найблизшого балю. Мясницї того року були довгі, балїв заповідало ся багато, і він потїшав себе надїєю, що коли не на однім, то на другім таки здибле її, а тодї вже не залишить зібрати всї потрібні інформації. Але доля зажартувала собі з нього: наскілько він, із ущербом для свойого скупого буджету, зробив ся неминучим учасником усїх балїв, вечерків[5], маскарадів та редут, які були в тім сезонї, настілько панночка мов завзяла ся, не показала ся нї на однім. У Євгена горіло серце, щось займало ся в душі мов невгасний вогонь; панночка все стояла в нього перед очима то в рожевій балевій сукнї, то в простому плащику і з легесенькою усмішкою, як ішла своїм маєстатичним ходом по вулицї. Не бачучи її, він не то що не забував, але, навпаки, закріплював у своїй памяти кождий її рух, кожде слово, кождий відтїнок її голосу, кожду рисочку її лиця. Він уже перестав критикувати правильність тих рисів, він чув, що вона перестає бути для нього предметом естетичного вподобання, а починає робити ся чимось таким необхідним до життя, як сонце, як тепло, як повітрє. Він не згадував про неї нїкому в розмові з товаришами, заховував її образ у найскритїйшій глибинї своєї душі, боячись, щоб анї хтось иньший, анї він сам не доторкнув ся її не то цинїчним жартом, грубою фразою, але навіть жадним нечистим помислом. І він дивував ся собі: давнїйше, коли йому трапила ся часом »любовна халепа«, він бентежив ся, тратив охоту до працї, зітхав і ходив блудом; тепер сього не було нїчого; він, що правда, бажав конче здибати її, але, проходивши по вулицях, вертав ся додому і з подвоєною енерґією брав ся до роботи. В ньому виросла і з кождим днем кріпшала надїя, що колись таки він зустрінеть ся з нею, і, ще не знаючи, хто вона й яка, він почав у своїй голові укладати можність оженити ся з нею. Він почував, що з такою жінкою він міг би бути щасливий; що така любов, як та, що зароджувала ся в його душі, коли б знайшла собі взаїмність, могла б бути підвалиною до щасливого подружжя.
——————