Перехресні стежки (19??)/XIII
| ◀ XII | Перехресні стежки XIII |
XIV ▶ |
|
Др. Рафалович майже зовсїм забув про хвилеву стрічу з чорною дамою тої недїлї, коли зі Стальським ішов наймати помешканнє. Від тої недїлї минуло вже пару місяцїв, і він нїколи більше не стрічав її. Зрештою, канцелярійна праця, вічні терміни[1] і тисячі ненастанних турбот, що переходили через його голову, не давали йому часу думати анї про ту появу, анї про ту даму, спомини якої вона викликала була в його серцї. Та ось другого дня по візитї Ваґмана одна маленька пригода знов торкнула в його душі ту, здавало ся, порвану струну.
Того дня він виїмково не мав рано терміну в судї і длятого міг трохи відпочити. Вставши в осьмій, він поснїдав дома, потім понаписував деякі листи до знайомих у Львові й також до Буркотина до тих селян, що звичайно бували в нього у справі процесу з паном і видавались йому інтелїґентнїйшими та впливовійшими від иньших, і, віднїсши листи до канцелярії з порученнєм вислати їх на почту й давши деякі диспозиції конципієнтові[2], пішов знов нагору до свойого покою, щоби прочитати дещо з новоповидаваних книжок, які одержав зі Львова. В ту пору нова руська книжка була рідким гостем на провінції, і Євген пильно слїдив не тільки за полїтичними й економічними справами, але також за красною лїтературою, й то не лише руською. Він належав до того поколїння, що виховало ся вже під впливом европеїзму, якому в Галицькій Руси виборов горожанство Драгоманов, і цїкавив ся багато дечим таким, чим не цїкавили ся зовсїм його польські та жидівські товариші, адвокати та судовики.
Прочитавши кількадесять сторінок книжки, Євген відіклав її на бік і встав. Книжка зворушила його, він чув потребу руху і встав, щоби проходити ся по кімнатї й роздумати, розібрати прочитане. Перейшовши кілька разів здовж покою, він зупинив ся при вікнї, що виходило до міського парку, й відразу мов прикипів до місця. Його очі звернули ся на одно місце і не могли відірвати ся від нього.
Просто його вікна, на віддаленню яких двацятьох метрів, за живоплотом[3], що ним був обведений парк, ішла широка стежка, і, зробивши тут закрут, підіймала ся трохи вгору і щезала в гущавинї високих смерік[4]. В тому місцї, де стежка тонула в тїнї, спускаючи ся вдолину з горбка, стояла під смерекою лавочка, здалека майже незамітна й заслонена для дальших частей парку, але добре видна з вікна. На тій лавочцї в тій хвилї сидїла дама в чорному, сим разом не завельонована, з лицем, оберненим просто до Євгенового вікна. Зирнувши туди припадково, Євген не міг відірвати ся від того лиця. Йому відразу пригадало ся знайоме обличчє. Правда, і сим разом він не видїв його виразно, бо соняшне проміннє, скісно падучи зпоза смереки, добре освітлювало стежку, що виглядала мов величезна карта білого паперу, простерта серед темної зеленї, освічувало лавку, але панї, що сидїла на нїй, потопала в тїнї так, що тільки її подовгасте лице яснїло матовим блиском, ледви обрисовуючи свої тонкі контури. Але Євген почув при видї того лиця той давно знаний йому товчок[5] у груди, якого не почував на вид жадного иньшого лиця.
— Невже се вона? — питав він сам себе й напружав свій зір, щоб як найлїпше побачити, пізнати її. Він стояв при вікнї, що було замкнене, й бояв ся відчинити його, бояв ся навіть ворухнути ся, щоб не сполошити привида, стояв до половини захований за фрамуґою вікна так, щоб вона не мусїла його побачити, коли, справдї, як йому здавало ся, пасе очима його вікно.— Зажду, аж устане, — думав він далї. — По ходї пізна́ю її зараз.
Але дама не вставала. Не відвертаючи лиця, вона сидїла непорушно, мов камяна фіґура. В одній руцї держала парасольку, другу поклала свобідно на поруччю лавочки, немов відпочивала після надто довгого проходу.
Євген стояв також, не сміючи ворухнутись. У його душі з кождою хвилею змагав ся неспокій. Його мучила непевність.
— Вона, чи не вона? — міркував він. Силкував ся відкинути думку, щоб се була вона. Що робила б вона тут? Чого їй глядїти в моє вікно? Але непереможний нутрішнїй голос рівночасно шептав йому щось таке чарівне, солодке, відкопував у його душі такі клейноти щирого, глибокого чуття, що його серце било ся чим раз живійше, перед очима зачали бігати темні, рожеві й золоті точки, по тїлї проходила дрож, прилив чуття почав затоплювати розум, почав навертати думки на свій лад. Він хопив капелюх і побіг униз.
— Забіжу зпоза вугла, ввійду до парку, пройду ся поуз неї, то й переконаю ся відразу, чи се вона, чи нї.
Думка, що се може бути вона, що він отсе зараз, за хвилину побачить те дороге лице, якого не бачив уже десять лїт, та яке, проте, анї на хвилю не загасло в його душі, світило ся в нїй як сонце і болїло як незгоєна рана, — ся думка, радісна і страшна, захоплювала йому дух, робила його пяним, безтямним. Він біг, не бачучи нїкого, але, пройшовши крізь турнїкет до парку й опинивши ся на стежцї, що вела до знаної лавки, він мусїв зупинити ся. Він почував, що виглядає смішно, що на його лицї видно змішаннє, трівогу та непритомність, і длятого хотїв трохи прийти до себе, надати собі вид чоловіка, що свобідно проходжуєть ся й зовсїм несподївано стрічає знайому. Аж коли з тяжкою бідою йому вдало ся надати собі такий вид, він пішов стежкою до закрута. Ішов звільна, озираючи ся на всї боки та махаючи лїскою[6] в руцї. Пробував навіть тихенько свистати якусь арію, але його уста тремтїли й були сухі, і зі свистання не вийшло нїчого.
Ось він доходить до закрута. Коліна трясуть ся під ним, рука перестає махати лїскою, очі трівожно біжуть по стежцї до лавки — лавка порожня. Його немов облив хто зимною водою, але рівночасно він чує, що на душі в нього лекше, свобіднїйше. Він приспішує кроку. Коли вона пішла, то можна ще дігнати її. За пару секунд він був на горбку, збіг униз, минув густий смерековий кльомб, зирнув сюди й туди по парку — нїякої чорної дами не видно. Побіг далї, пару разів оббіг увесь парк, зазирнув у кождий закуток — чорної дами анї слїду.
Євген вернув до свойого покою якийсь прибитий, сам не свій. Йому було соромно, що вид якоїсь, правдоподібно зовсїм незнайомої, дами так відразу вивів його з духової рівноваги; соромно й того, що спомини про ту, котру нагадав йому сей вид, досї ще мають таку силу над його душею. Кількасот разів він зарікав ся забути її, не думати про неї, вирвати її зі серця як хопту[7], покрити забуттєм, як прикидають сухими гиляками місце, де закопано самовбийника! І від кількох лїт йому здавало ся, що осягнув сю мету. Від кількох лїт він не почував анї тої дрожі, анї того любовного одуру, анї тої трівоги, яку вперед викликав у його душі ЇЇ образ, сам спомин про неї. А тепер на́ тобі! Якась, Бог зна, яка собі чорна дама отсе вже другий раз мов заяць перебігає йому дорогу! Соромно! Соромно піддавати ся таким вражінням!
І він засїв знов коло бюрка і взяв до рук книжку. Він силкував ся сконцентрувати свою волю, зібрати докупи свої думки, щоби слїдити за тим, що написано у книжцї. Але дарма! Мов розбурхане море довго ще гойдаєть ся і хвилює, навіть тодї, коли вже давно втишила ся буря, так і його душа не зараз прийшла до рівноваги. Очі бігали по лїтерах, минали коми й точки, але душа не приймала в себе нїчого з тих лїтер. Мов той скупар, що любить розкладати перед собою свої скарби й любувати ся ними, так і вона шугнула в гущавину мрій, розвернула перед собою образ тої драми, яку пережив Євген перед десятьма роками.
——————
- ↑ Судові розправи {термін = реченець, визначений для судової розправи день)
- ↑ Адвокатський конципієнт = помічник адвоката, заступає його в судах, веде часто його канцелярію и. т. д.
- ↑ загорожа з живих дерев, чи кущів
- ↑ шпилькове дерево, те, що по-московськи зветься — піхта
- ↑ штовханець, стусан (моск.)
- ↑ гл. стор. 33.
- ↑ Бурян, непотрібна трава