Перейти до вмісту

Перехресні стежки (19??)/XLI

Матеріал з Вікіджерел
Перехресні стежки
Іван Франко
XLI
Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XLI.

Справа була ось яка. Ґраф Кшивотульський, хоч любив опозицію і промовляв популярно, причисляв себе до консерватистів і неґативно дивив ся на всякі реформи, починаючи від знесення панщини. Він усе ще стояв на тому, що знесеннє панщини зруйнувало панів матеріяльно, а хлопа морально, що хлоп без панської опіки мусить згинути, що пан — одинока натуральна для хлопа інстанція і в господарських, і в громадських, і в судових справах. Ґраф Кшивотульський не признавав анї нових судів, анї нової процедури, анї нового карного порядку. «Одинокий параґраф, пригідний для хлопа — бук», говорив він, доказуючи, що анї гарешт, анї грошеві кари не відповідні для селянина. Він жив і досї у традиціях давнього патримонїяльного порядку й дуже любив, коли з села люде приходили до нього, просячи розсудити їх справи; такі «вірні піддані» були в нього добре записані й мали ласку у дворі: чи зайву купу дров із лїса, чи шматок облога під пасовисько, чи якунебудь иньшу полекшу вони діставали — перші. Та виходило й навпаки: ґраф любив відразу виконувати свої присуди, а присуд на винного звичайно випадав: канчуки. Отже трапляло ся, що покараний почував себе покривдженим і йшов до суду жалувати ся не тільки на свого супірника, але й на ґрафа-суддю. Правда, в судї звичайно приймали такі скарги сміхом, з уданим співпочуваннєм випитували селянина, чи дуже болїли його ґрафські канчуки, чи ґраф бив власного рукою, чи він не зголошував рекурсу проти засуду й виміру кари й чи добровільно йшов до ґрафа судити ся. На тім справа й кінчила ся, і для ґрафа не мала нїяких неприємних наслїдків.

Та ось стала ся справа трохи инакша. Двох селян у ґрафовім селї посварили ся. Один, покривджений, пішов до ґрафа на скаргу й попровадив свідків. Ґраф вислухав справу й післав по противника, та сей заявив, що ґрафського суду не признає й до двора не піде. Се страшенно обурило ґрафа. Він у супроводї своїх гайдуків сам пішов до оскарженого й, заставши його на подвіррю, велїв простягти його і власноручно влїпив йому двацять і пять канчуків. Може, й се було б уйшло ґрафові на-сухо[1], бо селяни в його селї були загукані і знеохочені до судової правди, та трапило ся так, що в ту саму пору находив ся в селї Шнадельський. Сей відразу зрозумів, що з тої справи «можна щось зробити», написав іменем побитого донесеннє до прокураторії за публичне насильство, зневагу й тяжке ушкодженнє тїла, велїв селянинові засвідчити через лїкаря одержані побої й долучити те свідоцтво до подання, а сам скочив із сею новиною до пана маршалка. І маршалок зрозумів важність факту й, не гаючись довго, поїхав до міста й подав ся просто до президента суду. Президент знав уже про справу ґрафа Кшивотульського і, коли маршалок у часї розмови натякнув злегка на неї, не скрив свойого невдоволення. — Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! — повторяв він, морщачи чоло.

— Тим прикрійша, що не можна її затушувати[2], — докинув маршалок.

— Не можна? — живо кинув ся президент.

— Не можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди нї про що не говорять, як тільки про самоволю ґрафа. А вдодатку маємо в повітї лїтерата: готов підхопити сю справу і знов осмарувати[3] нас у Віднї.

— Ах, так! — мовив президент і задумав ся.

Се було якраз по другій Євгеновій кореспонденції, і пан президент мав іще у свіжій памяти всї ті клопоти, яких наробила йому перша. Та з другого боку думка — тягати до суду і кримінально карати пана ґрафа Кшивотульського видала ся йому чимось таким диким та нечуваним, що він по хвилинї зі зачудуваннєм і з острахом видивив ся на пана маршалка.

— Але чого ж хочете? Чи маю карати пана ґрафа як простого злочинця?

Маршалка забавляло заклопотаннє пана президента.

— Ну, думаю, пан президент лїпше від мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тільки одно: перевести слїдство й нагнати панові ґрафові трохи страху. А там — буде вже дїло практичного розуму і світлої прокураторії, як повернути справу. Але затушовувати справу перед слїдством я вважав би непорадним.

Президент згодив ся на се. Почало ся слїдство, і вельможний ґраф Кшивотульський мусїв раз, і другий, і третїй їздити до міста і ставити ся задля переслухів у слїдчого суддї, вислухувати довгенькі виклади про приписи обовязкового тепер закона, що були для нього чимось нечувано новим і незрозумілим, і, вкінцї, зупинити ся перед загрозою: засїсти публично на лаві оскаржених і відпокутувати за свої патріярхальні погляди кількома місяцями вязницї. Все се була для нього страшно неприємна справа, тим неприємнїйша, що, дякуючи заходам маршалка і Шнадельського, вона в усїх дрібницях була голосна в повітї і всюди збуджувала живі розмови, спочування з одного, насміхи, радість і кпини з другого боку.

Коли таким робом каша була заварена, і маршалкові здавало ся, що його противник скрушів достаточно, він приступив до виконання свойого пляну. Одного дня ґраф Кшивотульський, що від часу нещасного слїдства нїкуди не виїжджав і нїкого чужого не бачив у себе, був дуже зачудуваний, бачучи, як на його подвіррє заїжджає знана йому чвірка пана маршалка, а з карити висїдає вдягнений у шубу сам пан маршалок. Ґраф повитав свойого противника чемно, але холодно, а маршалок, не гаючись довго, виявив цїль свойого приїзду.

— Я вважав конечним заявити коханому ґрафові свою пошану й симпатію, — мовив він солоденько. — Безглузді язики силкують ся розгородити нас тернами всяких поговорів, але ми оба стоїмо занадто високо, щоб та піна могла досягти нас. А щоб відразу прийти до цїли моєї визити, — дарує коханий ґраф, що я тільки на хвилиночку, страшенно занятий, — так ось вона! Буде коханий ґраф ласкав[4] відвідати мене 4. грудня в моїм домі. Святої Варвари, іменини моєї панї… надїюсь невеличкого, але дібраного товариства… Правда, можу числити на коханого ґрафа?

— Але ж, пане маршалку.

— Нїяких «але», коханий сусїдо! Нїяких «але»! Ся просьба не стілько від мене, скілько від моєї маґнїфіки, а їй коханий ґраф чей же не відмовить.

— Га, коли так…, — нерадо згодив ся ґраф.

— Так, так, коханий ґрафе. Прошу, дуже прошу. І від себе. Обоїм нам дуже залежить на твоїй присутности.

— Га, лис! — міркував собі ґраф по від'їздї пана маршалка. — Який інтерес може він мати в тім, щоб так ластити ся коло мене? І то власне тепер? І видумав мене зага́чити своєю Варварою! Досї в таких нагодах завідомлював білєтиком, а тепер бух! Чвіркою парадує. «Обоїм нам дуже залежить…» Гм…, я чую в тім якусь спекуляцію, але яка вона, не можу зміркувати. Ну, та вже сяк чи так, дав слово, то мушу додержати.

——————

  1. минулось без наслїдків
  2. Замняти
  3. Обшмарувати (поль.)
  4. Це звичайний польський спосіб розмови у 3. ос. одн.