Перехресні стежки (19??)/XLII
| ◀ XLI | Перехресні стежки XLII |
XLIII ▶ |
|
Небезпека задля своєї таємничости видавалась йому ще грізнїйшою, нїж була на дїлї, й його кидало то в жар, то в холод при самій думцї, що першого-лїпшого гарного дня, от хоч би в сам день празничних іменин його маґнїфіки, до його двора може заїхати секвестратор і опечатати та взяти під свій заряд усї його добра й достатки. Він не говорив нїкому про ті свої побоювання, але того дня не важив ся видати анї цента на вина, матерії й ласощі, потрібні для сїмєвого празника. Позичені в жида гроші пекли його, видавались неначе коротенькою проволокою, якою продовжено реченець виконання смертного присуду. З грішми в портфелї він вернув ся додому, сам мов отроєний і, не говорячи нїчого, віддав гроші жінцї, нехай сама робить із ними, що знає.
Панї маршалкова не дуже допитувала ся про психічний стан свойого мужа; се була дама практична, не заражена нїяким чутливим романтизмом. Одержавши гроші, вона енерґічно заняла ся приготованнями до своїх іменин і лишила пана маршалка жертвою його гризоти та трівоги.
Бувши в містї на засїданню ради повітової, він здибав Шварца, що, знаючи про приготовання до фамілїйного празника, предложив вельможному панству свої услуги при всяких покупках і иньших справах. Пан маршалок приняв його предложеннє з байдужним, сквашеним видом, немов сей празнин був для нього гіркий, як хрін.
— Пан маршалок мають якусь гризоту? — закинув налазливий бувший канцелїст.— Навіть велику, — зітхнув пан маршалок і звірив ся Шварцові зі своїм клопотом.
— О, коли лиш стілько, — скрикнув сей, — то можу зараз служити панові маршалкові своєю інформацією. Панські[2] векслї находять ся в руках Ваґмана.
— Ваґмана! Тої пявки! — скрикнув маршалок. — А відки ж ви се знаєте?
— О, я віддавна маю його на оцї. Сей чоловік — причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував[3] про перепроданнє всього панського[2] довгу, а сей знов звернув ся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідав ся про те, що той вовк нагострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надїяти ся всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнїйшого: як захоронити себе від зубів сього вовка. То ж, відіславши Шварца з його услугами до панї маршалкової, якій просив не говорити нїчого про сї прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській салї, в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далї. Та нараз зупинив ся, на його лицї заяснїв усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолї. »Гай, гай! Що за дивне сотворіннє чоловік! Найблизші, найнатуральнїйші думки приходять йому в голову найпізнїйше! До найблизшої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простїйше, як конверсія всїх отсих векслевих довгів на одну позичку в будущій зреформованій повітовій касї? Йому, маршалкові, позички, хоч і як високої, каса не посміє відмовити. Значить, коби тільки як найшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозиція Кшивотульського вже тепер дуже слаба, а по іменинах панї маршалкової, надїяти ся, й зовсїм перестане існувати. Лїквідація обох існуючих кас — проста формальність, і перед Великоднем, у великий піст можна буде позбути ся отсього опиря, що морив його душу. Треба тільки ще одного: випросити в Ваґмана проволоки до того часу. І, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати й, одягши свою легку загортку, пішки, крадучись вулицями й пильнуючи йти так, щоб його нїхто не пізнавав, поспішив до Ваґманового помешкання.
Ваґман приняв пана маршалка покірно, просив його сїдати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служити? Лан маршалок усміхнув ся на кутні зуби.
— Чую, що в вас мої векслї.
— Дещо є.
— Ви завдали собі працї скупити їх.
— Продавали, то я купував.
— Яку цїль мали ви, скуповуючи мої довги?
— Інтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фірма, то чому ж менї не купити?
— І що ж думаєте робити з ними?
— Що маю робити? Надїю ся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.— Не бійте ся, пане Ваґман, свого підпису я нїколи не заперечу.
— Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
— Бачите, пане Ваґман, дещо я міг би, але думаю, що лїпше буде все відразу. У вас там багато тих паперцїв?
— Буде на пятьдесять тисяч, а, може, й трохи більше.
— Отже бачите, в мене накльована фінансова операція, що позволить менї сплатити все те відразу.
— Але коли?
— До Великодня найдалї. Можете до того часу переждати?
— Що ж, пан маршалок знають, in Geldsachen hört die Gemütlichkeit auf[4]. Я пана маршалка не хочу руйнувати, бо то для мене не є нїякий інтерес. Але все-таки лїпше було би сплатити все як найшвидше. Знають пан маршалок, гроші гроші родять, проценти ростуть.
— Се вже моя втрата. Що маю робити! Прийде час, то заплачу все. Тільки прошу підождати, найдалї до Великодня.
— Що ж, пан маршалок знають, такі папери, то перелетні птахи. Сьогодня вони в моїх руках, завтра трапить ся купець, і я продам їх, а тодї не можу ручити нї за що.
— Розумієть ся, пане Ваґман, розумієть ся. Я проти того нїчого не говорю. Але дві чемности можете менї зробити.
— Які?
— Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть нїяких кроків до Великодня. До того часу надїюсь усе сплатити.
— Се можна. А друге?
— Друге те, як продасьте кому мої папери, дайте менї знати, кому.
— Гм… Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Ваґмана.
— Маєте на примітї такого купця?
— Та… на-разї не маю. Але, може, трапить ся.
— Га, робіть як знаєте, — кинув недбало маршалок, — але се перше обіцяєте менї?
— Нехай буде й так.
— І се прецї можете обіцяти менї, що дасьте знати, коли продавати мете мої папери.
— Нехай і так буде.
— Слово чести!
— На хайрем[5].
Пан маршалок подав Ваґманові ласкаво руку й вийшов геть.
——————