Перехресні стежки (19??)/XVIII
| ◀ XVII | Перехресні стежки XVIII |
XIX ▶ |
|
Два, чи три днї пізнїйше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина у справі процесу з паном маршалком. Се була недїля, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робочої днини. Було їх три — кремезні, плечисті постатї, в довгих гунях[1], переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусїли з пів години ждати в передпокою, поки Євген упорав ся з иньшими клїєнтами й попросив їх до своєї канцелярії.
— Слухайте, панове господарі, — мовив він, — я попросив вас, щоб ви потрудили ся до мене у справі вашого процесу.
— Та спасибі вам, паночку, — мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?
— Нї, про термін ще не чути нїчого. Я хотїв про щось иньше поговорити з вами. Прошу, сїдайте!
Люде посїдали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягаром. Тодї один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидїв, й пересїв ся на крісло.
— Те пасовиско, що ви за нього процесуєте ся, виносить двацять морґів, правда?
— Так, паночку.
— А кілько так воно варто, як би купити?
— Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нїчого не варта, а нам воно дороге.— Наше, прадїдівське! — потвердив другий господар.
— Ну, але як би так у пана хотїти відкупити?
— Що? — скрикнули всї три нараз. — Своє власне ми мали б відкуповувати від нього? Швидше головами наложимо, всї на жебри[2] підемо, а своєї дїдівщини в дармоїда купувати не будемо.
— Я не кажу про вас! Борони, Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.
— Дай, Боже, панови здоровлє, — мовив знов перший селянин. — Але на що ж тепер пан адукат закидають у иньчий бік?
— Я не закидаю в жаден бік, а тільки питаю вас попросту. Адже і для процесу треба знати, кілько ви собі цїнуєте те пасовисько?
— Та для нас воно варто мілїони. Нам без него жити не можна. Бачите — під самим носом. Нї курку де випустити, нї гуску, нї теля вигнати. А пан спер, польови́х[3] посилає, грабить, заганяє, хоч із села тїкай.
— Розумію, розумію. Про те анї слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двацять морґів пасовиська; то ще не такі великі скарби. По чо́му в вас морґ вірного[4] поля?
— Е, що там вірне поле! Вірного поля доброго у нас морґ купить за сто, за сто двацять ринських.
— Ну, а морґ горо́да?— За морґ города, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.
— Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірне поле. Але візьмімо навіть і так. То що ж, двацять морґів по сто ринських, то були би дві тисячі.
— Е, пан хотїв Шльомкови продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостїли, то він відпустив.
— Що то за Шльомко?
— Та Жид, арендар.
— Ну, бачите, то сам пап цїнить се пасовисько лише по пятьдесять ринських за морґ. А кілько вас досї коштує процес?
Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підозрено дивили ся то на адвоката, то один на одного, далї той, що досї головно промовляв, відповів нерадо:
— Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.
— Я вважав своїм обовязком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатить ся вам сею дорогою доходити до свого.
Селяни, мов на команду, встали зі своїх місць.
— Та коли пан адукат, — мовив їх бесїдник, кланяючись — коли пан адукат чогось на нас загнївали ся (знов поклін) і не хочуть далї провадити нашої справи (ґреміяльний поклін усїх трох) — то ми просимо віддати нам наші папери, і ми підемо, шукати собі иньшого адуката.— Але ж, люде, — мовив Євген, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сидїли, — що вам таке? Хто вам сказав, що я на вас гнїваю ся? І за що б я мав гнївати ся на вас? Хочете відібрати від мене свою справу — я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далї; в тім ваша воля. Я хотїв поговорити з вами про иньшу справу.
— Про яку?
— Ваше село досить велике, правда?
— Та досить.
— Кілько нумерів?[5]
— Та буде більше, як двістї.
— Ну, і нарід не такий дуже бідний.
— Ой, говоріть, не бідний! Та же не багатий.
— А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка е, хлїб родить ся.
— Е, що з того! От маємо стілько, щоб з голоду не пухнути.
— Ну, а пан добре стоїть?[6]
— А Бог його святий знає.
— Має гроші? Чи, може, в довгах?
— А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
— Отже кажете, що хотїв пасовисько продавати Жидові.
— Та то нам на-збитки.
— Ага. Ну, але я чув, що він би й цїлі свої добра готов продати.— Та що нам із того? Він продасть, иньший пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
— Ну, а як би ви самі купили?
— Що таке? Пасовисько?
— Нї, всї панські ґрунта з двором і з лїсами.
— І з лїсами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хиба хлопам вільно купувати панські добра?
— А йому ж би не вільно? Як вільно Жидам, то вільно й хлопам.
— Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
— Жиди потраплять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
— Не нашої голови на се треба, — мовили селяни, хитаючи головами.
— Ну, але прецї[7] варто б над сим подумати, — мовив Євген, присуваючи ся близше до стола. — Слухайте, люде. Я б вам повів[8] щось, але мусите менї дати слово, що нїкому про се не скажете.
— О, та кому б ми мали говорити?
— Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукали ся. Жаден не протягнув руки.
— Та можуть пан говорити, ми не скажемо нїкому.
Євген зміркував, що вони наструнчені проти нього, і постановив собі не відкривати перед ними всїх карт.
— Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тільки ваша. Отже знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
— Та що нам з того?
— Те вам із того, що можете дістати на пана якого Жида, або ще гіршого пана.
— Ой, гіршого вже не дістанемо. А Жида волимо, нїж сего.
— А не лїпше б то було не дістати нїкого?
— Ба, чи ж ще!
— І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробали ся в голови.
— Нї, пан нас щось дурять. Де то хто таке вида́в, аби хлопи купували панські маєтки?
— Ну, купіть ви, то й иньші побачать.
— Та бійте ся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
— А які ж по вашому гроші на се потрібні?
— А хиба ми знаємо? Та там, певно, з мілїон треба буде.
— Смійте ся, люде! Маєток оцїнений усього на сто двацять тисяч, а на те сїмдесять тисяч позичено в банку.
— Ну, то нас банк злїцитує.
— Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що я вам хочу сказати, а вже боїте ся, що вас банк злїцитує. Фе, не будьте дїтьми! Адже видите, що пана не лїцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
— Не хочемо! — в один голос скрикнули селяни. — Що з того, що банк пана не лїцитує, а нас, певно, по роцї пустить з торбами.
— Але ж не бійте ся! Чекайте. Я вам іще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тільки тодї, як би-сьте купували[9] маєток.
— Нї, не хочемо. То не наш антерес![10] Ми люде прості, нас ледахто[11] обдурить. Що нам залазити в таке велике дїло? Нам аби на своїм вижити…
— Ей, люде! Будете колись плакати на свій нерозум, ви й ваші дїти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хлїб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
— Та пан нам рають то, що панови випадає, але ми на те не пристаємо.
— Чому?
— Бо то не наш антерес.
— Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
— Біг заплатить панови, але ми на те не пристаємо.
— Волите бути жебраками й попихачами, нїж панами у своїм селї, — гірко промовив Євген.
Селяни вклонили ся.
— Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
— Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тільки бажав би, щоб вам добре було.
— Най пан будуть вибачні, — мовив із лукавою покорою один селянин, — але ми люде прості, ми на тих антересах не розуміємо ся й не можемо в те вдавати ся.
Вони встали і взяли шапки в руки.
— Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тодї буде за пізно.
Селяни поклонили ся і стояли, мнучи шапки в руках.
— Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.
Євгенові мов би хто води холодної бухнув у лице. Не кажучи нїчого, він зібрав, які мав, папери, що відносили ся до їх процесу, і віддав їм.
— В ласцї божій! Бувайте здорові, паночку! — мовили селяни, виходячи.
— Дай, Боже, здоровля! — мовив Євген, силуючи ся говорити спокійно і свобідно. — А як вас який жидок виссе з грошей, або як знову зірвете ся до бійки з панськими гайдуками, й вас кільканацять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
— А що, куме, не правду Шльомко казав?
— Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
— А кождий, аби лише з хлопа здерти! А викришило б вас до-ноги!
——————
- ↑ Назверхня одежа з сукна, звичайно — біла
- ↑ Старцями підемо, старцювати
- ↑ Панський вартовий на полях
- ↑ Пахатина, поле під оранку
- ↑ Домів; кождий дім має свої число — нумер
- ↑ Добре живе, добре йому поводить ся?
- ↑ Але таки; прецїнь (поль. przecie) — адже, отже, а отже.
- ↑ Сказав
- ↑ Коли б ви купували
- ↑ Не наш інтерес, не наша справа
- ↑ Хтонебудь (lada kto, поль.), аби-хто