Перехресні стежки (19??)/XIX

by Іван Франко

◀ XVIII

Перехресні стежки Іван Франко XIX

XX ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XIX.

Ся розмова попсувала Євгенові всю недїлю. Хоча при людях він завсїди видавав ся спокійним, певним себе, веселим і жартівливим, та бували в нього часи сумнївів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикав ся у своїм покою, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.

Таке було й сьогоднї. Недїля. Гарний осїннїй день. По всїх церквах дзвони грають, аж повітрє гуде і тремтить. Вулицями товплять ся люде, коло церкви й костела цїлі базари, коло шиночків мов бджіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фякрів. Усе мішаєть ся, заповнює душу якоюсь повінню життя.

Євген замкнув канцелярію й думав піти до міста. Але зараз йому відхотїло ся. Куди піду? До кого? По що? Він не мав у містї нїякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу тай за стіл — не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував заняти ся чим, щоб розігнати неприємне чуттє. Але нерви його були розстроєні. Нїчого свіжого до читання не було, на писаннє не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуттє на слова й сильоґізми.

— Що ж, від селян годї й надїяти ся чогось иньшого. Так довго всї дурили та туманили їх, що вони й розуміти не можуть сурдутовця^[1] такого, котрий не хотїв би дурити їх. Жида розуміють, бо Жид відразу каже: дай. І знають, що зідре їх, і йдуть до нього, бо його поступуваннє простїйше, відповідне до їх способу думання.

Йому пригадали ся звичайні ради; які дають на се наші інтелїґенти. »Освіта.« Вій усміхнув ся гірко. Що таке освіта? Чи вмілість читати й писати, се освіта? Чи, прочитавши всї книжечки »Просвіти«^[2] й »Общества Качковського«^[3] чоловік зробить ся освіченим? Що більше, чи, скінчивши унїверситет і одержавши дипльом, чоловік робить ся освіченим? Так освіченим, щоб у кождій життєвій пригодї могти собі дати раду? Щоб не робити дурниць у найблизших йому, найпрактичнїйших справах? Адже ж Ваґман закидає свої лихварські сїти на панів, посесорів, урядників, значить: на саму сметанку інтелїґенції в повітї. І що ж? Усї вони треплють ся в його сїтях, а вимотати ся не можуть. Я певний, що він не одному Брикальському може в сїй хвилинї прикласти ніж до горла. І що ж поможе тим панам їх освіта? На що вона їм, коли їй не сила видерти їх із рук такого простого халатника?^[4]

Він ходив по покою й перевертав думи мов важке каміннє. Чого ж тут потрібно? Який вихід? Йому пригадала ся приповідка: »Тим чорт Ляхів бере, що одинцем ходять«. І зараз же він пригадав собі Ваґманові слова про пана Брикальського, що сей пан зичить гроші у ріжних Жидів і потїшає себе тою думкою, буцїм то вони, кождий для себе держить се в секретї, доки може, то-б-то, доки його чорт не візьме. І се має бути освічений чоловік? Нї, книжкова освіта ще не дає життєвої освіти. Неписьменний торговець може бути в життєвих справах освіченїйшим чоловіком від доктора фільософії^[5]. Життєва освіта, ось у чім річ! Щоб чоловік привикав жити з людьми, порозумівати ся з ними, солїдаризувати ся. Почуттє солїдарности між людьми — се мета тої школи. »Адже наші селяни жиють досї на становищі диких у пралїсах: що поза межами мойого віґману, те все вороже менї, чигає на мене, бажає мене знївечити. Відси ворожнеча між сусїдами за дрібницї, загальне недовіррє, облесливість і брехливість. Адже я певний, що вони, вийшовши від мене, просто підуть до свого Шльомка й розповідять йому, що я радив їм купити панські добра. Ще й прибрешуть дещо, бо слухали нерадо й відійшли, не вирозумівши добре, чого я хочу.«

Він почав ходити живійше. Прикре почуттє в його душі дійшло до вершка й перебуло кризу. Йому відкрили ся веселїйші горизонти.

»А коли я знаю се, коли розумію причини сього, то нїчого й гризти ся^[6]. Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа, а там побачимо. При першій нагодї поїду до Буркотина, роздивлю ся все на місцї, побалакаю ще з иньшими людьми. Побачимо, може, воно не так лихо буде, як здаєть ся.«

Він зупинив ся коло вікна й зирнув на міський сад. Його очі все падали на те місце, де колись-то бачив чорну даму, але її не було там. Стежкою сунула ріжнобарвна хвиля панів, панночок, дїтей, а коло лавки, де сидїла колись чорна дама, стояв непорушно прецляр^[7] із кошем прецлїв та медяників на руцї.

Євгенів зір перебіг на тїсне подвіррє його дому. З сього боку подвіррє було вузеньке, затїснене мурованим парканом, майже темне й вогке. Попід парканом ішов сторож Баран. Євген зразу не звернув на нього уваги; бачучи, як він іде здовж муру, він подумав, що йде до комірки по коновки або по мітлу. Але по хвилинї, зирнувши удруге, він побачив, що Баран тою самою стежинкою попід мур, у найгустїйшій тїнї, йде назад, голїруч, рівним, виміреним кроком. Дійшовши до місця, де подвіррє розширюєть ся, і зпоза вугла дому вихапується ясна смуга соняшного сьвітла, Баран вертаєть ся назад у тїнь і знов іде попід мур своєю давньою стежкою. Се зацїкавило Євгена. Він почав придивляти ся Баранові, але не міг відкрити нїчого. Сторож ходив, мов вартовий на чатї. Піднявши голову вгору, в військовій поставі, не змигаючи оком нї в сей бік, нї в той — він ходив, ходив і ходив. Євгенові здавало ся, що бачить якісь рухи його уст, немов Баран говорив щось до себе, але голосу не було чути. Се тягло ся досить довго.

Аж ось на ратуші вдарила перша година. Баран мов прокинув ся зо сну, зупинив ся, зітхнув, оглянув ся довкола, зняв капелюх, обтер собі рукавом піт із чола і втоменим кроком пішов, сим разом уже не бокуючи від світла. Євген слїдив за ним очима: він пішов до свого покою в сутеренї^[8] — певно ляже спати.

»Мабуть, його епілєптичні напади повторяють ся в иньшій формі« — подумав собі Євген. Платячи за кватиру, він недавно згадував Ваґмановій про хоробливий стан сторожа.

— Що ж робити? — відповіла Жидівка. — Він свої обовязки сповняє добре. А що хорий, то вже викидати його? Він нешкідливий нїкому, доки його не роздразнять. Зрештою, я не стою за ним, але Ваґман хоче його мати в себе.

Євген, сказавши по правдї, також не мав причини жалувати ся на Барана; він дбав про порядок у домі, держав чистоту, був усе на місцї, коли його треба було післати за чим, і що найважнїйше, був мовчазливий. Дуже рідко з його уст чути було яке слово. Ходив, мов у глибокій задумі. І всї довкола, знаючи його хоробливий стан, не займали його і старали ся говорити з ним лагідно — і як найменьше. На його дивацтва^[9] такі, як отсе ходженнє на вартї, не звертали уваги. Всї знали, що на нього »нападає часом«, але знали також, що про се найлїпше не згадувати йому. Тепер, видно, на нього напав привид — подумав собі Євген. Йому прийшли на гадку слова Ваґманової, що вона радо відправила б Барана, але Ваґман упер ся при тім, щоб держати його. Що воно значить ся? Чи він має в тім якийсь свій рахунок, чи держить його з доброго серця? Адже, справдї, не-аби-яке положеннє Баранове! Хорий чоловік, що »на нього нападає«, значить, хорий на таку слабість, якої всї боять ся, а на яку лїку нема, до того відомий як убийник своєї жінки — ну, коли б тепер Ваґман відправив його, то що його жде? Нїхто його не прийме, нїкуди йому дївати ся, хиба перевісити торбу через плечі та йти на випроси. Нї, видно Ваґман не такий злий чоловік, бо й вирахунку з Бараном не має, мабуть, нїякого. Держить його, дає хату, ще й платить дещо, а що Баран заробить від партій, то окремо — і жиє бідний чоловік.

Ідучи на обід, Євген побачив Барана на подвіррю, як порав ся щось коло криницї. Він поздоровив його. Баран уклонив ся йому, не мовлячи нїчого, але Євген замітив, що, перший раз від часу їх знайомства, Баран упер у нього свої блискучі очі, дивив ся на нього довго і вперто, не змигаючи. В тих очах, так здавало ся Євгенові, було щось мов важкий сум, змішаний з якоюсь болючою цїкавістю. Здавалось, що він хотїв щось промовити, запитати про щось у Євгена, й молодий адвокат мов прикований тим поглядом зупинив ся, ждав. Але Баран по хвилинї спустив очі й заняв ся своїм дїлом, не мовлячи нїчого — і Євген пішов своєю дорогою.

——————

1. Людина, що носить сурдут (сюртук), пан, інтелїґент.
2. Тут мова про львівську »Просвіту«, засновану в 1868 р.; вона видавала, як відомо, що-місяця популярні книжечки.
3. Москвофільське освітне товариство, засноване відомим москвофілом Іваном Наумовичем (1874), для конкуренції з »Просвітою«; і воно видавало книжечки, писані страшним »язичієм«
4. Звичайно звуть халатниками простих Жидів, які ходять у жидівських довгих халатах — усупереч до тих Жидів, що поперебирали ся по-европейському, по-нїмецькому.
5. Доктор фільософії може мало що, а то й нїчого, не тямити в фільософії. Річ у тому, що фільософією зветь ся на Заходї, отже й Австрії й Галичинї — той факультет, який обіймає всї науки, що їх викладають ся поза теольогією (богословієм), медициною і правами, отже: фільософію, педаґогіку, мови, історію, ґеоґрафію, математику, фізику, природознавство. Подавиш дисертацію на якусь тему з тих предметів і видержавши строгий испит (реґороза) та ще з фільософії (історії фільософії) — можна стати доктором фільософії.
6. журити ся
7. бублейник, прецель — рід бублика, часто притрушений маком та сіллю
8. Підпілля, підвал
9. Чудасїї