Перехресні стежки (19??)/XXIX
| ◀ XXVIII | Перехресні стежки XXIX |
XXX ▶ |
|
Ходить осїнь по долинї і снує свої сїти. Обснувала димами гори, заповнила мрякою яри, потягла ся сїрою курявою за течією рік і потоків, вішаєть ся по гиляках дерев, суне туманами по шляхах, облягає цїлими колюмнами села, досягає бовдурями до неба. Під її дотиком тихнуть голоси, співи та викрики, жовкне листє, стулюєть ся з болю й жалю за минулим. Вона закриває перспективи, відбирає ясність, оживлює сумнїви та знеохоту.
Євгенові здаєть ся, що її головне джерело в його серцї. Так добре відповідає ввесь сей сїрий, мокрий, тїсний та холодний кругозір настроєві його душі.
Звільна котить ся бричка по ослизлій дорозї. Мірно киваєть ся рудий Берко на козлі. Він не дуже то поганяє своїх коненят, бо вже недалеко до Бабинець, а в Бабинцях нічлїг. Звільна похитуєть ся у бричцї Євген, накинувши на себе дорожну бунду[1] з капузою. Перед ним і довкола нього все застелене мрякою, тільки де-де просунуть ся поуз нього придорожні верби, що у мряцї і в вечірнїй сутінї виглядають як великі стоги сїна; листє ще не пообпадало з них, але висить непорушно і мов облїплене густою мрякою. А далї поза вербами нїчого не видно. Поле пусте, далекі лїси щезли. Думка не хоче летїти в далечінь і вертаєть ся, наче втомлена пташка до гнїзда.
А в тому гнїздї пусто, холодно! Вилетїла з нього золота пташка, вилетїла й не вернеть ся нїколи.
Тільки тепер серед безлюдного поля, серед сього сумовитого краєвиду Євген почуває, що повна свідомість і застанова вертаєть ся йому. Тільки тепер він пізнає, що все те, що він робив перед від'їздом, робив механїчно, майже безтямно. Він ходив і обідав, розмовляв і писав, сміяв ся мов сам не свій, половиною своєї душі, коли тимчасом друга лежала мов оглушена важким ударом. Тільки тепер вона починає прокидати ся.
І Євген починає розуміти, що він отсе сьогоднї перебув якийсь важний, рішучий момент, перейшов кризу важкої хороби, в якій по довгих болях наступив пароксизм, потім глухе знесиленнє, а потім — не знати, чи піде виздоровленнє, чи смерть.
Але Євген чує себе поки-що досить далеким від смерти і, в міру, як над вечір небо насуваєть ся чим раз тяжшими хмарами, і вся країна чим раз більше затемнюєть ся, в його душі робить ся чим раз яснїйше, думка чим раз свобіднїйше розвиває крила.
Який широкий круг чуття перебув він сьогоднї і з якою шаленою скорістю! Адже ж тепер він чув себе таксамо далеким від тої хвилї, коли проливав сльози над долею Реґіни, як і від тої, коли під впливом розмови з маршалком, зневірений у своє дїло і в свій народ, готов був кинути все, віддати все для неї. Тепер йому майже не хочеть ся вірити, щоб се все було правда, щоб досить було одного її слова, і він у сїй хвилї був би, може, лагодив ся в далеку дорогу, кудись на край світа. Йому робить ся страшно, як чоловікові, що у снї ходив по ґзимсї[2] височенної вежі, а потім на-яві з жахом глядить на той ґзимс, і, на сам його вид, із безпечного низу, почуває заворот голови.
Він у отсїй хвилинї почуває вдячність для Реґіни, що не використала сю хвилю його слабощів, як була б зробила всяка иньша на її місцї. Для чого вона се зробила? Які льоґічні, чи чуттєві причини довели її до такого наглого, різького розриву з ним, сього він не береть ся вияснювати, се якось навіть не підпадає під його увагу. Перед ним тільки мелькає її блїде лице, її досить негарно отворені уста, з яких вилїтають останнї слова, її гордий рух, що не дуже то припадає до її зламаної постати. І все те хоч не перестає болїти Євгена, але болить не тим гострим болем, що в першій хвилї, а якось тихо, одностайно, як затулена рана, що починає гоїти ся. Євген пильно вдивляєть ся в придорожню березу, покриту жовтим, декуди пурпурово-червоним листєм, що, обтяжене краплинами мряки, облїтає звільна, ненастанно. Коли ся береза почуває який біль при обпаданню сього листя, то се, мабуть, буде біль, подібний до того, який він почуває тепер. І в його душі вяне щось, обпадає, відриваєть ся й гине, щось таке, що було красою, й пишнотою, й радощами, але тепер пережило свої днї. Се вяне його молодість із її ілюзіями, й поривами, й безумним коханнєм. Те, що прийде тепер, не буде вже нї таке блискуче, нї таке нїжне, нї таке радісне. Що воно буде — не знати, але в усякім разї буде щось иньше.
Перед його очима потягли ся села, бідні, сїрі, з головатими вербами при дорозї, з обломаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сїрими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами. 3-давен-давна він привик, що його серце стискаєть ся при вїздї в руське село, навіть у пору, коли воно пишаєть ся в весняному цвітї вишневих та яблуневих садків або лежить тихо, вигріваючись у лїтньому сонцї. Так немов якась важка мелянхолїя сидить під воротями кождого села сїрою жебрачкою й незримо чіпляєть ся за його полу. А тепер, у осїнній слотавий вечір, ся мелянхолїя ще важче налягає на його душу. Пусто і глухо по селах. Де-де зі стодоли чути ритмічний клекіт цїпів; де-де скрипить надкриничний журавель, тягнеть ся, бродячи в густім бодотї, космата худібка до водопою, їде парубчак на маленьких кониках охляп і лїниво поганяє худобу, з подвірря чути запізнене тріскотаннє терлицї. Навіть обороги високі, повні сїна і снопів, не розвеселяють душі. Ось посеред села мурована коршма з широкою заїздовою брамою, отвореною наростїж, мов темна, вічно-голодна пащека, готова проковтнути всї ті здобутки важкої цїлорічної працї. З її вікна визирає бородате, здорове лице арендаря, й Євгенові пригадуєть ся завтрішнїй термін, де арендар стає за свідка проти одного з найчеснїйших селян, помовленого[3] за крадїж — один із тисячних епізодів вікової боротьби між отсею темною пащекою й селом. А ось і двір на горбі, окружений вінком високих ясенїв, що ледви мріють, огорнені мрякою, мов велитнї в сїрих широких плащах. Але двір білїєть ся крізь мряку, мов білі зуби якогось величезного звіря, все готові гризти, калїчити і смоктати кров. А он під брамою купка селян — ще обпалених сонцем від лїта, але вже скулених, обдертих, присїлих порохом, виголоднїлих. Стоять із шапками в руках, видно, ждуть пана »жонци«[4], чи прийме завтра на роботу до молочення або до горальнї[5] — хоч по пятнацять крейцарів денно. Коли Євген переїздив попри них, вони всї, мов на команду, низенько поклони ли ся йому, хоч, певно, нїхто з них не знав його. »Пан« — а вони з-віку-правіку привикли низько кланяти ся всякому панові; се одинока »наука«, одинока »цивілїзація«, яку передав їм двір. Євгенові пригадав ся віршик Боровиковського »Цар природи«, і в його голові мов джміль почали ненастанно бренїти його кінцеві строфи:
»Грицю, мой, ти цар природи!
Де лиш оком глянеш — все:
Поле, паша лїс, худоба,
Звір і риба, все твоє.«
Шапку зняв… »Мабуть, комісар.«
Бідний скулений стоїть
Чоловік, краса всїх творів,
Цар землї, природи цвіт.
Ах, так! Видно, що ся жебрачка-мелянхолїя при в'їздї в ворота руського села чатує не лише на нього одного, чіпляєть ся за поли й за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, і не стогне, і не просить, а тільки »помаленьку ріже« душу важкими контрастами ненастанної працї і вбожества, боротьби й безплодности, змагань до світла — і темноти та безрадности. Контрасти тим важкі, що видають ся вічними, неминучими, незмінними, мов закони природи. А всяке змаганнє до їх зміни, злагодження їх різькости вважаєть ся чимось диким, фантастичним, стрічає насміхи, недовірство, ворожнечу й то не лише з боку тих, кому добре при тих контрастах, але нераз і з боку тих, що нидїють у вічній тїнї.
Євген нїколи не зажмурював очей на ті непринадні боки сїльського життя, нїколи не ідеалїзував собі народа, а сьогоднї, під впливом останнїх подїй, усього меньше мав охоту і здібність чинити се. Навпаки, бачилось, що тепер його зір загострив ся власне на темні й непринадні боки сїльського життя, збільшив ся його скептицизм щодо селянського характеру. Але сам вид тих бідних сїл, якими вела Його дорога, тих куп хворосту й соломи, тих подертих лахів, брудних полотнянок, сїрих і бурих лиць, косматих корів, скрипучих журавлїв, роззявлених коршем і гордих, ненажерливих дворів — будив у душі рівночасно якесь супротилежне чуттє. Показувало ся, проблискувало щось мов зеренце щирого золота в купі сїрого піску, і те щось помалу кристалїзувало ся й виявляло себе в однім коротенькім не то реченню, не то зітханню:— Ах, як багато працї потрібно!
Се не була нїяка програма, не було нїчого ясного й конкретного. Се був немов механїчний відрух чуття, несвідома реакція характеру, привиклого до дїяльности. В приложенню до того села й до того народа се була, коли хочете, пуста, або майже пуста фраза. Євген у тій хвилї не знав і, певно, не був би зумів сказати докладно, якої саме працї треба, щоб усунути всї ті злиднї. Але його хора душа чіпляла ся сеї фрази, мов потапаючий стебелинки, а його енерґічна уява почала з тої стебелинки будувати міцну кладку, а з кладки трівкий міст. »Як багато працї потрібно!« Досить було сього одного загального поклику, щоби збудити в його душі цїлі ряди думок, давно передуманих, плянів, по сто разів строєних і перестроюваних, відкиданих і знов підійманих із молодечим запалом, цїлі рої мрій, бажань і поривань, звернених у один бік. Тут були й конкретні випадки правної та лїкарської підмоги селянам, і пляни орґанїзації читалень, кас та спілок і фантастичні мрії про викуп панських дібр, про нове, національне й разом із тим практично просвітне вихованнє молодих поколїнь, було величезне, необмежене поле дїяльности не тільки для нього одного, але для тисячів, для всеї інтелїґенції. Тут потрібні і правники, і лїкарі, і вчителї, і ґазетярі, і письменники, і декляматори, і актори, і купцї, і промисловцї. Все тут потрібне, що належить до культурного життя й витворюєть ся ним. І не треба чекати, аж хтось дасть почин, аж усе те буде готове, мов машина, яку аж у повній зброї можна пустити в рух. Кожда хвиля, кожде місце добре для почину; кождий нехай починає сам від себе, у свойому колї, в межах своєї здібности й компетенції. Коли б тільки думка була одна, бажаннє однолите[6], бажаннє служити народові, а цїлість, певно, зложить ся сама собою.
І в тій хвилї Євген почув у душі глибокий сором. Йому пригадала ся недавня розмова з Реґіною й його безумний намір — покинути все те, вимріяне, вилелїяне, підготоване зусиллями його душі й бажаннями його серця, покинути й занехати задля жіночих очей, задля блїдих, боляче стиснених уст! Боже, невже се був він? Невже в його душі на одну хвилину могла повстати й випрямити ся така постанова? Невже нерви могли здобути таку перевагу над розумом і над лїпшою, чистїйшою частиною його чуття? Так, він чув, що та частина його чуття, що тягне його до працї для рідного народа, до тої важкої, ненастанної працї, повної прикростей, абнеґації, розчаровань, терпінь і — хто знає, може, десь там колись пізних цвітів і плодів, — що та частина його чуття — краща, чистїйша частина. Адже се його перший, безпосереднїй, святий обовязок. Вихований, вигодуваний хлїбом, працею й потом сього народа, він повинен своєю працею, своєю інтелїґенцією відплатити ся йому. Се перший заповіт, такий, від якого нїщо й нїяким способом не може увільнити його. Все, що говорить ся про права індівідуальности, про права чуття, про право на вживаннє життя й його радощів — се софізми, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерности. Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволї? Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи й любовні бажання, коли мілїони твойого народа не мають чим вдоволити найконечнїйших потреб життя? А коли в тебе нема сили волї настілько, щоб зректи ся всїх своїх приємностей і роскошів, зробити ся аскетом і слугою тих бідних та нещасних, коли ти на кождому кроцї робиш концесії свойому дорогому »я«, то, бодай, не бреши й не деклямуй про якісь віковічні права того »я« ! Будь щирий і скажи виразно: »Во грісїх роди мя мати моя«, живу у свинстві й роблю що-хвилини концесії свинству. Се буде щиро і правдиво, і коли те свинство не затопило ще в тобі живої душі, то вона таки колись озветь ся, стрепенеть ся, збунтуєть ся проти того всевладного свинства. А декламаціями про права свого »я«, про бажаннє »вижити ся й нажити ся« ти дійдеш тільки до санкціоновання того свинства як твого нормального стану, до затоплення й повного затрачення всього того, що могло б дати твоїй душі хоча на крихітку людську подобу.
В таких думках, що від аналїзи власного чуття звільна перейшли до злобних нападів на якогось незримого противника, Євген смерком уже заїхав до Бабинець, де в о. Зварича надїяв ся найти нічлїг.
——————
- ↑ Зверхня сукняна довга одежа; звичайно ще й капуза буває на нїй, рід мішка, який звисає поза плечима й накидаєть ся на голову, як надворі зимно або дощ (кобеняк)
- ↑ карниз, примурок
- ↑ Запідозрілого (поль.)
- ↑ Жонца — зарядчик у панському маєтку, управитель (rządca)
- ↑ Винокурня
- ↑ одностайне (поль. jednolity)