Перехресні стежки (19??)/XXVIII
| ◀ XXVII | Перехресні стежки XXVIII |
XXIX ▶ |
|
Увечір того самого дня Баран стояв близько дверей Ваґманової спальнї, держачи капелюх у руцї. Ваґман сидїв на простому деревляному кріслї край старого бюрка, купленого десь на ліцитації[1] і пооковуваного залїзними штабами. Кождий сторож його камениць був обовязаний що-найменше раз на тиждень здавати йому реляцію[2] з усього, що дїяло ся в домі, що чув і бачив. Се була його полїція.
— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Ваґман у Барана. — Напевно, з Буркотина?
— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
— Ну, і що ж казали?
— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відібрали свою справу від нього.
— Овва! Овва! — цмокнув Ваґман. — Ну, і що далї?
— А нинї рано сам маршалок був.
— Що?
— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
— Овва! — скрикнув Ваґман, чудуючись.
— Балакали щось, але не дуже довго.
— Ну, ну!— Маршалок вийшов, а по якімось часї адвокат вибіг що-духу й довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивив ся крізь шпару[3] в парканї, але розмови не міг чути.
— Що то за панї?
— Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
— Стальського жінка? Плакала перед ним?
— Нї, не видно було. Говорили живо, далї вона встала нїби загнївана й пішла, не прощаючи ся з ним.
— Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
— Поїхав у пятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати в отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотинї.
— Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
— Та нїчого.
— Не був нїхто у вас?
— Був пан Шварц.
— Хто? Пан — —
— Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
— А він чого хотїв?
— Питав за вами.
— За мною?
— Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
— А ви що сказали?
— Я сказав, що нї.
— А на що йому треба се знати?
— Не знаю.— А про адвоката не питав нїчого?
— Та питав. Чи багато людей до нього приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у нього які дївчата? Чи приймає гостей?
— Треба пильнувати ся того панича. Як буде вас іще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув.
— Він казав, що розвідує все се не для себе, а для пана старости.
— Що? — аж скрикнув Ваґман, схопив ся з крісла й почав ходити по тїснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
— То байки. Найлїпше не бояти ся їх.
І, обертаючи ся до Барана, він дав йому кільканацять центів і мовив:
— Не бійте ся нїчого. Він тільки страшить вас. Анї староста, анї Шварц не зробить вам нїчого. Кажіть: не знаю, не моя річ — тай по всьому.
З тим і вийшов Баран від Ваґмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, ще тепер почував правдиву грижу сумлїння, затаївши перед ним найважнїйшу подїю минулого тижня, свою сповідь у отця-місіонаря й одержану від нього звістку, що адвокат, який живе під одним дахом із ним — се Антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всїх своєю печаткою, і всї попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже що-ночі в часї молитви діставав нападів епілєпсії, а в полудне від дванацятої до першої »мусїв« відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чим раз більш утверджувала ся думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить у-пору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Ваґманові він не важив ся — адже Ваґман невірний Жид, готов висміяти, а, може, навіть нагнати його зі служби. Нинїшнє поводженнє адвоката, коли він виявив йому своє підозріннє, не розвіяло його певности, а сміх адвоката на згадку про отця-»місіяна« видав ся Баранові якимось страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.
— Так і є! Се несамовитий чоловік! Не даром мене при нїм так щось за серце стискає. І запах якийсь від нього йде — зовсїм, як сїрка. І очі в нього… Треба пильнувати його! Баране, не дай ся!
І, чуючи в кишенї кільканацять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей — міщан і міщанок, що сидїли за столом, пючи пиво з гальб[4] і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу й велїв дати собі чарку горілки. Поки він пив її, зі сусїдньої кімнати виглянув Стальський.
— А, Баране! — гукнув він. — Добрий вечір!
— Дай, Боже, панови здоровля! — відповів Баран, обтираючи вуса від горілки.
— Ходи но сюди, я щось маю тобі сказати!— Е, що там казати. Найлїпше, як би пан казали от шинкареви дати ще одну шнапатирку[5].
— Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увійшов до сусїднього тїсного закамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидїв тут сам один, пючи пиво.
— Сїдай. Що будеш пити? Пиво, чи горілку?
— Е, або то я пан, щоби пити пиво? По чім менї пити пиво? Я простий чоловік, випю горілки.
— Пане Елькуню, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житної, з анижем[6].
Баран сидїв, понуривши голову.
— Чого зажурив ся? — питав його Стальський.
— Ет, пане, кождий має свойого червака, що його гризе.
— Залий бестіяльного! — мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку й наливаючи чарку.
Баран випив.
— Ось солений ріжок[7], закуси.
Баран розламав ріжок і почав звільна хрупати його.
— Ти гнїваєш ся на мене, Баране?
— Я на пана? А за що?
— Ну, то добре, що не гнїваєш ся. А що ваш пан адвокат?
— Виїхав сьогоднї. До Гумниськ на терміни.— Так? А то що таке? Досї не їздив, а тепер нараз…
— І мене се здивувало. Знають пан… Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи нї?
— А то як ти думаєш?
— Та я ходив до сповіди до ксьондза-Єзуїта. А ксьондз-Єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що в Ваґмана за сторожа. А ксьондз далї: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. Отже як ксьондз-Єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу в такого Жида, що гірший від Юди Скаріоцького, ще й услугую такому адвокатови, що є правдивий Антихрист, що хоче перевернути ввесь порядок на світї. То я подумав собі: спитаю пана офіціяла, може, пан знають.
— Що ж, небоже Баране, — ксьондз-Єзуїт, певно, на тім лїпше знаєть ся, нїж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміяв ся з того. Але тепер…
— Що, ви також переконали ся? — спішно, пошепки спитав Баран.
— Переконав ся — не переконав ся, але хотїв би переконати ся, і на се потребую твоєї помочі.
— Ну, що, що?
— Бачиш, запросив я його вчора ввечір, на свою біду, до себе до дому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив менї жінку.
— Як то збаламутив?
— Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тільки подивив ся — і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою й говорить, нїби сама до себе. Тільки й чути: »Слухай, Ґеню«, та »Слухай, Ґеню«. Що вже я вговорював, щоб ішла спати — де там! Ходить, як одуріла.
— Господи! — з переляком крикнув Баран. — Адже ж, очевидно, нечиста сила.
— Та бою ся, чи не очарував він її так, як то знаєш, буває, що жінка тїкає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
— Очарував! Очарував! — шептав Баран, киваючи головою.
— Кажеш: очарував? Хиба ти знаєш що?
— А вже ж знаю. Адже сьогоднї перед полуднем розмовляли обоє отут, у саду.
— В саду? Прилюдно?
— Ну, в саду було майже пусто. Я дивив ся крізь шпару в парканї. Поговорили й розійшли ся.
— А вона до нього до покою не ходила?
— Нї.
— Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток (і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського), допоможи менї в тій справі. Як ще раз зійдуть ся — чи вдень, чи вночі, в себе, чи де — дай менї знати. Я тобі віддячу ся.
— Та добре, — мовив Баран, ховаючи гроші.
— Але нїкому не кажи, що я просив тебе!
— Розумію, розумію.
— А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то до дому, по дорозї заглянь сюди. Я конче бажав би захопити їх разом.
— О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка — чортівське насїннє, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровлє, пане!
——————