Перейти до вмісту

Перехресні стежки (19??)/XXVIII

Матеріал з Вікіджерел
Перехресні стежки
Іван Франко
XXVIII
Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XXVIII.

Увечір того самого дня Баран стояв близько дверей Ваґманової спальнї, держачи капелюх у руцї. Ваґман сидїв на простому деревляному кріслї край старого бюрка, купленого десь на ліцитації[1] і пооковуваного залїзними штабами. Кождий сторож його камениць був обовязаний що-найменше раз на тиждень здавати йому реляцію[2] з усього, що дїяло ся в домі, що чув і бачив. Се була його полїція.

— То, кажете, з Буркотина хлопи? — допитував Ваґман у Барана. — Напевно, з Буркотина?

— Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.

— Ну, і що ж казали?

— Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відібрали свою справу від нього.

— Овва! Овва! — цмокнув Ваґман. — Ну, і що далї?

— А нинї рано сам маршалок був.

— Що?

— Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.

— Овва! — скрикнув Ваґман, чудуючись.

— Балакали щось, але не дуже довго.

— Ну, ну!

— Маршалок вийшов, а по якімось часї адвокат вибіг що-духу й довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивив ся крізь шпару[3] в парканї, але розмови не міг чути.

— Що то за панї?

— Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.

— Стальського жінка? Плакала перед ним?

— Нї, не видно було. Говорили живо, далї вона встала нїби загнївана й пішла, не прощаючи ся з ним.

— Гм! Гм! Ну, і він поїхав?

— Поїхав у пятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати в отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотинї.

— Ага! Ну, ну. А що ще чувати?

— Та нїчого.

— Не був нїхто у вас?

— Був пан Шварц.

— Хто? Пан — —

— Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.

— А він чого хотїв?

— Питав за вами.

— За мною?

— Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.

— А ви що сказали?

— Я сказав, що нї.

— А на що йому треба се знати?

— Не знаю.

— А про адвоката не питав нїчого?

— Та питав. Чи багато людей до нього приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у нього які дївчата? Чи приймає гостей?

— Треба пильнувати ся того панича. Як буде вас іще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув.

— Він казав, що розвідує все се не для себе, а для пана старости.

— Що? — аж скрикнув Ваґман, схопив ся з крісла й почав ходити по тїснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:

— То байки. Найлїпше не бояти ся їх.

І, обертаючи ся до Барана, він дав йому кільканацять центів і мовив:

— Не бійте ся нїчого. Він тільки страшить вас. Анї староста, анї Шварц не зробить вам нїчого. Кажіть: не знаю, не моя річ — тай по всьому.

З тим і вийшов Баран від Ваґмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, ще тепер почував правдиву грижу сумлїння, затаївши перед ним найважнїйшу подїю минулого тижня, свою сповідь у отця-місіонаря й одержану від нього звістку, що адвокат, який живе під одним дахом із ним — се Антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всїх своєю печаткою, і всї попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже що-ночі в часї молитви діставав нападів епілєпсії, а в полудне від дванацятої до першої »мусїв« відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чим раз більш утверджувала ся думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить у-пору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Ваґманові він не важив ся — адже Ваґман невірний Жид, готов висміяти, а, може, навіть нагнати його зі служби. Нинїшнє поводженнє адвоката, коли він виявив йому своє підозріннє, не розвіяло його певности, а сміх адвоката на згадку про отця-»місіяна« видав ся Баранові якимось страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.

— Так і є! Се несамовитий чоловік! Не даром мене при нїм так щось за серце стискає. І запах якийсь від нього йде — зовсїм, як сїрка. І очі в нього… Треба пильнувати його! Баране, не дай ся!

І, чуючи в кишенї кільканацять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.

В шинку було кілька гостей — міщан і міщанок, що сидїли за столом, пючи пиво з гальб[4] і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу й велїв дати собі чарку горілки. Поки він пив її, зі сусїдньої кімнати виглянув Стальський.

— А, Баране! — гукнув він. — Добрий вечір!

— Дай, Боже, панови здоровля! — відповів Баран, обтираючи вуса від горілки.

— Ходи но сюди, я щось маю тобі сказати!

— Е, що там казати. Найлїпше, як би пан казали от шинкареви дати ще одну шнапатирку[5].

— Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!

Баран увійшов до сусїднього тїсного закамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидїв тут сам один, пючи пиво.

— Сїдай. Що будеш пити? Пиво, чи горілку?

— Е, або то я пан, щоби пити пиво? По чім менї пити пиво? Я простий чоловік, випю горілки.

— Пане Елькуню, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житної, з анижем[6].

Баран сидїв, понуривши голову.

— Чого зажурив ся? — питав його Стальський.

— Ет, пане, кождий має свойого червака, що його гризе.

— Залий бестіяльного! — мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку й наливаючи чарку.

Баран випив.

— Ось солений ріжок[7], закуси.

Баран розламав ріжок і почав звільна хрупати його.

— Ти гнїваєш ся на мене, Баране?

— Я на пана? А за що?

— Ну, то добре, що не гнїваєш ся. А що ваш пан адвокат?

— Виїхав сьогоднї. До Гумниськ на терміни.

— Так? А то що таке? Досї не їздив, а тепер нараз…

— І мене се здивувало. Знають пан… Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи нї?

— А то як ти думаєш?

— Та я ходив до сповіди до ксьондза-Єзуїта. А ксьондз-Єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що в Ваґмана за сторожа. А ксьондз далї: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. Отже як ксьондз-Єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу в такого Жида, що гірший від Юди Скаріоцького, ще й услугую такому адвокатови, що є правдивий Антихрист, що хоче перевернути ввесь порядок на світї. То я подумав собі: спитаю пана офіціяла, може, пан знають.

— Що ж, небоже Баране, — ксьондз-Єзуїт, певно, на тім лїпше знаєть ся, нїж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміяв ся з того. Але тепер…

— Що, ви також переконали ся? — спішно, пошепки спитав Баран.

— Переконав ся — не переконав ся, але хотїв би переконати ся, і на се потребую твоєї помочі.

— Ну, що, що?

— Бачиш, запросив я його вчора ввечір, на свою біду, до себе до дому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив менї жінку.

— Як то збаламутив?

— Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тільки подивив ся — і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою й говорить, нїби сама до себе. Тільки й чути: »Слухай, Ґеню«, та »Слухай, Ґеню«. Що вже я вговорював, щоб ішла спати — де там! Ходить, як одуріла.

— Господи! — з переляком крикнув Баран. — Адже ж, очевидно, нечиста сила.

— Та бою ся, чи не очарував він її так, як то знаєш, буває, що жінка тїкає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.

— Очарував! Очарував! — шептав Баран, киваючи головою.

— Кажеш: очарував? Хиба ти знаєш що?

— А вже ж знаю. Адже сьогоднї перед полуднем розмовляли обоє отут, у саду.

— В саду? Прилюдно?

— Ну, в саду було майже пусто. Я дивив ся крізь шпару в парканї. Поговорили й розійшли ся.

— А вона до нього до покою не ходила?

— Нї.

— Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток (і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського), допоможи менї в тій справі. Як ще раз зійдуть ся — чи вдень, чи вночі, в себе, чи де — дай менї знати. Я тобі віддячу ся.

— Та добре, — мовив Баран, ховаючи гроші.

— Але нїкому не кажи, що я просив тебе!

— Розумію, розумію.

— А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то до дому, по дорозї заглянь сюди. Я конче бажав би захопити їх разом.

— О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка — чортівське насїннє, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровлє, пане!

——————

  1. гл. стор. 97.
  2. Звідомлення, давати доклад
  3. Щілину
  4. Склянка на пів лїтри (нїм. halb — пів
  5. Від слова шнапс — горілка
  6. Ганус, анис
  7. З пшенишного тїста, в формі палочки або рога, звичайно посипане сіллю