Перехресні стежки (19??)/XXVII
| ◀ XXVI | Перехресні стежки XXVII |
XXVIII ▶ |
|
— Завтра маємо аж три терміни в гумниськім судї, — мовив до Євгена конципієнт, подаючи йому до перегляду цїлу пачку ріжних актів.
— Які терміни?
— Два досить важні, у ґрунтових справах. Третїй — крадіж, але може мати певне значіннє, бо справа потрохи на полїтичнім підкладї. Одна партія в селї хоче позбути ся немилого їй члена громадської ради й заденунціювала його за якусь крадїж. Найгірше те, що судить Страхоцький.
Євгеш кивнув головою, переглядаючи акти.
— Надто треба б там побрати деякі інформації, виписи з ґрунтових книг і з реґістратури. Як пан меценас думають, чи маю їхати сьогоднї й підночувати в о. Зварича, чи аж завтра досвіта?
— Я сам поїду, — промовив Євген.
— Пан меценас поїдуть? — не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досї сам їздити на такі »дрібні« терміни.
— Поїду. Менї треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
— Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити менї фякра. Так на пяту годину вечера щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?Баран кивнув головою, всміхнув ся і стояв на місцї.
— Ну, що? Маєте ще що сказати?
— Пан меценас самі їдуть?
— Сам.
— То, може, треба чотирі конї?
— Чотирі конї? А вам що таке? По що чотирі конї?
— Ну, я думав…
— Прошу вас, не думайте нїчого, але йдїть.
Баран похитав головою, мов щось не хотїло помістити ся йому в голові.
— То вистачать два?
— Вистачать, вистачать.
— Але конче мусять бути чорні, правда?
Євген зірвав ся з місця й наблизив ся до Барана — не з гнїву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготав ся.
— Що вам, пане Баране? Длячого вам здаєть ся, що мусять бути чорні?
— Ну, я так думав.
— Але відки приходите до такої думки?
— Ну, чую, що пан меценас самі їдуть…
— Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євген лагідно поплескав його по плечу.
— Нї, нї, пане Баране, менї про те байдуже, чи конї чорні, чи білі, щоб тільки добре бігли й щоби бричка була добра. Прошу вас, ідїть і замовте, і зробіть усе, як треба.Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
— Що се з ним? — питав Євген конципієнта.
— Не розумію.
— Видно, в його голові щось засїло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молить ся. І очі в нього мов заплакані.
— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію?[1] — запитав Євген.
— Розумієть ся, що ходить. Здаєть ся, минулої суботи сповідав ся перед Єзуїтом. А підчас одного казання дістав нападу епілєпсії — на фякрі його привезли.
— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баб до гістерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та морять ся голодом. А сьому бідоласї не багато треба, щоб зовсїм збити його зпантелику. Припускаю, що Єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у Жида.
На тім розмова ввірвала ся. Євген засїв до своєї роботи. Він вибирав ся на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові й писарям.
В пятій на подвіррє заїхав фякер. Євген був у своїм покою й кінчив пакувати ся. Застукано у двері, і ввійшов Баран.— Прошу пана меценаса, фякер заїхав.
— Хто їде?
— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
— Добре, добре. Ну, а конї чорні?
Євген, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивив ся на нього поважно, якось суворо й мовчав.
— Слухайте, пане Баране, — мовив Євген. — Ну, скажіть по щирости, по що ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивляв ся в його лице, немов би хотїв там вичитати щось таємне, а потім, озирнувши ся поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом :
— То ще не настав час?
— Який час?
— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
— Я? Що ж я маґнат який?
— Е, що там маґнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто ввірить у вас…
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене на-память.
— Що се ви говорите? — дивував ся Євген.
— Пан лїпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.
— Та по що б я мав те все робити?
— Пан лїпше знають.
— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?— За того, ким пан є направду.
— А хто ж я такий?
Баран перехрестив ся і, видимо збираючи ся з усею силою свого духа, сказав твердо:
— Антихрист.
В Євгена похололо на серцї — не від сього слова, а від того виразу божевільної певности, який було видно на Барановому лицї.
— Але ж, Баране, бійте ся Бога, що вам приснило ся! — мовив він лагідно. — Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки менї до Антихриста?
— І Антихрист має бути хрещений, тільки фальчивим хрестом.
— Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
— Знаю, відки знаю.
— Нї, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
— Певно, що нї.
— Значить, вам наговорив хтось.
— Наговорив, чи не наговорив… А сказав такий, що мусить се знати.
— Ну, хто такий? Скажіть, не бійте ся. Я не скажу нїкому.
— Не скажете? Ану, закленїть ся Божим імям.
— Їй-Богу, не скажу.
— Ну, так знайте… Отець-місіян менї сказав, — прошептав Баран із виразом великого страху на лицї…
Євгенові досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготати ся.
——————