Перехресні стежки (19??)/XXVI
| ◀ XXV | Перехресні стежки XXVI |
XXVII ▶ |
|
Він біг знаною дорогою, навіть у думцї собі не покладаючи, щоб вона й сим разом могла щезнути, як колись-то. І, справдї, вона сидїла на лавочцї, все вдивлена в його вікно, немов ждала його. Коли наблизив ся, вона не здивувала ся й не збентежилась, немов ждала його. Коли він тремтячим голосом поздоровив її, вона мовчки подала йому руку, обтягнену чорною нитяною рукавичкою. Він стиснув сю руку — не мав відваги піднести її до уст. Потім станув перед нею й мовчки дивив ся на неї.
— Прошу, сядьте коло мене, — промовила вона.
Він сїв.
— Так от як ми зустрічаємось! — промовив ледви чутно.
— Як вам поводило ся?
— Хорий був.
— Що ж вам було?
— Вас не міг забути.
Вона зупинила ся на ньому довгим поглядом.
— Невже се так дуже болїло вас?
Усе наболїле прорвало ся в його душі.
— Панї, я тисячу разів на день проклинав і благословив вас. Я блукав, мов безумний, шукаючи вас. Я пересилював себе, а проте не міг вирвати вас зі своєї душі. Я доходив до того, що починав вірити в чари, в уроки, які ви мусїли кинути на мене. Я осуджував вас у душі як злочинницю, що зруйнувала моє життє, змарнувала найкращий скарб мойого чуття, — а рівночасно кланяв ся вам як найвищій святощі мойого життя.
— Ваші благословенства лишили ся при вас, — мовила сумовито Реґіна, — а ваші прокляття досягли мене.
В Євгена похололо на серцї при тих словах.— Мої благословенства! Панї, звістку про ваше замужжє я тяжко відхорував. Тай потім — кілько разів я нарікав на долю, що дала менї видужати з тої хороби! Кілько разів моя рука простягала ся до револьвера, щоб одним вистрілом зробити кінець усьому тому. Я опинив ся, мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети життя, не стало тої остроги, що додає енерґії.
— А таки ви найшли собі мету, викресали в душі енерґію, — перебила вона йому спокійно, але рішучо.
— Життє бере своє. Чоловік утягнеть ся в ту роботу, а потреба мов погонич із батогом підгонює. Се так. Але ж се невольницьке, під'яремне життє! Се не людське життє! Чи таке то було б наше життє, як би ми були разом! Як би кожда трудність подвоювала наші сили, кожда супротивна хвиля зближувала нас, як би менї підчас працї не капала кров із серця!
— А проте тягнете. І, скажіть по правдї, чи сама та праця чим далї не робилась вам дорожшою, не набирала ідеальнїйшої подоби, не робила ся вам метою життя — вищою, святїйшою, нїж усе те, що ви могли б були найти зо мною?
— Панї, звідки таке порівнаннє? Як я можу порівнювати щось із тим, чого не знаю?
— Ну, то киньте набік порівнаннє, а скажіть просто! Адже ж у своїй працї ви найшли собі мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадую ся. Ви Русин, а Русини вперті на свойому. Ви чоловік із чуттєм, значить — ідеалїст. Я певна, що ви маєте вищі цїли перед собою, силкуєтесь іти вгору і вести иньших за собою. Адже так, правда?
— Так.
— Значить, я не помилялась у свойому чуттю. Значить, мої молитви і сльози не пропали марно.
— Ваші молитви і сльози?
— Так. Мої молитви і сльози. Слухайте, Ґеню! Дозвольте, що буду говорити до вас так, як говорю що-дня і що-вечера у своїх самотних думах отсе вже десять лїт. Тепер… після вчорашнього… я чую ся свобідною супроти вас. Ви бачили моє життє — і я можу сказати вам усе. Тямите нашу останню розмову там, у Львові, на вулицї? Тодї, коли ви перелякали ся, чи я не хора. Знаєте, менї тодї пройшло по душі дїйсне прочуттє моєї будущої долї. Коли я побачила, як цьоця змірила вас своїм згірдним поглядом… Нї, не згірдним, а було в тім поглядї щось таке погане й ненависне… тямите, я вся похолола й мало не впала. Се все від того погляду. І тодї вперше по моїм серцї пройшло щось таке, що я зрозуміла євангельські слова про меч, що мав пройти серце Матері Божої. Я вирвала ся від вас майже силою, а коли покинула вас, то аж тодї почула, як гаряче, як невимовно я люблю вас. Бачите, говорю се спокійно. Адже ж я небіжка для вас… нас дїлить могила, могила — то спокій.
— Панї! — скрикнув Євген, в котрого серце рвало ся при тих словах.
Та вона рухом руки заставила його мовчати й говорила далї:— І тодї ж я зрозуміла, що не побачу вас більше, так, що сцена, яку зробила менї потім цьоця, не була для мене несподїванкою. Може бути, що я занадто скоро піддала ся цьоциному наказові, — ну, та за се терплю тепер. Се своєю дорогою, та що се вас обходить! Але вночі, замкнувши ся у своїм покоїку, я кинула ся на долівку перед образом Пречистої — можете менї вірити, Ґеню, не маю нїякого інтересу грати перед вами комедію… небіщики загалом кепські комедіанти!… Я кинула ся на долівку й довго молила ся, плачучи гарячими слїзьми. »Мати Божа«, — молилась я, — »дай, щоб я була для нього найвищим, найкращим, чим тільки може бути жінка для мужа! Щоб я йому була поміччю у пригодї, потїхою в горю, заохотою до всього доброго! Щоб я вела його до всього, що високе й чесне. І коли я сама нездалана се, занадто низька, занадто буденна, занадто нездібна, то знївеч мене, відкинь як нездалий знаряд, а вложи йому в серце мій образ і надай йому силу, і блиск, і чари, і нехай він веде його й підносить туди, куди я сама не сягну«. Бачите, Ґеню, і Пречиста вислухала мене. З ваших слів я переконую ся, що я не дармо молила ся і плакала. Ви жалуєтесь, що не могли забути мене. А я певна, що се власне була та провідна звізда, що не давала вам заснути спокійно, не давала заблукати ся в темряві еґоїзму, вела вас усе вище та вище…
В Євгена бризьнули сльози з очей. Він ухопив її за руку.
— Панї, досить того! Ви рвете моє серце. Кожде ваше, слово наново показує менї, як багато я стратив, тратячи вас.
— Ну, що там про се говорити! — мовила Реґіна, всміхаючись сумовито. — Бачите, я стара баба, а перед вами ще світ широкий. Вам життє всміхаєть ся.
— О, чудово всміхаєть ся! — гірко скрикнув він. — Нї, панї, дозвольте й менї сказати вам правду сказати те, з чим я прийшов сюди, побачивши вас.
Вона вважно поглянула на його лице.
— Догадую ся, що ви хочете сказати, — мовила, блїднучи на лицї.
— Ви блїднете, панї?
— Ну, говоріть, — мовила вона ледви чутно.
— Про ваше життє знав я не відучора. То значить, про життє панї Стальської. Бо се менї анї у снї не ввижало ся, щоб панї Стальська, то були ви. Але проте, як жиєть ся панї Стальській із мужем, знав я давно з уст самого пана Стальського. І коли вчора побачив, що панї Стальська — се мої святощі, найдорожший скарб моєї душі, моя Реґіна, се ви, панї, коли я переконав ся, що пан Стальський не переборщив у своїм цинїчнім оповіданню, коли сьогоднї отямив ся трохи від того страшного удару й коли при тім добрі люде поквапили ся зараз же посолити мою свіжу рану. Панї, ви відвертаєте ся?
— Говоріть, говоріть, — мов у снї прошептала Реґіна.
— Слухайте, панї… Слухай, Реґіно! Хто се сказав тобі, що ти небіжка для мене? Хто сказав тобі, що нас дїлить могила? Нас дїлить фікція, а не могила. Лише крихітка доброї волї, крихітка з'усилля — і тої фікції нема між нами. Лїта минули — що ж, минули однаково для тебе, як і для мене. Обоє ми постаріли ся. Але проте ми не старі. А любов творить чуда. Вона відмолодить нас. Вона загоїть наші довголїтнї рани, покриє муравою забуття могилки наших молодих бажань, окрасить їх новим, хоч пізним, але запахущим цвітом. Слухай, Реґіно! Нїщо ще не страчене для нас! Любиш мене? Віриш у мене?
Він держав обі її руки, стискав їх у своїх гарячих долонях. Вона сидїла блїда, сумна й не глядїла на нього.
— Реґіно, серце моє! Незабутня моя! Невже горе зламало тебе так, що ти перестала вірити сама в себе? Невже всяке бажаннє і всяка надїя щастя замерли у твоїй душі? Озови ся! Скажи слово! Зірви ті огидливі пута, якими сковано тебе. Адже ж я не вірю, щоб ти вважала святим і шановним те, що було для тебе десятилїтньою нелюдською торту рою! Подай менї руку! Я все віддам тобі. Покинемо сей го́род, сей край… Світ широкий! Подамо ся геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний віри, а при тобі моя сила й віра зросте вдесятеро. Не згинемо! Заробимо собі на життє. Виборемо в нього все можливе. Видремо в нього, що тільки дасть ся, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас…
При останнїх словах Реґіна затремтїла й підвела лице, мов нараз прокинула ся зо сну.
— Призначений для нас! Ти читав у книзї призначення? Ти знаєш, чи, справдї, було для нас призначено щось иньше, нїж те, що маємо?
— Реґіно, се не відповідь на моє питаннє! — скрикнув він уражений.
— Слухай, Ґеню, — оповідж менї про свої процеси. Я чула, як тебе хвалять, що ти один із найлїпших адвокатів у краю. А дехто жалує: що за шкода, такий добрий адвокат, а пустив ся на хлопського оборонця! Знаєш, коли я чую такі похвали й такі нарікання, то в менї аж серце росте.
— Реґіно! До чого се все веде? Остогидло менї адвокатство! Остогидли менї і хлопи, і пани, і суди! Скажи слово, Реґіно, — одно слово, і ще сьогоднї покинемо се прокляте гнїздо, будемо вільні, будемо щасливі.
— Краденим щастєм, так?
— Що там! Слово, пусте слово!
— Ґеню, Ґеню! Не говори того! Адже ж тут подвійна крадїж. Ти вкрав би мене від мужа, а я тебе від твойого дїла, від тих нещасних, віками кривджених людей, що потребують тебе, що — нехай і так — не вміють оцїнити тебе, але мають право до твоєї працї й помочі. Не бій ся, вони пізна́ють тебе, і підуть за тобою, і віддячуть ся тобі. А я — що я? Тепер у хвилі розворушення ти бачиш у менї не те, що дїйсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилелїяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарованнє, запал остигне, око загострить ся на мої хиби, і наше крадене щастє перемінить ся на нову тюрму, нові кайдани.
— Реґіно! Не говори так! — скрикнув Євген. — Я вже не дїтвак. Давно відвик віддавати ся ілюзіям і Йти за хвилевими поривами. Те, що говорю — виплив моєї незломної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять менї, що бажаннє щастя й любови не вигасло у твоїй душі. Так чого ж отягати ся? Що нас вяже до сього гнїзда? Люд? Хиба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати, і який таксамо потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе, й мене! Адже ж я й так не зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя, то мука, то терпіннє, пониженнє, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущу ся якогось злочину! Реґіно, Реґіно! Змилуй ся наді мною й над собою!
Лице Реґіни при тих словах поблїдло ще дужше, було блїде мов полотно. В губах не було анї кровинки, і вони тремтїли мов два блїді рожеві листки від вітру. Її груди дихали важко.
Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло й, обертаючи ся до Євгена, промовила:
— Пане, я шлюбна жінка… чесна жінка. Менї не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!
І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.