Перехресні стежки (19??)/XXXV
| ◀ XXXIV | Перехресні стежки XXXV |
XXXVI ▶ |
|
Відбувши ще два терміни й залагодивши все, що мав залагодити в Гумниськах та пообідавши в жидівськім заїздї, Євген таки того самого дня рушив із поворотом, але иньшою дорогою, на Буркотин. Хоча ся дорога була дальша, то проте Євген не хотїв ночувати в Гумниськах, надїючи ся таки бути коло півночі дома. Загорнувши ся добре в подорожню бунду, він велїв Беркові поганяти конї і, оперши ся плечима об зад каритки, віддав ся своїм невеселим думкам. Він був загалом не високої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було меньше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шабльон, та ремісницька буденність вимірювання справедливости, повна зневага до провідних ідей законодавства й панованнє мертвої букви, та ще у сполученню з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсїм хорих духом — тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужности на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толєрувати їх! Ну, та Страхоцький — на-пів ідіот, йому й не диво. Але що ж ті, що, знаючи його, вислали його сюди »на вислугу«? Навіть хоч би прокуратор і практикант паралїжували його ідіотичні присуди, то й тодї ще його спосіб ведення розправ мусить підкопувати повагу того »найвищого царського атрибута«, тої порфіри, вложеної на блазня. Та чи паралїжують же вони все? Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький, хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сїмєю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі кондуїту[1] в вищих сферах. Певна річ, Страхоцький — виїмок, але, на нещастє, образ »малого суду«, який бачив Євген у Гумниськах — не виїмок, а тип. На се складаєть ся багато причин: і само збюрократизованнє судівництва, що заставляє людей із найменьшою дрібницею волочити ся по судах, і величезне число справ, які мусить залагоджувати один суддя й які навіть найздібнїйшого й найсумлїннїйшого чоловіка з часом доводять до байдужности й отупіння; і саме життє в малих містечках, далеких від усякого духового й товариського життя, де урядникові поза кругом своєї сїмї лишаєть ся тільки шинок і карти; і дуже невелика пенсія, що в людей, обтяжених сїмєю, просто відчиняє двері перекупству; і, вкінцї, сама тїсна та невисока освіта наших суддїв, прокураторів та адвокатів, оте нещасне „Brotstudium“[2], що не дає такому функціонарові нїчогісїнько, крім знання параґрафів, не торкаючись анї психольоґії, анї суспільних відносин, анї історії, анї етики, присипляючи ще в унїверситетї його душу й серце, і випускаючи його у світ машиною, яка й працює так, як її заведуть переможні обставини.
Якою ж іронїєю супроти сього бренїли в Євгенових вухах пишні фрази про незалежність судівництва, про непідкупність суддїв, про строгу лєґальність їх поступування і про високе почуттє справедливости ріжних пресвітлих трибуналів, до якого так часто у своїх промовах люблять відкликати ся адвокати. Адже ж оте інстинктове у Страхоцького пильнованнє, що скаже прокуратор, — се не одинцевий феномен, воно має свою довгу й міцну традицію! Адже важнїйші слїдства роблять ся скрізь по Галичинї за вказівками прокуратора, а через нього звичайно за вказівками полїтичної влади. Адже ж кождий трибунал у Галичинї має суддїв, — вони нераз становлять більшість, — щотаксамо як Страхоцький, ховають сумлїннє у жменю, а за то нагострюють вухо як-найпильнїйше на те, що говорить прокуратор. Роздїл між судівництвом і адмінїстрацією — перша основа справдї-незалежного судівництва — у нас існує тільки на папері, а на дїлї це ідеал, до якого нам дуже далеко.
А коли Євгенова думка від тих »вищих сфер« перейшла вниз, до народньої маси, до селянства, йому зробило ся страшно. Адже ж те, що він бачив сьогоднї — і чи тільки сьогоднї! — ті погляди селян на суди й судівництво, ті їх почуття, з якими вони входять до судового будинка, се ж усе око-в-око те саме, що було перед 1848. роком. Змінили ся форми, але дух, суть патримонїяльного судівництва живе й досї. Той сам, хто гнав хлопа на панщину, брав у рекрути, стягав із нього податки, виганяв його з хати за »лїнивство« і при кождій з тих нагод міг тисячними способами кривдити його, той сам був і його суддею, мав судити його кривди. Закони, патенти та інтимати були надруковані в великих книгах мовою чужою й незрозумілою для народа; але й суддям вони були здалі тільки на те, щоб їх параґрафами прикривати свою самоволю, городити собі з них пліт, що забезпечував би їм безкарність кривдження й визискування народа. »Завдати когось до суду«, се в народньому поняттю була страшна погроза, більша, як коли би хто похвалив ся: »Ось я розібю тобі каменем голову« »Хорони мене, Боже, від панської карности й людської ненависти« — ввійшло в народню поговірку. Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була по його боцї, тремтїв і вважав себе нещасливим, бо »панського суду нїхто не певен«. Виграти справу в судї значило таке саме щастє, як трафити на льотерію; чи справедливо, чи несправедливо виграна справа, про се питати нїкому і в голову не приходило. І чи ж ті селяни, які нинї суддю Страхоцького вважають гострим, а його практиканта добрим за те, що »дешево бере«, чи ж ті селяни не стоять уповнї на становищі патримонїяльного суду? І так роблять не тільки зовсїм темні, загукані селяни, але й такі, як отсей Ілько Марусяк, що у своїм селї ведуть боротьбу з ріжними темними елєментами і стоять на чолї поступовійшого молодого поколїння. Роблять так, бо мусять…
Ті самі непереможні обставини, що накручують суддїв на лад патримонїяльної машини, пруть і їх, селян, мов безопірне зерно, в горло тої машини.
Євгенові зробило ся страшно й душно в пудлї[3] брички. Він велїв відслонити її й визирнув на світ. Дорога йшла простою, як струна, лїнїєю, по мягкім піску. Довкола рівними, темно-зеленими стїнами тяг ся сосновий молодник, засаджений перед кількома роками коштом почасти краю і правительства, почасти кількох довколїшнїх дїдичів при дармовій працї селян. Давнїйше тут стояв великий сосновий лїс, але ті пани вирубали його так чисто й раціонально, що зруб висох, і зпід здертого дерна виступив рідкий пісок. Цїлій околицї грозило занесеннє родючих піль тим піском, і ось почали ся заходи для виєднання субвенцій на залїсеннє сеї пустелї. Піскові поля зпершу засївано якимось коренастим та твердим зїллєм, що росло на піску і по кількох роках утворило на піску густу дернину, де можна було садити молоді сосни. Рівночасно уряд заборонив панам тої околицї на кілька лїт вирубувати решти великого старого лїса — і сїй заборонї завдячила своє врятованнє також гарна діброва в Буркотинї, яку, зрештою, пан маршалок устиг; тимчасом, гарно обтяжити гіпотечними позичками.
Євген оглядав молодий лїсок. Темно-зелені сосонки стояли густими, рівними лавами по оба боки дороги. Вони були посаджені рядами так, що, їдучи дорогою, око раз-за-разом вбігало поперек головної лави і продирало ся значний шмат у глиб лїса, але за хвилю віз рушав далї, око зісковзувалось із одної лїнїї, вбігало на другу, щоб із неї знов зісковзнутись за хвилину. Євген зирнув наперед себе: сосни, сосни, сосни рівним рядом потягли ся аж геть-геть далеко, де обі їх лїнїї по обох боках дороги немов зливали ся зі собою. Глипнув позад себе — те саме. Кінця лїса нїде не видно; одинока каритка котила ся тихо, мов загублена серед того темно-зеленого шпилькового моря. І скрізь воно рівне, мов пристрижене якоюсь величезною машиною; нїде анї вищого дерева, анї лїсничівки[4], анї яру, анї закруту дороги. Тільки тут і там край шляху бовванїють біло-синї басаманисті[5] милеві стовпи з понаписуваними на них числами.
Євген знов зирнув наперед себе. Його зір зупинив ся на одному стовпі, що стояв, як йому здавало ся, не в такому місцї, де його, міркуючи по віддаленню, слїд було надїяти ся. У сїрій мряцї, що злегка налягала на лїс і закривала небо, сей стовп видавав ся зовсїм чорним. Зрештою, й його форма була якась не зовсїм звичайна; скорше подобав на старий, обгорілий пень, нїж на правильно обтесаний і »в краєві фарби«[6] помальований стовп.
— Слухайте, Берку, — запитав, нарештї, Євген, — що се там стоїть коло дороги? То якийсь стовп, не правда?
— Нї, прошу пана, то хлоп.
Наближали ся потрохи; Євген побачив, що той нїби-то-стовп, справдї, рухаєть ся й поступає напроти них. А коли над'їхали ще близше, Євген пізнав, що се був дїйсно селянин високого росту, старий, сивовусий дїд у чорній, довгій, понизше колїн суконній гунї і в чорнім повстянім капелюсї. Він здалека кланяв ся їм і, коли позрівняли ся з ним, простягнув обі руки і крикнув:
— Прошу пана!
Євген думав, що старий просить милостинї, але Берко, видно, лїпше зрозумів сей поклик, бо зупинив конї. Євген пильно оглядав чоловіка, що, кланяючи ся, наближав ся до нього.
— Прошу ласки панської, — мовив старий, — перепрошаю за питанє: відки пан їдуть?
— Із Гумниськ.
— А куди пан їдуть?
— До Буркотина.
— А, Господи, тобі слава! — мовив чоловік і перехрестив ся. — Так се ось туди до Буркотина?
— Так, — мовив Берко. — А на що вам того треба?
— Йой, таже, говоріть, маю біду! — мовив старий. — Адїть[7], отсе вже від самісїнького рана блуджу в тім лїсї. Десь нам ялівчина втекла в лїс ще вчора, то шукали хлопцї цїлу ніч, а я вийшов рано тай заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що нї стежки, нї прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентав ся на гостинець[8], а ту знов та сама біда. Сюди гляну — рівно й кінця не видно; туди гляну — знов рівно й кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отсюди — і він показав у противний бік від Буркотина — йшов, ішов, усе одно, а кінця нема. І почало менї до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сїв, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те анї душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, Богу дякувати, що ви над'їхали.
— А ви ж відки?— Та з Буркотина.
— Ну, то сїдайте коло мене, підвеземо вас, — мовив Євген.
Щира радість малювала ся на лицї старого.
— А Бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене старого не лишаєте в тім лїсї! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечера доволоктись до дому. Ну, чи не прислівє — тілький час блудити? Тай ще кому, менї старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?
Старий, балакаючи, звільна влїз у каритку і сїв на низенькім сидженню напроти Євгена. Сей просив його сїдати поруч себе, але старий не захотїв.
— Нї, нї, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! — мовив він, ставлячи свою палицю між колїна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долонї на її костурі, а бороду на долонях. Його сїрі, розумні очі почали пильно вдивляти ся в Євгена. Берко рушив.
Євген на разї[9] мовчав. У його голові шибнуло дивне порівнаннє. Отсей старий, що заблудив у близькім сусїдстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народа? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть мов отсей заблуканий селянин серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидїннєм, і не знає, куди йому йти, не має сили анї надїї дійти до цїли.
»Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?« — зітхнув Євген.
——————
- ↑ Думку, погляд, опінїю, як хто записаний, квалїфікацію
- ↑ Наука для хлїба
- ↑ покрива воза
- ↑ Хати лїсничого
- ↑ Басаман = смуга, полоса, басаманистий = смужковий; милеві стовпи були вимальовані звичайно синьою й червоною фарбою, смужками, одна по другій.
- ↑ Синьо-червоний колїр — краєва відзнака Галичини.
- ↑ Скорочене: а дивіть
- ↑ Битий шлях
- ↑ Поки-що (поль.)