Перехресні стежки (19??)/XXXVI
| ◀ XXXV | Перехресні стежки XXXVI |
XXXVII ▶ |
|
Лице старого селянина прояснило ся.
— А я пана знаю, — мовив він.
— Яким чином?
— Адже ви нас боронили там у судї. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євген придивив ся близше старому й пізнав свойого бувшого клїєнта.
— А ви Демко Горішний.
— Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
— Був у Гумниськах на термінї, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотїв побачити ваше село.
— Ой, є що бачити! — сумовито відповів Демко. — Біда нас присїдає, паночку, чим раз дужше тай дужше.
— А ви знаєте, на що Пан Біг біду сотворив? — запитав Євген.
— Та на що?
— Аби люде били ся з нею.
— Та то воно так. Але як той казав: bijmy się, chłopie, moja szabla, a twój kij[1].— Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоб і кий із рук кидати і йти голїруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?
— Та не знаю. Щось наші прелїпотенти[2] на пана відказують.
— Нїби то на мене?
— А так. Кажуть — вибачайте, паночку, — що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити в пана дїдича те пасовисько.
— То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять менї, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають иньшого адвоката.
— Та вже знайшли, — пошепки, нахиляючи ся до Євгена мовив Демко.
— А кого?
— Та пана Шнадельського.
— Що?
— Пан Шнадельський — пан, певно, знають його, — він сам до нас зголосив ся, каже, що я вам усе зроблю, не давайте ся на підмогу тамтому панови в містї, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
— І давно то було?
— О, вже пару тижнїв тому. Пан Шнадельський часто буває в нас у селї — він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люде дуже до него горнуть ся, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цїсаря.
— Бійте ся Бога, люде! — скрикнув Євген. — Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права нїяких справ провадити.
— Що пан говорять! — з переляком скрикнув Демко.
— Можете менї вірити. Кажу вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє піді мною.
— Ой, Господи! А наші люде до него як до Бога молять ся! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобрити ся, що думав би чоловік: отсе святий з неба зійшов.
— Я вам кажу по правдї. Зрештою, можете піти чи до старости, чи до кого хочете, й запитати його, чи пан Шнадельський — адвокат, чи нї?
— Та то правда.
— А тепер скажіть менї, ви знаєте, в вашого пана десь є дубовий лїс?
— А є.
— І красний?
— О, чудо, а не лїс. Там дуби отакі грубі, а рівні як свічки.
— І багато їх?
— О, то великий шмат лїса, буде зо двістї морґів.
— А будемо ми їхати попри нього?
— Нї, з сего боку села нї. Аж як переїдете за село, та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А на що пан про се питають?
— Та так. Менї цїкаво, чи пан не думає її рубати.
— Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А иньші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках, а на той лїс, то взяв більше, як десять тисяч. І без банку не сміє рушити.
Тимчасом бричка минула лїс й заїхала в село, що лежало в долинї над рікою. Посеред села між високими липами й ясенями стояв двір пана маршалка Брикальського.
— У пана маршалка сьогоднї полюваннє, — мовив Демко, показуючи очима на двір. — У діброві дики стадами ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самій бульбі[3] люде тисячні шкоди понесли[4]. А панови було байдуже. Аж як йому самому дики цїлий копець[5] з бульбою розбили, то спросив полюваннє. Чуєте, як там трублять та гукають?
І, справдї, з широких сугорбів, покритих високим дубовим лїсом, що тепер під пожовклим листєм виглядав мов лан велитенського спілого збіжжя, чути було гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки й де-де цюканнє рушниць.
Вїхали в село. Проїхавши крутою вуличкою між городами, вибрали ся на широкий майдан, що розкинув ся перед коршмою. Велика мурована коршма з заїздом, своїми обдряпаними стїнами і своїм нехарним виглядом добре достроювала ся до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще більше число їх тисло ся до сїней, а з шинку чути було глухий гамір, і видно було крізь повідчинювані вікна густий стиск голів.— Ов, а се що за ярмарок? — мовив здивований Демко. — Може, пан тут стануть трохи спочити?
— Треба буде конї попасти, — обізвав ся з козла Берко. — Відси аж до міста не буде вже заїзду.
— Добре. Попасемо й поглянемо, що тут таке.
Бричка завернула до коршми. Селяни проступили ся у дві лави і, побачивши якогось пана у бричцї, поздіймали капелюхи.
З гуркотом бричка вкотила ся в коршемні дильовані сїни.
——————