Перший рейд/Так собі людці…
| ◀ „Голоси з провінції“. „Дякуємо, що нам першим“ | Перший рейд Так собі людці… |
На бочку меду — ложка дьогтю ▶ |
|
Перший, у досить чималій таки статті — аж на три сторінки свого хирлявенького журнальчику, устами якогось „скромного“ „В. С-ки“ нудно розповів своїм „численним“ читачам, що:
„…Ще задовго до приїзду капелі в українських еміґрантських колах не раз згадувалося про цю установу, що в тяжких окупаційних умовах постала на нашій батьківщині“…
Великі афіші розклеєні на вулицях міста, нагадали всім українцям про її скорий приїзд та про перший виступ на світовій мистецькій арені Парижу“.
І далі йде лірично-плаксивий вступ про те, що…
„Хоч ціни були й не на еміґрантську кишеню, але земляки наші поспішали запастися бодай найдешевшими квитками, потішаючися надією почути й побачити земляків (наше підкреслення Д. Г.) з далекої, в піснях оспіваної, і в мріях омріяної, давно не виданої нашої України“…
Звичайно „земляків“ зі своєї України петлюрівці в радянській українській капелі не побачили й не почули… А через те страшенно образилися і, причепившись до прикрої помилки в одному з оголошень, де „Думку“ було чомусь названо „Руським хором української капелі „Думка“ і де вони видряпали таку назву! — почали запевняти, що „Думка“ так і не спростує цієї нісенітниці. Як же, хіба можуть:
„…на смерть залякані та тероризовані люди спромогтися на такий, в більшовицьких умовах, вчинок. Це ж була б демонстрація українського „шовінізму“, або „розжиганіє національних страстєй“, за що не одному з них довелося б тяжко покутувати, повернувшися до совітської України“…
„…Чи ж можна після цього дивуватися німій мовчанці цих живих жертв більшовицького лихоліття, яким чекісти порозстрілювали душі, помилувавши їхнє тіло“…
— Чули? Читали?.. І це все, ця високо мистецька музичного ерудита критика, на виступ хорової капелі, счинилася через якусь там друкарську, чи коректорську помилку (не в афіші… не в тексті програми, де було надруковано всю історію „Думки“), хоч помилку цю „розстріляні більшовиками душі“… не побоялися виправити…
Бо ще 21 січня в „Українських Вістях“ паризьких з'явилося повідомлення, що:
„…Дириґент „Думки“ Городовенко — (не розстріляний, як і всі думчани, при повороті. Д. Г.) справедливо обурений таким трактуванням хору (навіть і десь в оголошенні. Д. Г.) інтерв'ював перед театральним бюром „Цербазон“. Як нас повідомляють, ця аґенція примушена була подати комунікат до часописів з поясненням, що капеля є українська, а не руська“…
Кажемо, що це було вміщено 21 січня. Комунікат до газет було подано за тиждень до виходу газет у світ (в тому числі й „Тризубу) і одначе… „Тризуб“, який вийшов у світ 22 січня так і залишив жовчне скавучання свого рецензента на цю далеко не музичну тему.
Як це цілком природньо, представник ідеології „позаклясовости“ мистецтва у своїй патяканині торкався більше „чистої політики“ ніж „чистого мистецтва“.
Проте… Яких чистих речей не торкався В. С.-кий, вони одразу ставали такими брудними із таким специфічним „запахом“, що до них і підходити було гидко…
Так, напр., говорячи за репертуар „Думки“ саме за її другий відділ, де були грузинські, білоруські й руські пісні, В. С.-кий повчальним тоном метра щодо російських пісень заявляє:
„… В кожнім разі не випадало українській державній капелі, виступаючи перед чужим світом, репрезентувати пісню одвічного ворога України, який донедавна твердив: „нєбило, нєт і бить нє может“ і забороняв співати ті ж українські пісні…“
Бідоласі до того „отшибло“ пам'ять, що він навіть забув, що всі ті, що „твердили“, сидять поруч нього, там же таки в Парижі й живляться лушпинням з однієї ж хазяйської помийниці і, що ні на Україні, ні в Росії їх уже давним давно „нєт і… і нє будєт“.
А в тім, слід констатувати, що витримати „тон“ критикові з „Тризубу“ не пощастило до кінця. Коли треба було врешті сказати щось і за „Думку“, за цю саму „Думку“, що в тяжких окупаційних умовах постала! на нашій батьківщині … „критик“ мусив признатися, що:
„…Капеля виявила надзвичайну елястичність взагалі, а особливо в нюансах динамічного характеру. Її одна з найкраще виконаних речей — „Дударик“ Леонтовича, була чимось чарівним, що трудно може передати бідне для цього людське слово“…
„Другою українською піснею, що її виконано з надзвичайним хистом, не пошкодивши ані трохи її ультра-народнього характеру, була „Коляда“ Козицького. Що то за чудова гра ритму, звичайно, так трудного для виконання взагалі, а зокрема „капелі“. Яка ідеальна дикція та яка глибоко народня інтерпретація самого змісту пісні“…
І так далі і т. ін. Увесь час в рецензії чергується оце знамените: „Лібо в морду давать, лібо в ручку целовать“…
Не вподобався „Тризубу“ й одяг думчан.
„…Той, хто сподівався побачити наше чудове народнє вбрання, що ним колись хор Кошиця доповнював представлений нам музичний образ України, глибоко розчарувався“…
Справді бо, широких шаровар „Думка“ спеціяльно для „Тризуба“ в Парижі… так і не одягла…
Через те…„… Українська совітська капеля — це живий символ сучасної батьківщини нашої, символ українізованої, але не розмосковленої і невизволеної з чужого ярма України“…
Отак закінчує свою „панахиду“ „Тризуб“. Не менш „похоронно“, але ще більш „не понятно“ говорить французький дописувач Львівського „Діла“.
Героїчно „сконстатувавши“, що „Думка“ не мала успіху з ані у публіки французької, ані у преси — „Діло“ так само, які „Тризуб“ обурюється на „Думку“ за її репертуар, що складався з якихось „співаних кусників“…
„…Щодо останнього (тобто репертуару Д. Г.), то, не вагаючись висловити кілька уваг цілковитого й абсолютного профана, які може будуть видаватися єретичними керманичам „Думки“ та й нашим Львівським, Київським, чи Харківським меломанам“…
Що ж то за „увага“ цього щирого сина помийниці? Не треба було, посамперед „Думці“ співати, ані Дебюсі, ані Равеля… — бо:
„…Цікавити тутешню музичну публіку й критику могло єдине тільки щось особливо українське“…
Це „особливо українське“ на думку шановного „критика“ „Діла“.
„…Ой зійшлися всі бурлаки…“ (!).
„Зелена рута“… і цьому подібні пісні“…
Отака і „цьому подібна“… єрунда (а „Ділові“ вона здається „перлами“) розкидана на досить великій кількості рядків вельми таки „неудобочитабельного“ стилю цього „критика“, справді профана, як він сам себе величає.