Пес Баскервілів/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
X. Уривки зі щоденника Дра Ватсона
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
X.
 
Уривки зі щоденника Дра Ватсона.

Досі я наводив уривки з моїх докладів, які посилав Шерльокові Гольмсові. Тепер я дійшов у своїм оповіданню до місця, де мушу покинути перший спосіб і повернутися до мого щоденника. Починаю тим ранком, після невдатної погоні за каторжником.

16. жовтня. Похмурий, мрячний день, капає дрібний дощ. Густі хвилі туману облягають замок, підіймаються час-від-часу, і крізь них видко голий сумний степ, мокрі скелі й каміння, на яких часом, прорвавшись через хмари, блищить сонце. Сумно надворі, сумно і в хаті. Льорд Генрі після вчорашніх пригод переходить чорну реакцію. Я сам відчуваю на серці вагу й почуття якоїсь неминучої небезпеки, яка над нами нависає, й яка тим більше страшна, що я не можу назвати її.

І хиба немає причин для такого почуття? Тільки взяти на увагу послідовну нитку подій, які сяк, чи так в'яжуться з тою якоюсь темною силою, що коло нас. Смерть старого льорда, що склалася в обставинах які, так дуже відповідають умовинам родинного переказу. А далі, оповідання мужиків: вони раз-у-раз оповідають що наче б то бачили чудного звіря на степу. Двічі власними вухами я чув згук, схожий на виття собаки. Розуміється неможливо й неймовірно, щоб ці сили були поза звичайними законами природи. Про пекельного пса, який лишає сліди на дорозі й який виє так, що голос його розлягається по цілій околиці, розуміється, й мови не може бути: Степльтон може повірити в таку байку, Др. Мортімер теж, але коли в мене є щось своє, то це власне мій здоровий розум, який ніколи не допустить повірити в таку річ. Тоді треба здатися на слова мужиків, які описують цього звіря з пекельним вогнем, що пашить з його пащеки й очей. Гольмс і слухати не став би про такі байки, а я тут з'являюсь його аґентом. Але факти фактами, і я вже двічі чув завивання на степу. Допустимо, що дійсно на степу бігає величезний пес, це, розуміється, багато поясняє. Але де ж той пес може ховатись, що він їсть, звідки взявся, і чому ніхто його не бачив удень? Треба признатись, що це природне пояснення дає майже стільки труднощів, як і надприродне. Крім того, незалежно від пса, є ще факти людської роботи, тоді в Льондоні, чоловік у фіякрі, лист, що попереджав льорда Генрі, щоб не виходив на степ. Цей останній дійсно був, але міг бути вислідом праці прихильної людини, таксамо, як і ворожої. Де ж він той приятель, чи воріг тепер? Чи він лишився в Льондоні, чи тут із нами, чи не міг… чи не міг це бути той незнайомий чоловік, котрого я бачив вночі на скелі?

Правда, що я лише на хвилинку вгледів його, але готов заприсягти, що бачив. То не був ні один із тих, що я їх бачив тут, а я знаю вже всіх сусідів. Постать на скелі була вища, ніж Степльтон, далеко тонша за Франклянда. То міг би бути Барімор, але ми лишили його дома, і я певен, що він не пішов слідом за нами. За нами стежить хтось невідомий, таксамо, як хтось невідомий стежив за нами в Льондоні. Ніколи ми не могли позбутися його. Як би я міг досягти цього невідомого чоловіка, аж тоді, може, розгадали б ми всю таємницю. До цього, тільки до цього завдання я мушу прикласти всі мої сили.

Моєю першою думкою було довірити льордові Генрі всі мої наміри, друга ж, і більш мудра, думка була, — вести свою лінію до кінця, і як можна менше про це оповідати другим. Льорд Генрі став мовчазний і розсіяний, нерви його дуже похитнулись від того чудного голосу, що він почув на степу.

Сьогодня вранці, Барімор попросив дозволу льорда Генрі поговорити з ним. Вони на якийсь час зачинилися в кабінеті. Згодом льорд Генрі відчинив двері й покликав мене.

— Барімор ремствує на нас, — сказав він, — він думає, що ми не мали права ганятись за його шуряком, коли він добровільно сказав нам про все.

Клюшннк стояв дуже блідий, але спокійний.

— Може, я погарячився, пане, — сказав він, — якщо так, то прохаю мені вибачити. Про те я дуже здивувався, мушу сказати, коли почув, що панове прийшли вночі зі степу, і довідався, що хотіли схопити Сельдена. Він, нещасний, має досить ворогів і без того, щоб ще я підставляв йому ногу.

—Як би ви нам сказали це з власної волі, то була б цілком инша річ, — сказав льорд Генрі. — Ви нам признались, або швидче сказати, ваша жінка призналась, коли вас примусили до того.

— Я не думав, що ви скористуєтеся з того, льорде Генрі, справді не думав.

— Злочинець той небезпечний для цілої околиці. На степу немало самотних осель, а цей ні перед чим не спиниться, досить раз глянути на його лице, щоб це бачити. Подивіться, наприклад, оселя містера Степльтона: крім його самого, хто з них може оборонитись? Поки Сельден не буде знов замкнений, нікому не буде спокою.

— Він не залізе ні до кого, пане, даю вам слово на це. Запевняю вас, льорде Генрі, що за кілька день будуть пороблені потрібні заходи, і він виїде до Південної Америки. Ради Бога, пане, прошу вас, не повідомляйте поліцію, що він ще на степу. Вони перестали шукати, і він може спокійно пересидіти, поки не йтиме пароплав. Як ви донесете на нього, то й жінка моя й я будемо замішані. Я вас дуже прошу, нічого не говорити поліції.

— Що ви скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима.

— Як би він щасливо забрався звідси, то було б краще, але що, як він нападе на когось, заки виїде?

— Він ніколи чогось такого не зробить, пане. Ми зробили йому все, що потрібно. Зробити якесь злочинство, се значило б одразу показати свою схованку.

— Це правда, — сказав льорд Генрі. — Тоді, Баріморе…

— Дай вам, Боже здоровля, пане, і дякую вам від самого серця. Моя бідна жінка не пережила б того, як би його знов піймали.

— Ми, здається, покриваємо злочин, так, Ватсоне? Але з того всього, що сказано мені, я не можу виказати на нього, так що справа покінчена. Добре, Баріморе, можете йти.

Клюшник повернувся, щоб іти, пробелькотавши ще кілька слів подяки, коли нараз завагався й повернувся.

— Ви були такі добрі до нас, пане, що я хотів би, чим тільки можу, віддячити вам за все. Я щось знаю, льорде Генрі, і, може, я повинен був сказати про це раніще, але я довідався про це, як уже слідство скінчилося; я ще про це нікому і слова не сказав. Це щодо смерти покійного льорда Чарльза.

Обидва ми, льорд Генрі і я, скочили на ноги.

— Ви знаєте, як він умер?

— Ні, пане, того я не знаю.

— Що ж тоді?

— Я знаю, чого він вийшов у ту ніч до хвірточки. Він вийшов на побачення з якоюсь жінкою.

— На побачення з жінкою? Він?

— Так, пане.

— Хто ж вона така, та жінка?

— Я не знаю, як вона зветься, але можу дати перші букви: її ініціяли Л. Л.

— Як ви довідались про це?

— Бачите, льорде Генрі, в день смерти ваш дядько дістав уранці лист. Звичайно він діставав багато листів, бо всі знали його добре серце і звертались до нього за ріжними допомогами. Але того ранку трапилось так, що прийшов тільки один лист, так що я звернув на нього більш уваги. Адреса була написана жіночою рукою, і штемпель був із Кумб Трасей.

— Ну?

— Я більше ніколи про те й не думав, і не згадав би, як би не моя жінка. Вона, кілька тижнів тому, прибірала кабінет покійного льорда Чарльза, — до якого ніхто не заходив по його смерти, — і в комині знайшла попіл від спаленого листа. Більша частина розсипалась, але кінець сторінки ще тримався, і можна було прочитати написане, хоч це було сіре на чорному. Нам здалося, що це було постскріптум на листі, там було написано от що: »Будь ласка, коли Ви благородна, людина, спаліть цього листа й будьте коло хвірточки в десятій годині.« Внизу стояли літери Л. Л.

— Ви маєте той шматок листа?

— Ні, він розсипався на попіл, як тільки ми торкнулись до нього.

— Чи льорд Чарльз діставав які другі листи, писані тою самою рукою?

— Не знаю, пане, я ніколи не звертав уваги на його листи. Не завважив би й цього, як би тоді не прийшов був він сам тільки один.

— І ви не знаєте, хто то Л. Л.?

— Ні, пане, — не більше, ніж Ви самі. Але думаю, що як би довідатись, хто та пані, то, може, можна дізнатись більше про смерть льорда Чарльза.

— Я не розумію, Баріморе, як ви могли скрити таку важну річ.

— Бачите, пане, це сталося швидко після того, як скоїлося наше власне нещастя з Сельденом, та ще, ми обоє з жінкою дуже любили льорда Чарльза, а розслідувати таку історію не було б дуже приємно для покійного пана. Коли де замішана жінка, краще бути обережному, навіть найліпшому з нас…

— Ви гадаєте, що це могло б пошкодити його добрій славі?

— Коли хочете, пане, мені здавалось, що з цього не буде добра, але тепер, коли ви були такі ласкаві до нас, я почував, що було б несправедливо з мого боку не сказати вам усього, що я знаю.

— Добре, Баріморе, можете йти.

Коли клюшник пішов, льорд Генрі повернувся до мене.

— Ну, Ватсоне, що ви думаєте про це? Це кидає нове світло.

— Мені здається, що це нове світло лишає темряву ще чорніщою, ніж перше.

— Так, здається. Але коли ми дізнаємось, хто то Л. Л., то ціла справа виясниться. Ми вже довідались хоч те, що хтось знає факти. Треба лиш знайти її. Що нам треба зробити, як ви гадаєте?

— Зараз треба дати знати Шерльокові Гольмсові. Це дасть йому ключ, якого він шукав. Міркую собі, що це, може, приневолить його приїхати сюди.

17. жовтня. Цілий день сьогодня дощ невгаває, шелестить у плющі по стінах, капає з ринв. Я подумав про бідного каторжника на холодному, непривітному степу без даху, без захисту. Який би він не був злочинець, він таки помучився і набрався лиха, щоб спокутувати свої злочинства. Тоді подумав і про того другого на степу, обличчя, що бачив у фіякрі в Льондоні, постать уночі на скелі. Чи він теж був під дощем на степу, наш невідомий доглядач, чоловік темряви! Увечері я одяг кавчуковий плащ і пішов надвір; наскрізь мокрий торф під ногами, холодний вітер і дощ б'є у в лице, на серці важке передчуття. Дійшовши до скелі, на якій я бачив нашого невідомого нічного ворога, я зійшов на горб і оглянув сумну рівнину. Вітер гнав хвилі дощу здовж рудих горбів і балок, важкі чорні хмари висіли низько над землею й зачіпали своїми сірими пасмами за скелі й каміння; здалеку, в западині, напів поховані в тумані, стирчали над деревами дві вежі Баскервільського замку. Це були єдині признаки людського життя, крім хиба доісторичних осель, порозкидуваних схилами горбів. Ніде не було сліду від того невідомого, котрого я позавчора вночі бачив на цій самій скелі.

Коли я вертався назад, мене догнав Др. Мортімер, вертаючись у своїй маленькій бричці ледви помітною стежкою з одної з далеких ферм. Увесь цей час він був надзвичайно сердечний до нас, не було дня, щоб він не заїхав до замку, подивитись, що ми робимо. Він примусив мене сісти у бричку й довіз до дому. Дорогою оповів мені, що його улюблений песик десь несподівано щез: вийшов на степ і більш не вертався. Я заспокоїв його, як міг, але, згадавши поні в Ґремпенському болоті, сам собі подумав що ледви, чи він побачить коли свого пудля.

— До речі, Мортімере, сказав я, — в околиці напевне немає людини, якої б ви не знали?

— Думаю, що немає.

— Чи не знаєте ви в околиці якої жінки, ініціяли котрої були б Л. Л.?

Він подумав трохи:

— Ні, — сказав він, — може між циганами або зайшлими робітницями, але між фермерами, ні між панами нікого не пригадаю з цими ініціялами. Хоч, ні, чекайте, додав він, подумавши, є Льора Ляйонс. Її ініціяли Л. Л., але вона живе в Кумб Трасей.

— Хто вона така? — спитав я.

— Вона дочка Франклянда.

— Того старого чудернацького Франклянда?

— Того самого. Вона вийшла заміж за Лайонса, маляра, який приїздив сюди малювати ескізи; він її покинув і, як я чув, вона сама тому трохи винна. Батько відмовився від неї через те, що вона вийшла заміж без його дозволу, а, може, і з инших ріжних причин.

— З чого вона живе?

— Я думаю, старий Франклянд дає їй дещо, хоч не багато, певне, бо його власні справи дуже заплутані. Дехто з нас, почувши про її тяжку долю, та не звертаючи на поговори, допомогав їй тим, чи иншим заробляти на життя, щоб не допустити її зійти зовсім на злу стежку. Степльтон дещо зробив для неї, льорд Чарльз теж, я також трохи, наприклад, допоміг їй улаштувати бюро до писання на машинці.

Він хотів знати, на що мені це, але я сяк-так обійшов правдиву відповідь, не хотячи нікому довіряти таємницю. Завтра вранці поїду до Кумб Трасей і, коли знайду цю паню Льору Ляйонс, що має таку двозначну репутацію, то тим буде зроблений уже великий крок до вияснення одного інцидента в нашій таємничій історії. Безперечно, я починаю виявляти мудрість гадини, бо коли Мортімер почав знов допитуватись, я зі свого боку спитав його, до якого типу належить череп Франклянда, і вже до самої хати крім краніольоґії я нічого більше не чув. Недурно я прожив стільки років разом зі Шерльоком Гольмсом.

Мортімер лишився обідати й потім сів грати в карти з льордом Генрі. Клюшник приніс мені каву до бібліотеки, і я покористувався випадком, щоб дещо його спитати.

— Ну, — сказав я, — цей ваш любий шуряк поїхав уже, чи ще досі там ховається?

— Не знаю, пане. Маю в Бозі надію, що вже немає його, бо, крім горя та клопоту, я від нього нічого не бачив. Я нічого не чув про нього, відколи востаннє заніс йому їсти, вже днів зо три.

— Ви з ним бачились тоді?

— Ні, але я пішов на те місце вдень, щоб подивитись, то їжі вже не було.

— Так що він напевне ще там?

— Так можна думати, як що той другий чоловік не взяв.

Я так і лишився з чашкою кави на-пів дороги до рота й витріщився на Барімора.

— Так ви знаєте, що там є другий чоловік?

— Так, пане, там на степу ховається ще один чоловік.

— Бачили ви його?

— Ні, не бачив.

— Звідки ж ви про нього знаєте?

— Седьден сказав мені про нього з тиждень тому назад. Він теж ховається, але він не каторжник, наскільки я міг зрозуміти. Мені це не подобається, Др. Ватсоне, щиро кажу вам, не подобається.

У голосі в нього відчуввалась гаряча переконаність.

— Слухайте, Баріморе! Я маю на оці лише інтерес вашого пана. Я приїхав сюди тільки з тим, щоб допомагати йому. Скажіть мені одверто, що саме вам не подобається.

Барімор на хвилину завагався, так наче йому шкода було, що він вихопився, або наче не вмів висловити своїх почувань словами.

— Все, що там робиться, — сказав він, нарешті, махнувши рукою на вікна, що виходили на степ. — Там десь щось коїться, хтось снує нечисту справу. Я готов заприсягтися в тому. Дуже б я радий був, як би льорд Генрі вернувся знов до Льондону.

— Чого ж вам страшно?

— От подивіться, як льорд Чарльз умер. Досить того вже, що слідчий говорив. Тепер послухайте, що ночами на степу діється. За жадні гроші не знайдете людини, щоб вийшла на степ, як сонце зайшло. Подивіться, хтось там ховається, і стежить, і жде. Чого він жде? Що це все значить? Нічого доброго для роду Баскервілів, у тому я певен.

— Що ви знаєте про того чоловіка, що ховається? Що ви чули? Що вам Сельден казав? Чи він довідався, де той ховається, або що він там робить?

— Він бачив його раз, чи двічі, але то хитрий, нічого не виказує. Зпершу Сельден злякався, думав, що з поліції, але ні, в того було щось инше на думці. Поскільки Сельден міг міркувати, той із панів.

— Де ж він живе?

— В старих кам'яних будівлях на горі, де колись давно жили люде.

— Що ж він їсть?

— Сельден додивився, що він має хлопця, який приносить усе, що треба. Думаю, що він дістає з Кумб Трасей усе, що йому потрібно.

— Добре, Баріморе. Ми ще про це побалакаємо.

Коли ключник пішов собі, я підійшов до вікна й довго дивився крізь мокрі шибки на важкі хмари, які плили по небу, та на верхів'я дерев, що вітер гойдав та нахиляв. Надворі була скажена ніч, а що ж то мусіло бути на степу, в кам'янім захисті. Яка сильна мусить бути та ненависть, що примушує людину ховатись у такому місці, в таку негоду, і що то за мета, для якої він готов на такі експерименти. Там на степу, в одній з тих передісторичних будівель знаходиться самий осередок тої проблєми, що так дуже мене захопила. Присягаюсь, що і дня не мине, а я спробую зробити все, що тільки людина може, щоб досягти до самого серця таємниці.