Пес Баскервілів/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
IX. Другий доклад Дра. Ватсона
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
IX.
 
Другий доклад Дра. Ватсона.

Замок Баскервілів, 15. жовтня.

Любий Гольмсе,

якщо з початку мого перебування тут я довго не мав про що Вам писати, то тепер, мусите признати, надолужую загублене, і події тепер товпляться на нас. Те, що я Вам учора писав про Барімора, взяло такий напрям, якого я не міг сподіватись; з одного боку — багато дечого за ці два дні виявнилось, а з другого — ще більше ускладнилось. Отже, розбірайтесь самі в тому, що я Вам розкажу.

Перед сніданком другого ранку я зайшов у кімнату, де Барімор був уночі. Вікно, крізь яке він дивився, ріжниться від инших вікон тим, що з нього видко далеко на степ, тоді, як з других вікон, заступають високі дерева. Виходить, Барімор мусів дивитись на степ, коли з усіх вікон вибрав це одно. Ніч була темна, і ледви чи він міг кого побачити. Мені спало на думку, що тут мусить бути якась любовна інтриґа, цим пояснились би і сльози його жінки і те, що він робив усе крадькома. Він надзвичайно гарний собою, й легко міг звести з розуму якусь дівчину, так я собі думав уранці, і, як побачите, деякі з моїх підозрінь мали ґрунт. Отже я все розказав льордові Генрі. Він був менше здивований, нїж я сподівався.

— Я знав, що Барімор ходить по ночах, і збірався з ним про це поговорити, — сказав він. — Кілька раз уже я чув кроки на коридорі саме в ту пору, коли ви кажете.

— Може, він що-ночі ходить до того самого вікна? — сказав я.

— Може бути. Якщо так, то ми простежимо його й побачимо, що він там робить. Як гадаєте, що ваш приятель Гольмс зробив би в такому випадку?

— Я думаю, він зробив би те, що ви пропонуєте: стежив би за Барімором і дивився б, що той робить.

— Так ми і зробимо удвох.

— Але ж він нас почує.

— Він трохи глухий, та як не як, а треба рискувати. Будемо сидіти сьогодня вночі в мене в кімнаті і почекаєм, поки він пройде.

Льорд Генрі потирав собі руки від задоволення: ясно було, що він радів цій пригоді, яка мала внести розвагу в його одноманітне життя.

Льорд Генрі порозумівся з архитектом, що готував пляни для льорда Чарльза і також із підприємцем із Льондону; з Плімуту мають приїхати малярі та инші робітники, так що швидко можемо сподіватись великих перемін тут. Ясно, що в нього великі пляни, і що він не думає жаліти ні коштів, ні турбот, щоб відновити величність свого роду. Коли замок буде відбудований і умебльований, йому лишиться тільки женитись, щоб дати йому закінчення. Між нами кажучи, досить ясно, що за цим діло не стало, аби тільки панна захотіла, бо я рідко бачив когось такого захопленого, як льорд Генрі захопився прегарною сусідкою, міс Степльтон. Про те стежка для вірної любови не стелеться так просто, як би, здавалось, повинно було б бути в цих обставинах. Наприклад, сьогодня виникли несподівані перепони, які немало засмутили нашого приятеля.

По розмові про Барімора, про яку я оце говорив, льорд Генрі взяв бриль і зібрався виходити. Я, розуміється, зробив таксамо.

— Як, і ви йдете, Ватсоне? — спитав він, глянувши трохи чудно на мене.

— То залежить від того, чи ви йдете на степ, — відповів я.

— Так, на степ.

— Ну, то ви знаєте, які мені дано інструкції. Мені дуже шкода заваджати вам, але ви чули, як Гольмс настоював на тому, щоб я вас не покидав, і особливо, щоб ви не виходили на степ самі.

Льорд Генрі, лагідно усміхнувшись, поклав мені на плече руку.

— Голубе мій, — сказав він, — Гольмс із цілою своєю мудрістю не передбачав того, що мені трапилось, відколи я тут, ви мене розумієте? Я певен, що з усіх людей на світі, ви будете останнім, щоб ставати мені на перешкоді. Я мушу йти сам.

Це поставило мене в що-найнеприємніще становище. Я не знав ні що робити, ні що сказати, і, поки я надумавсь, він узяв свій ціпок і пішов. Коли я в'явив собі, як мене буде мучити совість, що я хоч на хвилину випустив його з очей, і що я буду відчувати, коли муситиму вернутися до Вас і признатись, що йому трапилось якесь нещастя через те, що я не послухав Ваших інструкцій, даю слово, кров мені кинулась до лиця і в ту мить я побіг у напрямі до оселі Степльтонів у надії, що ще не пізно буде догнати його.

Я побіг, скілько духу, дорогою, але не бачив його, аж поки не дійшов до місця, де стежки розходяться. Тут, злякавшись, що, може, пішов не в тому напрямі, що треба, я виліз на горб, з якого міг оглянутись навкруги. Звідси я побачив його відразу: він ішов стежкою, може, за чверть милі від мене, поруч нього була пані, що могла бути тільки міс Степльтон. Ясно було, що вони вже порозумілись, і що ця зустріч була умовлена. Вони йшли помаленьку, заглиблені в розмову, і я бачив, як вона робила швидкі жести руками, наче хотіла дуже переконати в тому, що говорила, а він вважно слухав, і раз, чи два хитнув головою, незгоджуючися з нею. Я стояв між скелями, сам не знаючи, що мені далі робити. Іти слідом за ними, перебити їхню інтимну розмову, здавалось неможливою річчю, а разом із тим моїм обов'язком було ніколи, ні на хвилину не спускати його з очей. Стежити, мов той шпиг, за приятелем здавалось мені нікчемним обов'язком. Я не міг придумати нічого кращого, як слідкувати здалеку, а потім признатись йому у всьому. Правда, як би з'явилась якась небезпека, я був занадто далеко, щоб оборонити його, але згодьтеся самі, що моє становище було дуже складне, і кращого я нічого не міг зробити.

Льорд Генрі й пані спинились на стежці і стояли заглиблені у свою розмову, коли раптом я побачив, що не один я був свідком їхнього побачення. Щось зелене кинулось мені в очі, ще один погляд, і я переконався, що то був Степльтон зі своєю сіткою. Він був далеко близче до тих двох, нїж я, і, здавалось, наближався до них. У цю хвилину льорд Генрі раптом обняв міс Степльтон, його рука обгорнула її стан, але мені здавалось, що вона ухилялась від нього й одвертала голову. Він нахилився до її обличчя, але вона підняла руку, мов бажаючи одіпхнути його, ще одна хвилина, і я побачив, як вони відскочили раптом одне від одного і повернулись. Причиною переполоху був Степльтон: він швидко біг у напрямі до них, і та зелена сітка смішно теліпалась за ним; від роздратовання він розмахував руками і підскакував на місці перед закоханими. Що ця сцена значила, — я не міг зрозуміти, але мені здавалось, що Степльтон кричав на льорда Генрі, який хотів давати пояснення, все більше й більше гарячі, в міру того, як Степльтон не хотів їх слухати. Панна стояла збоку в гордій мовчанці. Нарешті, Степльтон повернувся, кивнув до сестри, котра, глянувши нерішуче на льорда Генрі, пішла за братом. Природник, видко, робив докори й сестрі, коли міркувати по його гнівних жестах. Льорд Баскервіль постояв хвилину, дивлячись їм услід, а потім помалу вернувся тою самою стежкою, якою прийшов, спустивши голову, сумний і пригнічений.

Що це все значило, я не міг зрозуміти, але почував себе дуже ніяково, що був свідком цеї інтимної сцени, без відома нашого приятеля. Я збіг із горба й догнав льорда Генрі на стежці. Він був іще червоний від гніву, а брови були нахмурені, як у людини, що не знала, що його думати і що робити.

— О, Ватсон! А ви звідки взялися? — спитав він. — Невже ви все-таки пішли слідком за мною?

Я йому все пояснив: як мені здалось неможливим лишатись дома, як я пішов слідком і як я бачив усе, що сталось. На хвилину він спалахнув, але моя одвертість утихомирила його серце, і, нарешті, вій гірко засміявся.

— Здається, ціла околиця була на степу, щоб дивитись, як мені не щастило в коханню. Ви де зайняли були місце?

— Я був тут на горбі.

— Зовсім у задніх рядах, га? Але брат її був якраз напереді. Ви бачили, як він на нас налетів?

— Бачив.

— Чи ви ніколи не мали вражіння, що він ненормальний, оцей її брат?

— Ні, не скажу цього.

— Справді ні? До сьогодняшнього дня я також так думав, але тепер, повірте мені, або я, або він божевільний. Що в мені таке є, що він не дозволить, каже, діткнутися мені кінчиків її пальців.

— Він вам так сказав?

— Так, сказав, та ще й більше. Я вам признаюсь, Ватсоне, я її знаю кілька тижнів всього, але почуваю, що вона як раз сотворена для мене, і вона теж рада була бувати зі мною вкупі, це я можу присягнути. Жінки вміють це очима сказати, більше, ніж словами. Але він ніколи не допускав нас лишатись удвох, і сьогодня оце вперше, що мені вдалося побачити її на самоті. Вона згодилася вийти назустріч мені, але хоч і вийшла, не хотіла і слухати про любов, а ввесь час верталась до того, що це місце небезпечне для мене, що вона ніколи не буде щаслива, поки я не виїду звідси. Я відповів, що відколи я зустрів її, то не маю наміру їхати звідси, хиба, що вона захоче поїхати зі мною, що я прошу її бути моєю жінкою, але заки ще вона мала час відповісти мені, налетів, мов скажений, її брат. Він був аж білий від злости, очі горіли, як у божевільного. Як я, мовляв, смів чіплятись до дами? Як я смів упадати коло неї, коли вона мене зносити не може? Чи я думав, що коли я льорд, то мені все можна? Як би він не брат її, я б знав, як йому відповісти. А так я йому сказав, що в моїх намірах не було нічого, чого б я мав стидатись, що я міркував собі, що вона зробить мені честь і вийде за мене заміж. Коли ж він мені відповідав усе те саме, що й перше, то я також розпалився й відповідав йому, може, занадто різько, а то через те, особливо, що вона тут стояла. Тим і покінчилось, що вони обоє пішли, як ви бачили, а я так і лишився, не знаючи, що думати. Скажіть мені, Ватсоне, що це все має значити, — я не знаю, як я вам буду вдячний.

Я спробував так або сяк пояснити, але, дійсно, я сам нічого не міг зрозуміти. Становище льорда Баскервіля, його маєток, літа, зверхій вигляд, вдача, все було за нього, і я нічого не знав проти, крім того темного фатума, яке висіло над його родом. І щоб його сватання так різько відкинуто, навіть не питаючись самої дівчини, і, особливо, що сама дівчина згоджувалась на це без жадного протесту, — все це було дуже дивне. Тимчасом усі наші здогадки розяснив сам Степльтон, який прийшов пополудні, попрохати вибачення за своє поведення вранці, на степу. Він мав довгу розмову з льордом Генрі на самоті, в результаті якої всі непорозуміння вияснилися і відносини полагодились, на знак чого ми мали обідати в них найблизчу п'ятницю.

— Тепер я б не сказав, що він божевільний, — сказав льорд Генрі; — правда, я не можу забути виразу його очей, як він кинувся на мене сьогодня вранці, але мушу признати, що трудно дати кращі пояснення, ніж він мені дав.

— Як же ж він пояснює своє поведення супроти вас?

— Сестра для нього — це все його життя, каже він. Це досить природно, і я радий, що він цінить її по заслузі. Вони завжди жили вкупі, мали мало знайомих, так що втратити її було б дійсно тяжко. Зпершу він не зрозумів, що я полюбив її, але коли переконався, що це справді так, і що вона може покинути його, на нього зробило це таке вражіння, що не відповідав за те, що робив і що говорив. Він дуже перепрошував мене за все те, що сталось, і признав, як по дурному й еґоїстично було б із його боку хотіти, щоб така гарна дівчина відмовилась від усього в життю ради нього. Якщо вона має покинути його, то вже краще для сусіда, яким є я, ніж для кого иншого. Але у всякім разі це для нього удар, до якого він мусить звикнути. Він згоджується припинити всяку опозицію зі свого боку, якщо я пообіцяю почекати три місяці, на протязі яких повинен задовольнитись тільки дружними відносинами до його сестри й не вимагати її кохання. Це я приобіцяв, і на тім скінчилось.

Таким способом, одна з наших таємниць вияснилась, і ми знаємо, через що Степльтон так неприязно зустрічав кожного, хто сватався за його сестру, навіть льорда Баскервіля. Тепер переходжу до другої нитки, яку мені вдалося розплутати з цього замотаного клубка, а власне, таємницю нічних ридань, та заплаканих очей жінки Барімора, і нічних екскурсій його самого до вікна в порожній кімнаті. Все це вияснилося в одну ніч. Ми сиділи в кімнаті льорда Генрі аж до другої години ночі, коли таксамо, як і перше, Барімор перейшов крадькома коридором. На щастя, він дійсно трохи глухий. Знявши черевики, ми обидва прокрались за ним і, заглянувши в порожню кімнату, побачили, як він, зі свічкою в руках, стояв перед вікном, притулившись лицем до скла і, не одриваючи очей, дивився в темряву за вікном, таксамо, як я бачив його минулої ночі.

Ми не умовились наперед, що нам робити, але в льорда Баскервіля така вдача, що він до всього йде просто, не роздумуючи, так і тут: він увійшов у кімнату, Барімор відскочив від вікна і стояв блідий, і, тремтячи перед нами, переводив свої гарні перелякані очі то на льорда Генрі, то на мене.

— Що ви тут робите, Баріморе?

— Нічого, пане!

Він був такий схвильований, що ледви міг говорити, а тінь його на стіні аж гойдалась від свічки, що тремтіла в нього в руці. — Я дивився, чи вікно зачинене, я що ночі обходжу вікна.

— На другому поверсі?

— Так, пане, всі вікна.

— Слухайте, Баріморе, — сказав льорд Генрі суворо, — ми хочемо знати всю правду від вас, так що краще скажіть відразу. Ну? Що ви тут робили коло вікна?

Той безпомічно подивився на нас і заламав руки в розпуці.

— Я нічого злого не робив, пане, я держав свічку перед вікном.

— На що ви її держали?

— Не питайте мене, льорде Генрі, не питайте! Даю вам слово що це не моя таємниця, і я не можу вам її сказати. Як би це лиш мене торкалось, я б і не пробував ховатися від вас.

Мені впала несподівана думка в голову: я взяв із вікна свічку, де клюшник її був поставив.

— Він напевне давав якийсь сиґнал, — сказав я. — А ну, подивимось, чи буде відповідь.

Я подержав таксамо, як він робив, і почав дивитись у пітьму. Мені ледве видко було темну смугу дерев і яснішу смугу степу, бо місяць саме був за хмарою. Але раптом я скрикнув від радости: невеличка, ледви помітна точка жовтого світла пронизала пітьму й заблимала в далечині.

— Так і є! — скрикнув я.

— Ні, пане, там нема нічого, зовсім нічого, — забелькотав клюшник, запевняю вас…

— Пересуньте світло, Ватсоне, — сказав льорд Баскервіль. — Бачите, те також рухається! Ну, признавайтесь тепер! Говоріть! Хто той ваш співучасник, онде там, і що це за змова?

Барімор раптом спалахнув:

— Це мене обходить, а не вас! Я не скажу!

— Так зараз забірайтесь мені з моєї хати!

— Добре, пане. Коли треба, то я заберусь.

— Як вам не сором! Більше, як сто літ ваші прадіди жили з моїми під оцим самим дахом, а ви тепер устряли в якусь темну змову проти мене.

— Ні, ні, пане, ні, не проти вас!

Це був жіночий голос, і жінка Барімора, бліда і ще більш перелякана, як її чоловік, станула на порозі кімнати.

— Тепер мусимо забіратись звідси, жінко, — сказав клюшник. — Можемо складати манатки. От до чого довело.

— Це я тебе до цього довела, Джоне! Це я все наробила, льорде Генрі, все я. Він тільки для мене це робив, бо я просила його.

— Кажіть, що таке! Що це значить?

— Мій нещасний брат умірає з голоду на степу. Ми не можемо допустити, щоб він загинув коло самих наших дверей. Світлом ми подаємо сиґнал, а він відповідає, куди саме винести йому їжу.

— То ваш брат той…

— Утікач-каторжник Сельден, пане, злочинець…

— Це вся правда — пане, — сказав Барімор. — Я казав, що це не моя таємниця, я не міг вам цього сказати. Але тепер ви знаєте самі й бачите, якщо є яка змова, то не проти вас.

Так оце була причина нічних експедицій і світла в вікні. Льорд Генрі і я, ми обидва не зводили здивованих очей із жінки Барімора: чи можливо, щоб ця чесна, поважна особа була з тої самої родини, що найбільш відомий злочинець у в околиці.

— Так, пане, відповіла вона, моє імя Сельден, і він мій наймолодчий брат. Як був він дитиною, ми все вволяли його волю, в усьому йому потурали, поки він не звик, що цілий світ має робити те, що він захоче. А як виріс, то здибався зі злим товариством і таки довів матір до того, що вона вмерла з горя, та покрив соромом наше ім'я. Від одного злочину до другого, доки не дійшло до того, що лише ласкою Божою він вирятувавсь від кари на смерть; але для мене він усе лишився малим кучерявим хлопчиком, якого я бавила, як звичайно старша сестра. Через те він і втік з тюрми. Він знав, що я тут, і що ми не зможемо не допомогти йому. Коли він приплентався сюди вночі, змучений, голодний, з погонею за його слідами, що нам було робити? Ми прийняли його, нагодували і сховали. Як ви приїхали, братові здалось, що на степу він найкраще сховається, поки погоня й шуканина втихомиряться. Що-ночі ми подавали знак світлом, і коли була відповідь, чоловік виносив йому трохи хліба і м'яса. Що-дня ми сподівались, що він піде собі, але поки він тут, ми не можемо покинути його на голодову смерть. Оце вся правда, і ви самі бачите, що коли хто винен, то це не мій чоловік, а я, бо це все він для мене робив.

— Це правда, Баріморе?

— Правда, льорде Генрі, кожне слово правда.

— Ну, то я не можу докоряти вам за те, що ви робили ради своєї жінки. Забудьте, що я вам сказав, і йдіть собі обоє до вашої кімнати, завтра вранці ми поговоримо про це.

Коли вони пішли, ми знов подивились у вікно. Льорд Генрі відчинив його. Далеко, в темряві блимав жовтавий вогник.

— Дивуюсь, як він не боїться світити, — сказав льорд Генрі.

— Можливо, що світло видко тільки звідси.

— Дуже можливо. Чи це далеко, як ви думаєте?

— Не більш, як милю або дві.

— Ледви. Не може бути далеко, коли Барімор виносив йому їжу. Очевидячки, він жде там, коло свічки. Чорт би його взяв! Знаєте що, Ватсоне, ми мусимо його схопити, того злочинця!

Та сама думка перебігла й мені через голову. Барімори не довіряли нам своєї таємниці, вони були приневолені признатись. Злочинець був небезпекою для околиці, і для такого не могло бути ні жалости, ні довірря. Нашим обов'язком було вернути його туди, де він не був би небезпечним. Кожної ночі він міг би напасти на когось, наприклад, на Степльтонів, і можливо, що думка про цих останніх так підбадьорила льорда Генрі на нічну авантуру.

— Добре, ходім, — сказав я.

— Тоді беріть ваш револьвер, узуйтесь, чим швидче ми вийдемо, тим краще, бо він може погасити світло і втекти.

За п'ять хвилин ми були надворі і швидко перебігли сад, де завивав осінній вітер і шелестіло мертве листя. Нічне повітря було важке й повне вогкого запаху гнилі. Час-від-часу виглядав місяць, але хмари плили по небі, і саме, як ми вийшли на степ, почав падати дрібний дощ. Світло усе ще блимало перед нами.

— У вас є зброя? — спитав я.

— Я взяв револьвер.

— Нам треба захопити його відразу, бо він, кажуть, завзятий хлоп. Ми нападемо на нього несподівано, і він мусітиме скоритись ще, поки матиме час боронитись.

— Слухайте, Ватсоне, що б сказав на це Гольмс? Пригадуєте собі нічну добу, коли темні сили мають волю на степу.

Наче б у відповідь на це, з темряви, яка огортала степ, раптом розітнувся той самий чудний голос, який я вже раз чув коло болота. Вітер ніс його в наш бік; зпершу неясний, жалібний, він перейшов у грізне завивання, тоді знов спав до жалібного стогону й завмер. Потім знов і знов розлягався, сповняв собою ціле повітря, пронизливий, дикий і грізний. Льорд Баскервіль схопив мене за руку, побіліле обличчя його світилося в темряві.

— Господи милосердний, що це таке, Ватсоне?

— Я не знаю. Це часом буває на степу. Я вже раз чув його.

Звук той завмер, і цілковита тиша обгорнула нас. Ми стояли, напружуючи вуха, але нічого не було чути.

— Ватсоне, — сказав льорд Генрі, — це вив пес.

Кров застигла в мене в жилах, бо в його надірваному голосі почувся несподіваний жах, який обхопив його.

— Як вони називають цей голос? — спитав він.

— Хто?

— Тутешні люде на степу.

— Ех, вони темні, неосвічені люде. На що вам, як вони називають.

— Скажіть, Ватсоне, що вони кажуть!

Я вагався, але не міг обійти питання.

— Вони кажуть, що це виє пес Баскервілів.

Він здрігнувся і кілька хвилин мовчав.

— Це дійсно пес вив, — сказав він нарешті, — але, здається, десь іздалеку, наче звідти.

— Трудно сказати звідки саме.

— Вітер приніс його здалеку. Чи не в той бік велике болото?

— Здається, в той.

— Ну, так то звідти. Слухайте, Ватсоне, чи вам самим не здається, що це пес вив. Я не дитина. Не бійтесь сказати правду.

— Степльтон був тоді зі мною, коли вперше я чув це завивання. Він сказав, що то міг бути крик водяного бугая.

— Ні, ні, це був пес. Боже милостивий, чи може бути якась правда в цих усіх історіях? Чи можливо, щоб якась темна сила мені загрожувала. Чи ви вірите в те, Ватсоне, чи ні?

— Ні, ні.

— Про те, сміятися з тих історій у Льондоні, то щось инше, ніж стояти отут на степу, у глупу ніч і чути такий голос. А дядько? Коло його трупа був слід собаки. Це все одно до другого. Не думаю, щоб я був страхополох, але від того завивання в мене холоне кров. Візьміть мене за руку.

Рука була холодна, як шматок мармору.

— Завтра це все мине.

— Не думаю, щоб я колинебудь забув цей голос. Що нам тепер робити?

— Може, вернемось до хати?

— Ні, ніколи! Ми вийшли, щоб захопити злочинця, і захопимо. Ми за каторжником, а пекельний чи який там пес за нами! Ходім! Хоч би всі чорти з пекла були на степу!

Ми поволі посувалися в темряві, а жовтий маленькій вогник горів і блимав перед нами. Ніщо так не милить, як віддаль світла в темряві. Часом здається, що воно блимає десь далеко на обрію, а часом так наче за кілька кроків від нас. Але, нарешті, ми побачили, звідки воно йшло, і що ми дійсно були близько від нього. В щілині скелі, між двома високими стінами стреміла свічка; з усіх боків світло було захищене і від вітру, й від того, щоб його можна було бачити, окроме замку. Ми сховалися за облімком ґраніту і почали придивлятись. Чудно було бачити цю одним-одиноку свічку посеред степу без признаків життя навколо неї. Саме тільки жовте просте полум'я й освітлені стіни скелі коло нього.

— Що ж тепер робити? — спитав льорд Генрі.

— Почекаймо тут, він мусить бути десь близько. Може, ми побачимо його.

Ледви я вимовив ці слова, як ми обоє побачили його: через скелю, в щілині якої горіла свічка, нахилилось жовте, брудне обличчя з колючою бородою й розпатланим довгим чубом; це майже звіряче обличчя могло б дуже добре належати й одному з тих диких неолітичних людей, що жили колись у цих кам'яних леговищах. Світло під ним дуже добре освітлювало його невеликі хитрі очі, що швидко бігали на всі боки в темряву, наче в хижого дикого звіря, що почув ходу ловців.

Щось, очевидячки, викликало його підозріння. Можливо, що Барімор мав якесь спеціяльне гасло, якого ми не знали, або ж він мав якісь иньші причини думати, що не все гаразд, бо ясно видно було страх на його неприємному обличчю. Кождої хвилини він міг погасити світло і щезнути в темряві. Я через те кинувся наперед до нього, льорд Генрі за мною. В ту саму хвилину каторжник скрикнув, і кинув у нас камінюкою, яка розбилась об ґранітний облімок, за яким ми сиділи. Я тільки вгледів його широку, присадкувату, міцно збудовану постать, як він скочив на ноги і кинувся тікати. В сю ж хвилину, як на щастя, місяць виглянув зза хмари. Ми кинулись попід гору, і тут побачили, як наш злочинець біг дуже швидко вже по другий бік, перестрибуючи через каміння, мов гірська коза. Добрий приціл із револьвера поклав би його трупом, але я взяв зброю зі собою тільки для того, щоб боронитись, коли на мене нападуть, а не того, щоб стріляти в беззбройну людину, коли вона тікає.

Ми обидва досить добре бігли, але швидко побачили, що шансів дігнати його в нас майже нема: в місячному світлі видно було, як він біг між камінням на другім боці балки. Засапані, ми мусіли посідати, і тільки дивились, як він тікав.

І тут, у цю хвилину, трапилась дуже дивна й несподівана річ. Коли ми, кинувши надію дігнати злочинця, встали і повернули додому, на скелі, недалеко від нас, я побачив постать людини, чорний її сілует зарисувавсь у ясному тлі місяця. Не думайте, що то була галюцінація, запевняю вас, що у свойому життю ніколи нічого ясніще не бачив. Наскільки міг міркувати, то був високий стрункий чоловік; він стояв, розставивши трохи ноги, склавши руки й нахиливши голову, так мов би думав над безмежністю, що розстилалась перед ним. Можна було сказати, що він мав вигляд справжнього духа цього страшного і дикого степу. Це не міг бути каторжник, бо той побіг був зовсім у инший бік. Та ще, сей був далеко вищий за нього. З криком здивовання я вказав на нього льордові Баскервілеві, але в ту ж хвилину, коли я повернувся, щоб схопити його за руку, постать щезла.

Я хотів був піти в тому напрямі й дізнатись, в чім річ, але скеля була все-таки далеченько, а нерви льорда Генрія були дуже напружені від голосу, який нагадував йому страшний переказ, і він не мав настрою до нових авантюр. Він не бачив тієї постати на скелі, й не міг відчути того дивного вражіння, яке зробила на мене приява ще якоїсь людини на степу, і ця маєстатична поза.

— Сторо́жа, певне, — сказав він, — на степу їх багато, відколи цей Сельден втік.

Може справді його була правда. Але я хотів би мати більш певні докази. Сьогодня ми дамо знати в тюрму, де вони мають шукати за своїм утікачем, але досадно, що ми самі не догнали його і не схопили. Як, бачите, я подаю Вам усі факти, щоб Ви вже самі вибірали, що Вам потрібно. Що торкається Барімора й його жінки, то причини їх поведення вияснені, і це полегшує дальші досліди, але все ж таки таємниця і досі лишається таємницею, хиба може згодом щось виясниться. Найкраще було б, як би Ви самі могли сюди приїхати.