Повна збірка веселих віршів/Вступне слово

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка веселих віршів
Степан Руданський
Вступне слово (Олександр Лотоцький)
• Цей текст написаний желехівкою. Джерсі-Сіті: «Свобода», 1915
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ.
o
 

Глибокий сум навіває на душу імя Степана (Василевича) Руданського. Великий талант призначила йому доля, але разом з тим поставила його в тяжкі житєві обставини, серед яких не міг він розвинути та виявити свого хисту і нарештї передчасно зійшов зї сьвіта.

Степан Руданський, син сьвященика, уродив ся в 1831-ім роцї в селї Хомутинцях, винницького повіта на Поділю, в російській Українї й першу осьвіту одержав у духовних школах. До часу пробуваня його в каменецькій духовній семинарії, де він учив ся разом із Свидницьким та Шейковським, належать перші його лїтературні проби. Із семинарії Руданський вступив до лїкарської академії в Петербурзї, яку скінчив 1860 р. Батько Руданського хотїв сина бачити попом, аби передати йому свою парохію, але Степан не дав ся наклонити. Се було причиною непорозуміня його з батьком, котрий взагалї був противний національним переконаням свого сина. Такі відносини батька тяжко вражали молодого поета. В листї до свого брата він так писав з того приводу: „Заказують менї мою рідну мову. Заказує батько. Але в мене був прадїд і прапрадїд: вони менї не заказали. Не слухає батька моєї мови, — за те мене і по смерти, може, послухають мілїони моїх одномовцїв… Батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики. А нїби то в Московщинї не говорять мужики по московськи? Та і чим ми лучші від мужика? — всї ми рівні і у Бога й у природи”. З причини сих непорозумінь з батьком Руданський не діставав від батька матеріяльної запомоги підчас своєї науки в Петербурзї. Доводилось заробляти гроша тяжкою працею, а як того заробітку не ставало, то поет мусїв жити десь на болотї, у бідної вдови не маючи горячої їди по кілька місяцїв. Отся поезїя Руданського „Студент” ясно малює будованє поета в Петербурзї:

Зима люта. Вітер свище;
Снїг по вікнах брязкотить.
Мороз душу обіймає,
Мороз тїло каменить.

А у хатї на постелї
У сурдутї і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.

І живіт як гріб запав ся,
Облїзає голова…
І останна догоряє
Його сьвічка лойова…

І сидить він, поглядає
На похилену стїну:
Під стїною лежить череп,
Нема й кришки тютюну…

І стїнє кругом чорнїє…
Тільки лазять павуки,
Тільки сумно виглядають
Із шкалубин прусаки…

То й не диво, що поет вийшов з академії з сумною спадщиною бідолашного житя — і з сухотами. Ся хороба, яка ще змагала ся ізза обставин дальшого житя, положила поета передчасно в могилу. В дуже молодих лїтах, 1873 р. С. Руданський умер в Ялтї, на Кримі, де був лїкарем. Оженив ся був Руданський із сїльською дївчиною.

Із смертю С. Руданського українська лїтература понесла безмірно велику втрату. Не все, що написав він, побачило сьвіт в друку. Богато його рукописий довгий час були невідомі і вважали ся цїлком загубленими. „Порвало ся і порозсипало ся дороге намисто, — писав Омелян Огоновський — покотили ся зерна геть далеко, і довело ся збирати їх по одному; деякі зерна незабаром знайшли ся і збереглись від загибелї, инші-ж покотили ся геть далеко, шкода й думати, щоб зібрати їх усї”. Лиш в останний час виявила ся на сьвіт більшість його творів, що видані у семи томах в Галичинї. Хто знає, може ще виявить ся не одна цїнна перла поезії Руданського і дадасть поетови заслуженої слави. Та й із сеї лїтературної спадщини, яку оставив по собі Руданський, видко безперечний талант його. У нього бачимо справжні перли поезії „Науку”, „Пяницю”, „Гей, бики!”, „Зпід неба рідного”, які дають повне право сказати, що нїхто з українських поетів по Шевченку не підносив ся до такого високого ступіня поезії як Руданський. Чимало поезій Руданського, наприклад „Жалібний дяк”, „Повій, вітре”, „Ой, зза гори, ізза кручі”, „Засїдатель”, „Вареники” та инші, стали народними, а се найкрасше доводить їх дїйсну вартість.

Обіч його прекрасних лїричних творів буде по-вік гарним вкладом в українську лїтературу його добірна збірка веселих віршів, у які Руданський вбрав що-найкрасші жарти, які жили або й ще жиють серед українського народа.

Петербург, 1911.

Олександер Лотоцький.