Повна збірка творів (Васильченко)/I/Московський гедзь
| ◀ З самого початку | Повна збірка творів. Том I Московський гедзь |
Чарівний млин ▶ |
|
Одного тихого вечора, коли на зелене місто, мов крізь синє скло світив місяць і в теплому повітрі стояв дух липового цвіту, нас троє сивовусих дідів, почувши звуки оркестра, що долітали із городського саду, всі разом гукнули в три баси:
— Ех, матері його ковінька! — Чи-ж і ми не парубки!
Взяли костур'є в руки, підняли вгору шапки і позичивши по дорозі у якогось сірка очей, прямісінько посунули, як троє кабанів у панський квітник, у середину сада, де рій-роєм гули і бреніли панянки і паничі.
Гай — гай…
Ой гаю мій розмаю, зелений мій жалю!..
Так як буває ото людині, коли вона натрапить на веселу квітчасту галявину в лісі, де колись вибрикувала жвавим хлопчиком, так і нам одразу стало поміж цих живих, рухливих квіток.
Смутком тим, як вітерочком тихим, весняним, так і обвіяло нас, старих пеньків.
Продерлись ми вовкулаками крізь натовп — та швидше: шусть за кущі, де раніш іще навідали серед гущавини широкий камінь. Посідали.Чи тож бо не роскоші, чи немає їх у світі! — Отак праворуч над зеленим висвічує місяць; ліворуч у тінях старі скелі сумують, а десь під скелями, геть-геть у низині блискучий струмень грає… Ні за що не скажеш, що то не срібло живе кипить на промінні.
Розгомонілись, розгулись ми, як ті жуки на ясну годину.
Про що? — спитаєте. Та про все, що на губу спаде та на око.
Поблизу од нас засіла на лавочці під оріхом пара молодят, — він студент, вона, видимо, учителька або курсистка.
Чуємо: гомонять по-українськи.
Тільки він-же чеше, як шовком шиє, а вона двоє-троє слів по-українськи скаже, та й перескочить, та й знову на московське перескочить.
Так як ото буває иноді перо в руці згездається: що ти хоч одно ним писати, — а воно: штрик! брик! — свої якісь карлючки виводить.
— Не буде нам з цієї панни — українки! — хитнувши головою твердо сказав Петро Сидорович.
— Уже й не буде! — завважаємо йому, — підучиться помалу, поживе між українцями, то й залюбки стане українкою. Так-же не можна, щоб усі одразу почали говорити добірною українською мовою.
— А крім того, ви погляньте на цього юнака, — піддержує мене наш третій сивий товариш, — отакий живчик, та щоб він не наламав її на своє. Чули як то кажуть: боже, боже, чого та любов не зможе!..А той-же юнак справді упадає коло панни, як у око не вскочить: і в одно їй ухо і в друге нашіптує; і в очі загляне і за ручку візьме.
— Все одно і любов нічого не поможе, — упирається Петро Сидорович; — ну, може прикинеться українкою на який час, а потім знову по-московськи буде говорити. Я вже по голосу її чую…
І перемовчавши він доказав тихіше:
— Муха така сидить у їй, — московський гедзь прозивається. Така клята й уперта муха, що коли оселиться в якій панні, то вже ні прозьбами, ані грозьбами, — нічим ви його не виженете з неї, поки і віку тієї панни.
Сміємося. Петро Сидорович завжди що-небудь вигадає.
— Чого смієтеся? — суворо промовив він до нас, натопкуючи тютюну в люльку. — Миколу Степановича Марченка знали?
— Ну, хто-ж його не знає.
— І його дружину, Марію Миколаївну, що того року на Покрову померла, знаєте?
— Як? хіба вмерла? — диву дивуємося.
— Умерла, хай бог прощає гріхи її, — захворіла на гарячку і померла. — Можна було сказати, що вона не українка?
— Та що ви, Петро Сидоровичу! Жінка відомого українського діяча! — Виступала в українських концертах, спектаклях! Працювала в просвіті! На що питати…
— Жінка відомого українського діяча!.. — гірко повторив за нами Петро Сидорович.
— Ось послухайте, що він мені сам, своїми устами розказував, коли я пішов провідати його в тузі через тиждень після смерти Марії Миколаївни.
Розказував все, як на сповіді, плакав, чуб на собі рвав, ридав, як мала дитина…
Пам'ятаєте, який замолоду був Микола Степанович? — Не козак — орел! Щирий українець, сміливий протестант, на слово твердий, як криця.
Бувши парубком, отож і набачив він свою Марусю, не пам'ятаю добре, де саме, здається чи не в Харькові, на вечірці — українські пісні співала…
Висока, кароока, з чорною шовковою косою — як стала, як глянула, труснула намистом, стрічками замаяла, та ще й заспівала…
Микола Степанович — сам не свій, аж сяє: ось коли довелося побачити правдиву українку. А українок за ті часи, мусимо знати, було дуже мало. Після співу — туди, сюди — одразу знакомитися з нею.
Тільки прислухається — аж наша панна за сценою уже і не та: він до неї по-українськи, а вона по-російськи, а вона по-російськи, та не як-небудь — з акцентом!..
Микола Степанович, сами знаєте, людина уперта і рішуча, хвалиться: я таки зроблю з неї українку!
Почав він за нею упадати. Став українські носити книжки, ноти… Як день, як ранок, — він уже там, він уже там… Тільки-ж що-ж і рада вона йому, і горнулась-би до його, і сама дівчина українського роду, ну говорити по-українськи аж плаче та не хоче. — А він теж свого наміру держиться твердо: про любощі, про женихання ані словечка. Научися, мовляв, спершу по нашому говорити, тоді і про женихання буде розмова.
Водилися так вони щось довгенько. Ні той не піддається, ні друга. А розійтися — не розходяться, шкода: до серця одно одному припали.
Аж ось весна…
Розвилися сади, трава зазеленіла, квітки порозквітали, надійшли зірні вечорі…
І ось наша Марія Миколаївна таки заговорила…
Як той шелест вишневих садків, як смуток срібної сопілки, як музика весняного вітерочку, отого тихого, балакучого, полилася з рожевих панянських уст рідна українська мова! А ще до того — карі очі!..
А личко свіже, як вишневий цвіт біленьке…
Ех! — оповідач махнув рукою і нахмурившись, почав щось собі сердито буркотати.
„Овечки дурні, ялівки! — Іще по ворожках бігають, чарів якихось там шукають… Та будь я панянкою та ще з чорними бровами, — не то живого чоловіка, я-б з тією мовою пеньок-би закохав у себе!“…
Він зітхнув і почав говорити далі.
Так, кажу, заговорила…
Микола Степанович — артист що-до мови, художник; знає толк як ніхто з учених філологів не знав, і кохається у їй, як риба у воді, а птиця у повітрі. Почув — ушам своїм не вірить.
Де, коли, у кого навчилася вона так говорити? Звідки у неї той таємний чар, ті пахощі рідної мови, яких ніяк не впіймають в своїх модерних віршах та поезіях наші городські поети та письменники?
— А я-ж, каже, із самого малу на селі жила, у гаї по оріхи з дівчатами ходила! — щурить вії, лагідненько у вічі йому зазирає, сміється.
Ну, видиме діло, — край! Прив'язала його до себе як ланцюгами.
Почалося оте саме, як то кажуть, кохання…
Видався якось один вечір, хороший, прехороший… Над вечорами вечір.
Місяць, солов'ї… теє-другеє… Жаби десь кумкають, так як от в школі діти гуртом молитви вичитують… Розцвічена груша кучерява арками позагинала віти свої, білими гірляндами замаяні…
Згадував він і тепер тую грушу… Казав — так тобі й горить на місяці білим цвітом — огнем, міниться… То засяє, то отемніє, то засміється, то охмаріє… Багато і ще дечого такого казав він про той вечір, — та воно мені не в голові — позабував.
Сидять ото вони на ґаночку, цілуються…
Шу-шу-шу!.. Та-та-та!.. щось собі як у гарячці, шепотять, а що саме, того й сами гаразд не тямлять… Не тямлять та й не дослухаються, як це завжди в такій оказії буває…
Коли чую, — каже, — ніби щось торк мене в груди: а прислухайся-но, що то це вона говорить…
Прислухався, а вона аж захлинається, по-московському січе:
„Милый мой, желанный мой, счастье мое! Радость моя!“… Ніби цебер холодної води — бурх йому на голову, по-за спиною, по грудях попливли холодні потьоки. Лихо!..
— Марусе, Марусе! — опам'ятайся — це-ж ти знову заговорила російською мовою! — будить він її, як зо сну.
А вона:
— Ах, милый, в этот прекрасный миг, я не могу, не могу и не хочу притворяться перед тобою! — Бросим эти выдумки, Коля, и не будем омрачать себе минуты нашего счастья! — Правда, дорогой?..
Ангелом праведним дивиться йому у вічі, кучері його рукою гладить.
Микола Степанович скрепив серце, зціпив зуби, легенько визволив свою голову з обіймів, підвівся.
— По-московськи я можу сказати вам тільки двоє слів:
— До свидания! — повернувся і пішов.
Марія Миколаївна розумна була жінкою, певне, не дурна була і панною:
Бачить — піде! — Піде і більш не вернеться.
Склала вона руки на колінах, голову, як сирітка схилила, та так смутненько-смутненько услід йому вже по-українськи:
— Миколо, то це вже ти і покинув мене, бідну?
Як той дзвіночок срібний задзвенів у саду.
Микола Степанович спинився, аж назад похитнувся, ніби його віжками назад потягнуло. Повернувся він до неї, на грудях руки склав, дивиться:
— Ну що мені робити з тобою, зрадлива дівчино?А далі — до неї. Взяв однією рукою отако-о, за станочок, притиснув її щільненько до себе, та й став у неї правди питати:
— А не будеш? А не будеш? А не будеш? — Та за кожним разом:
Цмок! Цмок! Цмок! — її в губи.
А вона тільки:
— Не бу… Не бу… Не бу…
Коли-б якому дурневі прийшло в голову, стоячи за кущем, полічити скілько разів він спитав її, а скілько вона йому обіщала, певно не вистачило-б йому пучок на його пришелепуватих руках, а може і на ногах.
Словом — діло налагодилось і налагодилось, бачите, добре.
Повінчались, живуть ото вони собі, живуть тиждень, два, місяць.
Ні одним московським словечком, ні однією чужою піснею не були похмарені медові дні молодожонів. Здавалось, усі московські примхи з корінням були виполоні у молодої.
І із хорошої панни починала вистигати молодиця, як корогов, як божая слава. Микола Степанович радіє та дякує долі, що послала йому таку дружину. Вірив, що так уже і буде, поки і життя їх подружнього. Та видно прийшов той час, і він мусів звіритися, що спізнав він її, та ще не зовсім. Бачив він тільки її, яка вона в любощах, на милій розмові, а яка буде в серці, — того ще й не бачив.
Як без хмарних днів не буває літа, так немає того подружнього життя без хатньої чвари…
Прийшов той час, коли і вони мусіли погиркатись.Хто не був жонатий, той хіба не знає, що така баталія в хаті починається зранку. Він одно слово, вона друге; спершу по новинці, звичайно, делікатно, легенько, де-далі сміливіще, сміливіще — гир-гир, гир-гир! Завелися, так і к півдню — тільки луна іде по покоях! Сваряться, проте сваряться пристойно — своєю таки рідною мовою. А далі візьми він та й кольни її якимось словцем кудись у болюче. А він цього, як може знаєте, уміє.
Вона — пик, мик — щось хотіла в собі стримати, а далі як на пружині з рідної раптово перескочила на московську мову, так ніби тріснувши розсипалася ракета:
— Это тиранство! это грубиянство! Это не жизнь, каторга! Что это, та почто!..
І посипала і посипала.
Слухає він, і вірить і не вірить:
— Що це — навсправжки, чи це жарт? — Коли жарт, то я попрошу тебе, щоб був він оце в останній раз!
— Не последний раз, а с этого дня будет так всегда! — Можешь себе ломаться на своей мове сколько тебе угодно, а я не хочу этого! — Сил моих нет! Довольно!
— Не буде так! — гримить Микола Степанович.
— Нет, будет! — Так должно быть, так будет, будет! будет!
Він: — Мій дім, це моя держава, — а в моїй державі я прошу розмовляти тільки державною мовою! — та по столу кулаком — грюк!..
Вона — руки в боки, голову вгору — блись, блись очима, та так стиха: — Пле-вать я хотела на твою державу и на твою мову!— Ага, ось воно як! — Ну добре-ж! — взяв він шапку — лясь дверима.
Затихло…
Як затихло, та й затихло, так і к чортовому батькові і зовсім затихло…
Минає день, другий — не говорять вони ні на якій уже мові. Позачинялись — він у одній, вона в другій кімнаті — дожидають, хто перший піде на мир.
Щось на п'ятий, чи на шостий день до жінки в кімнату увійшов Микола Степанович, змарнілий, проте суворий, незломаний: мовчки поклав перед нею написаний про розвод папір.
Показує рукою: підпишися.
Вона зіскоса прочитала, прикусила губу, вхопила перо, сердито чиркнула.
Припала до столу головою та й зайшлася слізьми…
Як після весняного дощику грімового, так стало тихо, ясно та радісно в покоях Миколи Степановича після тих сліз.
Сидять обійко на канапі, пригортаються, як та парна пара голубів; буркотають.
Жаліється вона Миколі Степановичу:
— Що воно буває часом зі мною, то я й сама не знаю: тільки почую, буває, з уст інтелігентної людини українську мову, або побачу книжку чи газету нею написану, — зараз у грудях, десь коло самого серця щось починає ворушитись; ворушиться, та так ніби аж гуде: дз… дж… коле, аж у ніс шпигає…
І відразу бере мене таке серце, така злість, що всю пориває плюватись перекривляти тую мову, а книжку, — аж руки тремтять, — так хочеться порвати, пошматувать, ногами потопкати. Так ніби це якесь мені навождення.
Микола Степанович — людина смілива не боязка, ну а в силу нечисту трохи вірив.
— А чи знаєш що? — радить її: — як будеш у Київі, не полінуйся — сходити в святі печери, хай там покроплять тебе святою водою.
З'їздила вона ото в Київ, чи була в тих печерах, чи ні, — вертається додому, весела, радісна, цілий оберемок нових книжок українських та нот навезла, хвалиться:
— Ну, тепера вже все минулося.
— То й слава богу, — легко зітхнув Микола Степанович…
Лаврентію Гавриловичу, — звернувся оповідач до мене: — ви не знаєте, буде років із сорок, чи більше, як оженився Микола Степанович? — Більше? — Ну от я і кажу: більше сорока років прожили вони з того часу — і ні одного російського слова не почув він од неї.
Спершу, правда, иноді, під гарячий час траплялось, що у неї почне бувало кудись, ніби на московське заскакувати язик. Та в ті часи вона хапала себе рукою за губи і вибігала в другу кімнату.
Перечекає — і знову така-ж, як і була.
А далі — і те минулося.
Він — працює на українській ниві, вона йому як вірна дружина, в тому не заважає, не докоряє, як це часом буває у нас; — ще й сама иноді — ні-ні, та й допоможе то тим, то сим у рідній праці.
Про те, що колись було, Микола Степанович забув і думати й гадати.Так і не згадав-би він про це, може, поки-б і не помер.
Та слухайте-ж, що було далі.
Занедужала ото вона, кажу, — помирає.
Лежить, огнем палима, словами блудить.
— „Божа воля, — каже лікарь Миколі Степановичу, — будьте мужні, — ваша дружина помирає“.
Заплакав Микола Степанович, пішов, щоб в останнє попрощатися з своєю старенькою дружиною. Увіходить до хворої, а вона дивиться на його, не впізнає вже.
Дивилась, дивилась, далі по-московськи:
— Кто ты, таинственный незнакомец?..
Морозом сипнуло Миколі Степановичу за спиною.
Підійшов він до неї, став хрестити:
— Дух святий з тобою, Марусе, — опам'ятайся! Не добре тобі, серденько, — може помреш — не оскверняй-же себе московською мовою на останній твоїй дорозі.
Вона — глип на його, дивиться, впізнає:
— Ах, вот это кто! Это ты тот господин, что всю мою жизнь отравил своєю глупою мовою, хамскою, проклятою…
— Это ты, тиран мой! это ты… мой изверг!
Очі у неї мов чужі, незнакомі; так гостро, нелюбо дивляться на його.
Микола Степанович окам'янів, стоїть…
— Чего стоишь? — уходи прочь, не подходи ко мне! — Дай хоть умереть мне культурным человеком.
Далі мрійно звела до стелі пригаслі очі і тихеньким, нерівним старечим голоском почала заводити:Гляжу я безмолвно на черную шаль
І грустную думу…
Зітхнула, схлипнула і дух богові оддала.
Оповідач трохи перемовчав, далі почав тихіще:
— І от, браття мої милі, хоч вірте, хоч не вірте — а у покійниці, в грудях почало щось густи і дзижчати. Де-далі дужче, дужче… і ось відразу вилітає з неї він… отой самий гедзь…
Великий, рудий, волохатий з безліччю, як у стонога, пазурястих ніжок, на яких позакипала кров…
Обкружив він кімнату, не перестаючи дзижчати, підлетів до самого носу Миколи Степановича і на половину людським голосом, на половину цапиним задеренчав:
Мазница — паланица…
Мазница — паланица…
Мазнув хвостиком по губі бідного Миколу, зареготав і вилетів у вікно.
А Микола Степанович як стояв, так камінем і повалився до долу непритомний…
Оце вам така казка.
Може він брехав, може казав правду, — того не знаю, — а тільки я переказав вам од слова до слова усе те, що почув од самого Миколи Степановича…
За що купив, як кажуть, за те і продаю.
Петро Сидорович вибив люльку об камінь і став ховати її в кишеню.