Повна збірка творів (Васильченко)/I/Чарівний млин
| ◀ Московський гедзь | Повна збірка творів. Том I Чарівний млин |
На чужину ▶ |
|
За селом, коло Гринтаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: ізігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шости крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі мабуть і забули-б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був, як млин, — а роздивились на його пани, то й довідались зараз, що то млин не аби-який, бо в йому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікарь із чужою жінкою; було-ж тоді й сміха, й гріха…
Пани-ж були такі, та й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі, та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами, та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину, та й кахикне через віконечко, підкрутивши уса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.
Та не дурно кажуть люди: не шукай трясці — воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали в-осени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись — учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотирі вітри, а під п'ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався таки й про його. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле, — розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його по весні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити…
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлючи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться — плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися… і дві тіні зійшлися од купи на розі церковного штахету.
Зійшлися, та й спинилися.
— Ой!.. — промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила, та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті ґудзик, друге на щось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батюшчиних кімнатах. Як тільки-ж Женю вирядив о. Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зустріватися — чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
— Добривечір, Євгенія Яківна! — з осторогою промовив Ярошенко.
— Здрастуйте, Микола Івановичу.
— З приїздом вас! — трохи подумавши додав учитель.
— Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
— А чого це ви не заскочили хоч-би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
— Коли-ж, бачите…
— Увесь день пронудилася сама, — як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас…
— Коли-ж… може, ви не знаєте… О. Яків… ми з о. Яковом…
— Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви… такий… у… у!.. — Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
— Ви куди оце розігналися? — спитала Женя.
— До дяка думав заглянути, — сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
— Ну, то знайте: не одвяжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
— Який там з мене кавалер! — почав огинатись Ярошенко.
— А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село, — нам-би иншого прислали. Не вигадуйте-ж ото…
Ярошенко з боку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина, дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно — не темно, видно — не видно. По наїжженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув — дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
— Подивіться-подивіться — які зірки покотилися!.. Я аж кинулась, — схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
— Та тут чудно якось, — промовив він, — немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
— Чи не сісти-б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
— Ходім, спочинем.
— А не боїтеся? — задирливо спитала Женя.
— Байдуже. Моя голова не боїться чару.
— Ви звірились у тому?
— Звірився.
— Ну, держіться-ж!.. — Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
— Ось не бубоніть краще! — жартом посварилася Женя.
— А хіба що? — дражнився Ярошенко.
— Цитьте! — таємничо, нишком сказала Женя. Ярошенко осміхнувся, змовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки — дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
— А що, вам нічого не діється? — пошепки питає Женя. Ярошенко лупнув очима.
— Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дідько повернувся й плюнув із серця. Далі глянув сюди-туди, вхопив із стріхи жменю снігу й пустив злегенька дівчині в пелену.
Панночка догадалась: зібрала той сніг у руку й крадькома посунула його по-за Ярошенковою спиною; труснула за комір.
Ярошенкові немов світ свінув…
Дідько тільки посміхався з свого віконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптику снігу: обоє гасали кругом млина в снігу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по коліно в снігу, губили калоші, сипали одно на одного жменями снігу. Сміху й галасу було — немов зібрався там цілий куток. Ярошенко без пальто, червоний, як жар, то гасав за дівчиною з страшенною грудиною снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.
Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись — не розчепляться.
Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!
Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало о. Якова, та якогось иншого. В того о. Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері: замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі инші закарлючки; у неї-ж тепер усе лице мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту…
Щось шепнуло йому:
„Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами — і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні — як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство“.
А в середині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
„Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли-б знаття, що все те не дурно. Може з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав'яжеш“…
А дівчина в руках пручається, в'юном в'ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в'язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він не зчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
— Додому, додому… ой додому! — швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний, і до чогось уже прислухався…Ой співали три янголи, з неба летючи,
В ясні зорі оповивши, Христа несучи.
Дзвінкі, тоненькі, хлоп'ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу; вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої-ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив…
Сами десь навчились…
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм непотрібне…
А голос Коваля дзвенить на все село і щось нове, чого він не помічав у класі, бреніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
„І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі, і підуть од мене такими-ж… Чужий я їм“…
Смутком обвіяло Ярошенка.
— Микола Івановичу… ходімо-ж додому, — взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітринята, подалися поміж мерзлими бур'янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
— Ходімо до хлопців, — кинув до Жені Ярошенко і не озираючись подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищяли в очах у неї.
— Нахал! мужик… — крикнула вона йому вслід.
„І що мені бог дав? — думав дорогою Ярошенко, — людям як повітка, а мені вона здалася, як квітка“…
Далі думав про хлопців:
„Коли я, я чужий вам, то хто-ж тоді буде вам близький!“ — і біг спотикаючись через гребні снігу до школярів…
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно: — „Тихоне, Тихоне!.. ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині“.
Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.
Млин горів.
1911.