Повна збірка творів (Васильченко)/I/На вечерні
| ◀ Мати | Повна збірка творів. Том I На вечерні |
Пацанок ▶ |
|
В церкві людей обмаль — порано. Перед іконами блимають подекуди самотні свічки та лямпадки. Стовпами стоять в церковних сутінях люди, по стінах хвиляють велетні-тіні — здається, що це — ліс, густий, одвічний праліс, що позаростав та позацвітав мохом.
Спереду іконостас, мов з обаполів висока стіна, гіллям заплетена. Із-за стіни, легенько ступаючи, вийшов старий священик. Почав вичитувати єктенію. Одноманітно й настирливо бубонить йому у відповідь дяк на клиросі, коло дякового голосу в'ється дзвінке сопрано хлопчика; дзвенить радісно, завоїсто.
Голос о. Василя млявий, одноманітний, скрипить щось незадоволено про недугующих, страждущих, у морі сущих далекім.
— Так. Так! — кожного разу одповідає йому нетерпляче радісний на клиросі завоїстий дзвоник: „Ну й що з того — так!“
Дражниться.
Проти північних дверей стоїть, склавши на грудях руки, церковний сторож Богуш; дрімає і ввижається йому десь у лісі горілий пень, а коло його в'ється золотий метелик.
Зашуміло, загуло по церкві, подуло свіжим. Парами попливли в церков школярі.
Темний закуток почали густо заставляти зільниками з свіжими повними червоними жоржинами, і суморок тьмяного закутку зарожевів. Поміж квітками зашелестів вітрець, заблищали скрізь чорні іскри — очі. Мов живі жучки заворушились.
Стає чудно: звідки вони, чого вони налетіли в цей закуток?..
Стоїть з боку селянин Хура з темними кущами замість брів, дивиться, і крізь власну думку снується в його друга, невиразна:
— Це певне — зорі. Коли вони високо, то здаються срібні, а коли їх зігнати з неба на землю і подивитись на їх зблизьку, вони будуть такі чорні, блискучі, невпокійні — от-от здіймуться і полинуть угору.
Ліниво шкарьогаючи чобітьми, совманиться в церков спізнілий маленький школяр. Либонь це той самий Микитка, що встигає поміж словами диктовки намалювати на дошці двох чортиків. Він у снігу. З обох кишень свитки теліпається якесь мотуззя, визирають кінчики дерев'яних ковзанів, під оком — синіє ґуля. Око блищить за ґулею, як малісінька іскорка. Та як-же зоріє, як яскриться вона з-під нахлобученої шапки! Він ще не збагне, де це він, в якому лісі. Озирається навкруги, і тільки нагледівши десь ікону, швиденько стягує з себе шапку.
Стихає стукотнява, школярі вщухають.
Ось учень старшої групи Коваль, з осторогою висуває з-за клиросу кудлату голову і боязко дивиться в той куток, де стоять старші учениці. Подивився і сховався знову. — „Нема“. Несподівано чує, — чиясь легусінька рука починає малювати в його на спині якісь літери. Трохи повернув голову, скосив очі і заглядів кінчик червоної хустки. Свічка, що блимала десь спереду як у тумані, відразу, здалося, спалахнула ясно-ясно, на всю церков. Стає гаряче в уші, душно… Не стоїться на місці.
Селянин Василь Хура, невпокійний проти всього протестант, ставить свічку.
Тихий закуток у церкві, свіжий вітерок дитячого шелесту навіяв мир бентежній душі його, і його суворе, нервове обличчя на хвилину стає задумане й наївне, як у хворої дитини в той момент, коли їй перестає боліти.
І він купує свічку…
Але з нею він не йде наперед, а тут-таки в темному закуткові він вишукує ікону якогось невідомого святого, що йому ніколи ніхто, певно за непоказний його вигляд, не ставив свічок, і світить свою перед ним. В очах Хури ясно визначається непокірна думка: нема чого мені лізти з своєю свічкою наперед до тих святих, що в золотих шатах пишаються — краще поставлю я своєму братові, шарпакові, — цей швидше „унимание обратить“, бо й сам у світі не мало мабуть горя бачив. Свічка розцвілася бліденьким прозорим світом і із стіни соромливо визирнув лик святого — полупаний, почорнілий. Хура оглядає його дбайливим оком, змахує, заклопотаний, краплі роси, що виступили на іконі, як сльози на заплаканому обличчі дитини, облупує на носі святого давній віск і стає перед ним на коліна…
Коло свічки десь уродились дві головки: руда й чорна. Один розгортає книжку і, водячи пучкою по рядках, стиха починає по складах читати, другий через його плече зазирає мовчки в книжку, слухає. Тихий голос де-далі стає сміливіший і привертає до себе увагу молящих. Зрештою ясно стає чути виразний речитатив:
„Несе мене лиса, за темні ліса, за високії гори…“
Із темного закутку несподівано висовується якась богобоязнена, трудяща рука в смолі і хапає читальника за ухо. Хлопець з опалу починає борсатись, та мозоляста рука, в правилах віри тверда й невмолима, держить ухо як обценьками. Потягла поміж людьми і читальника і його книжку кудись до дверей.
Коваль почуває, як хтось сіпає його за рукав, злегенька штовхає в боки, тулиться до його плеча й тремтить од сміху. Сам він кусає губу, не втримується й пирхкає з розгону так, що всі навкруги богопочтиві обличчя озираються на його з дивуванням і з обуренням. Разом із тим… Ой! — У його так і похололо на серці, — разом із тим з'явилася у його над головою друга мозоляста рука з наготовленими цупкими, потрісканими пучками…
Нашвидку христиться і по-під рукою тікає з церкви.
Вийшов за двері і спинився, здивований: де це він? Куди це він вийшов? Коли йшов до церкви, тоді ще погасав тільки день; тепер — прозора темрява, і йому здається, що з однієї церкви вийшов він у другу, безмежно простору, безмірно високу… У високостях цього незмірного будинку — мерехтять свічі на темному оксамитовому тлі. Мов через скляну стелю сіється од їх на землю тихий світ…
Спадає йому на думку: чи у ті двері він вийшов? Чи не втрапив у якісь двері инші і не попав у другу частину церкви, до цього часу йому невідому? Мне в руках шапку, вагаючись надівати її.
Якоюсь хвилею доносить звідкілясь недалеко дзвінкий сміх і гомін, — мов з мішка висипався. Кидається, як водою обризканий, перелазить через цвинтарний штахет і прожогом летить згори, підстрибуючи і підковзуючись.
Темніє мармуровий поміст — недавно замерзлий став. Тінями метушяться по йому школярі. Мало не півшколи якось опинилось уже тут.
— Йох — йох — йох!.. — квилить скрізь під ногами, ніби то розсипавшись, розщекоталася щебетлива черідка пташенят…
Шугають скрізь, не згинаючись тіні, хто на одній, хто на двох ногах. Разом з тінями без шуму підлітають із темряви і знову в темряву одлітають мандрівні загадкові огники — по двоє.
Посеред ставу, почеплявшись один за одного, сунуться по ковзальці довгими ключами тіні — на темному лоні у ворона грають.Коваль, мов на човні, плине в гурті; стоїть стовпом, тільки береги з лозами швидко-швидко побігли мимо його.
По одній, парами, цілими гуртками крадькома сунуться од церкви тіні і летять з гори, вимахуючи крилами, на берег. Деякі нашвидку прилагожують до чобіт ковзані, инші на підборах, як на колесах виїжжають на лід.
Помітив, як на льоду щось зачервоніло, і йому невпокійно стало, жарко. Червоне замайоріло ближче і ось уже як вітер, як огняний вихор пливе на його червона хустка з парою ясних очей. Впало на плечі й тремтить од сміху щось легусіньке, щось запашне, як цвіт…
Біжять кудись поруч манівцями, пливуть, про щось розмовляють — про школу, про задачі, про вчителів — слухають свого голосу, що дзвенить як музика.
Міниться під ногами і тихим виблиском грає полірований мармур і яскряться по йому хвилі крижаного пороху. Біжять вони, біжять за ними золоті у небі зорі, забігають наперед, запобігливо висвічують їм ковзалки.
На шпилі, мов карусель, чогось вертиться церковця. Здається, що то виліплена школярами баба із снігу. А зверху на їй… ой… блиснув сум… святий, золотий.
І Ковалеві знову здається, що вони — в якомусь величньому храмі, миготить у його думка:
— А чи годиться тут бігати, пустувати?..Літає малий Микитка на ковзанях, як птах. Нічого не чує, не бачить, тільки небо, що огнями шелевіє перед очима. Шапка на очі насувається, високо вгору голову задирає — його в небо пориває.
І мріється йому, що то — така сила золотого терену зародило в густому небесному тернику. Дивний золотий сад у небі чарує його, і він хвилину спить, летючи в просторах… і сниться йому сон короткий, як мить і легусінький, як пух. Сидить він на срібній гілляці і патрає золотий терен, із хвостиками, з листочками, похапцем напихає в кишені, за пазуху, в шапку; а серце і завмирає і б'ється, бо видно вже йому із срібних обаполів збудований курінь поблизу в тому саду, а в курені, в білій як сніг, сорочці — сторож дід; срібна кудлата собака, що коло його ніг, підводить уші…
Стуливши щільно плече-в-плече, сидять двоє на лісі. Над ними, мов діди-рабини в білому богоміллі — ряд волохатих в інеї тополь. Вгорі перед ними, як шкільна дошка, шовково-блакитне небо; шовк увесь умережаний золото-зоряним пунктірним писанням. Чого тільки немає там: срібні ромби, блискучі трапеції, діямантові дуги і трикутники.
Сидять вони чемно, як у школі навчаються.
Він водить пучкою по небу, як по мапі:
— Коли взяти оту блискучу зірку й провести од неї пряму, до оцієї другої, то буде скидатися на пітагорову теорему.Вона:
— Яку? Яку зірку?
— А оту, що трохи вище од Волосожару.
— А о де-ж той Волосожар?
Коваль одчуває гаряче її на своїй щоці дихання, а нижче, на колінах їхні руки з осторогою торкаються одна одної.
— Дивись… ген-ген миготить жмінька зірочок, ніби хто сипнув туди трошки золотого проса.
— Та де-ж він? Де?
— Не бачиш? — ось дивися сюди…
Аж в цю мить він чує гаряче стискання їхніх рук, і всі зорі в небі захвилювалися, ніби рої золотих свічок, що по-над ними подуло вітром. Всі небесні плани зразу переплутались і не тільки Волосожару — вже не може гаразд розгледіть ні однієї зірки.
Гамір на льоду зразу збільшується. Здіймається якась метушня: сміх, вереск. Між школярськими голосами лунає сердитий крик старого Богуша.
— В церков! В церков, шалапутники! В церков, буяни!
Ганяється з хлудиною за дітьми. Він без шапки, бородатий, з довгим чубом, і його постать нагадує біблійних пророків.
— Од бога гріх, од людей сором, — завели таке, що за ними служби божої не чути!
Школярі, як сполохані горобці, табунцями тікають од його то в один, то в другий бік. Богуш утомився. Помалу він затихає. Минає небагато часу і він, поклавши хлудину на плече, миролюбно вже патякає в гурті школярів, що тепер цікаво обступили його колом.
— Ну, от ви, учені, друковані, одгадайте мені задачу: треба було одному чоловікові перевезти через воду вовка, козу й капусту…
Тихо. В церкві погасли огні, на льоду — порожньо. Тільки одна самотня тінь тоскно сновигає по ставу, — чиясь зблуджена грішна душа. Може то ходить отой Микитка з синцем під оком… Шукає чогось, нудьгуючи й плачучи. Як стало йому душно, може скинув він свою свитку та й поклав десь на схованку. А от того, де саме поклав, тепер ніяк і не пригадає.
Дома вже всі спали. Нашвидку Коваль роздягнувся і вкрився кожухом. В ногах гули жуки, очі злипались. Тільки стулив вії, відразу розплющились якісь инші очі і перед ними завертілись і школярі, і лози, і церковця, як снігова баба, а в церковці — замість вікон — повтикані рядочком жарини. Пливе кудись, аж ноги тремтять. Назустріч летять блакитні очі. Тихий знакомий голос шепоче якесь слово. І здається воно йому повним глибоко таємничого змісту. Серце б'ється, обсипає всього холодом і жаром, так хочеться йому впіймати те слово. Прислухається:
— Гі — по — те — ну — уза…
В повітрі посварилась і зразу зникла трудяща рука. Висунувсь лик святого. На церковці блиснув золотий сум… Сійнуло іскрами: перед очима розгорнувся таємний, чарівний, по бархотині золотими зорями списаний небесний задачник.
Пашить і манить, і хвилює задачами нерозгаданими.
І стоїть Коваль сам-самітний в зачарованому золотому лісі.