Повстання анголів/XIV
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ XIII. Де красуня-арханголиця Зіта викладає свої гордовиті плани і де читач зможе побачити в стінній шахві поїдені червою крила Мірара | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XIV Що показує нам керуба, працьовника на щастя людей, і закінчується незвичним способом — чудом флейти |
Розділ XV. Де ми побачимо Моріса, що жалкує за втраченим анголом навіть в обіймах коханки, і почуємо абата Патуйля, що одкидає всяку думку про нове повстання анголів як помилку й суєту ▶ |
|
Першу ніч після свого втілення Аркадій переспав у ангола Істара на злиденнім горищі одного з домів вузькоі й темної вулиці Мазарін, що затаїлася в тіні старого Французького Інституту. Чекаючи на нього, Істар одсунув до стіни побиті реторти, полопані казанки, ріжне череп'я та хлам од горна, словом, — усі свої меблі, кинув на поміст одежу, щоб там витягтись, а гостеві залишив ліжко на ременяках із сінником.
Небесні духи одріжняються одне від одного не лишень чином, що до нього належать, а й впливом своєї вдачі на свій зовнішній вигляд. Всі вони прекрасні з лиця, але кожне на свій лад: не всі мають м'які заокруглені риси обличчя і веселі ямки на дитячих щічках, де грають одлиски перлів і сяйво рожевого ранку. Не всі вкривають себе вічним юнацтвом, тою двохзмістовною красою, що її грецьке мистецтво вклало за часів занепаду в свої найкращі мармури, що її зм'якшені та завішані одежою образи стільки раз боязко давало й християнське письмо. Є серед них і такі, у кого підборіддя вкрите густим волоссям, а руки й ноги ховоють у собі такі могутні м'язи, що вам здається, ніби під шкірою звиваються змії. Одні бувають зовсім без крил, инші їх мають пару, четверо чи шість: де-котрі складаються тільки з крил; чимало анголів не останнього чину мають вигляд дивовищ, от як у байках кентаври; є анголи в формі живих колісниць, а то й просто огненного колеса. Член найвищого небесного чину, Істар, належав до хору херувимів чи керубів, що мають над собою одних лишень серафимів. Як і всі духи цього порядку, він ще недавно мав на небі тіло крилатого бика з бородатою й рогатою людською головою та з атрибутами плодовитости на череві. Більший і могутніший за будь-яке земне створіння, він, стоячи з роскритими крильми, вкривав своєю тінню шісдесят арханголів. От таким був Істар на своїй батьківщині, сяючи там силою та ніжністю. Серце його не знало страху, душа була доброзичлива. Ще недавно він любив свого пана і совісно йому служив, вірячи в його добрість. Але, ввесь час оберігаючи його трон, він безперервно метикував про тяжку кару анголам повстанцям та про закляття Єви. Думка його була глибока й повільна.
Але коли, після низки віків, він переконався, що Ялдабаоф разом зі світом породив і зло та смерть, він покинув його шанувати і йому служити. Любов перекинулася в ненависть, обожнювання — в призирство. Керуб вигукнув богові в лице всю свою до нього огиду і втік на землю.Прибравшись у людську, зменшену до росту синів Адамових форму, він зберіг кілька характерних для своєї старої природи прикмет. Його великі вилуплені очі, плесковатий ніс та товсті губи, вкриті чорними вусами й бородою, що кучерями спадала на груди, нагадували ще керубів з дому Ягве, досить добре представлених нам биками з Ніневії. На землі, як і на небі, він носив ім'я Істар і, хоч був цілком позбавлений чванькуватости та звільнений од усяких соціяльних забобонів, все ж, з огляду на непереможну потребу скрізь і завжди бути щирим і правдивим, виявив своє високе походженням становище в небесній ієрархії, переклавши на земну мову титул керуба та наказавши звати себе князем Істаром. Втікши до людей, він захопився палким до них співчуттям. Вичікуючи часу визволення небес, він негайно ж узявся рятувати будучність людства та прискорювати руїну сучасного недоброго світу, щоб з його попелу в згуках ліри збудувати світлий край радощей і любови. Служачи за хеміка в одного купця, що торгував штучним гноєм, він жив на невеличкий заробіток, співробітничав у вільнодумних газетах і був засуджений на кілька місяців до тюрми за антимілітаризм.
Істар зустрів свого брата Аркадія сердечно, привітав його за розрив з партією злочинства і оповів йому про спад цілої півсотні дітей неба, що тепер заклали поблиз Валь-де-Ґрас колонію з надзвичайно бадьорим настроєм.
— На Париж анголи наче дощем сиплються, — казав він сміючись. — Що-дня на голову нам падає якийсь поважний урядовець зі святого палацу, і незабаром надхмарний султан за візирів і за варту матиме хіба лишень собачий зад.
Заколисаний цими щасливими звістками, Аркадій заснув повний радости й надії.
Прокинувся він пізнім ранком і побачив князя Істара за горном, ретортами й пляшками. Князь Істар працював на щастя людства.
Аркадій бачив князя Істара за ділом ніжности й любови що-ранку. Керуб чи сидячи та сперши голову на руки нишком проказував собі якісь хемічні формули, чи враз випростувався в усю свою височінь як темний стовп хмари і, висунувшись із головою, руками й грудьми в узесеньке віконце, виставляв свій казанок на дах, боячись трусу, що повсякчас йому загрожував. Зворушуваний могутнім співчуттям до нещасних цього світу, чутливий може бути, до гомону, що викликало там його ім'я, та й сам захоплений своїми справжніми чеснотами, він гаряче віддався праці на людство і, одіклавши завдання, що поставив собі падаючи на землю, майже не міркував уже над справою визволення анголів. Аркадій, що навпаки — тільки й мріяв про переможний поворот до завойованого неба, докоряв керубові за неуважність до своєї батьківщини. На це князь Істар, весело регочучи, поясняв, що люде йому ані трохи не гірші за анголів.
— Як що я силкуюсь підняти на повстання Францію й Европу, — казав він свому небесному братові, — то це тому, що на урочистий день соціяльної революції вже світає. Надзвичайно приємно засівати цей глибоко з'ораний ґрунт. Французи, що од феодалізму перейшли до монархії, а від монархії до фінансової олігаргії, легко перейдуть і од фінансової олігархії до анархії.
— Яка помилка, — заперечував Аркадій, — вірити в раптову й велику зміну соціяльного ладу в Европі! Старе суспільство своєю могутністю й силами ще молоде. Його засоби самооборони велетенські. Пролетаріят же — навпаки — ще лишень зарисовує собі тільки оборончу організацію і в боротьбі виказує одне слабосилля й нерішучість. На нашій же небесній батьківщині становище цілком противне: під зовнішнім виглядом повної непорушности, все наскрізь прогнило: штовхни плечем ї вся ця будівля, не турбована протягом міліярдів віків, полетить шкереберть. Стара адміністрація, стара армія, старі фінанси — все це шашель сточила дужче, ніж руське чи перське самодержавство.
І ніжний Аркадій благав керуба поспішати на поміч скорше своїм нещаснішим серед пухових хмар, в звуках цитр та за келихами райських вин братам, ніж скорченим над скупою землею людям: люде принаймні пізнають правду, анголи ж раюють у кривді. І він умовляв Істара визволити князя світу та його погромлених товаришів і повернути їм їхню стару честь та шанобу.
І Істар погоджувався. Він обіцяв повернути всю силу своїх слів і роскішні формули своїх вибухових речей на користь небесної революції. Він обіцяв.
— Завтра, — казав він.А на ранок він знову брався за антимілітаристичну пропаганду в Іссі-лє-Муліно. Як титан Прометей, Істар палко любив людей.
Підлягаючи всім властивим Адамовій расі потребам, Аркадій не мав, однак, засобів їх задовольняти. Керуб поставив його на роботу в одній друкарні на вулиці Вожірар, де він добре знав одного підмайстра. Завдяки своїм небесним здібностям Аркадій хутко навчився хапати літери і через кілька день став уже добрим складачем.
Простоявши цілий день у галасливій складальні з верстаткою в руці, хутко тягаючи з каси дрібненькі олив'яні значки відповідно до почепленого перед очима оригіналу, він потім мив собі руки під помпою і обідав у ресторанчику, розіклавши перед собою на мармуровому столі газету.
Переставши бути незримим, він не міг уже зайти до бібліотеки д'Еспарв'є і не напоював з цього невичерпно багатого джерела своєї палкої жаги до пізнання. Вечорами він ходив до бібліотеки святої Женев'єви на знаменитій горі студентської молоди; але там давали йому книжки звичайні, забруднені й пописані веселими нотатками читачів, зі значним числом видраних сторінок.
Жіноцтво турбувало його. Пригадувався йому м'який блиск колін мадам Дезобель на зібганому ліжкові. І хоч був він дуже вродливий, але його не любили, бо був бідний і ходив у робітничій одежі. Він учащав до Зіти і потроху розважався в її товаристві по неділям, гуляючи вкупі з нею порошливими дорогами повз кріпосні рови, повні густої зеленої трави. Вони проходили повз шинки, городи й тонелі, вияснюючи й обмірковуючи собі найвеличніші плани, що їх іще ніхто не підносив на цій землі. І инколи їхнім грізним для неба словам підспівували голоси коней з лісу, приведених до передмість на ярмарок.
Зіта часто говорила:
— Істар порядний революціонер, але він дитина. Він вірить у добрість істот і речей. Він наміряється розвалити старий світ і надіється, що лад і гармонію життя створить добровільна анархія. А ви, Аркадіє, вірите в науку; ви гадаєте, що люде й анголи здатні зрозумівати, коли, навпаки, вони можуть тільки відчувати. Знайте, що звертаючись до їхнього розуму, ви не матимете ніякого толку: треба говорити тільки до їхніх інтересів і їхніх пристрастей.
Аркадій, Істар, Зіта й іще три чи чотирі анголи-змовці инколи сходилися в невеличкому помешканні Теофіля Белє, і Бушотта зготовляла їм чай. Не знаючи, що це анголи-бунтівники, вона ненавиділа їх з інстинкту, а одночасно й боялась, бувши християнкою, хоч і дуже недоладного виховання. Подобався їй один лишень князь Істар: він був доброзичливий і вельможність свою виявляв цілком природньо. Він продавлював диван, розвалював крісла і для занотовування своїх уваг одривав куточки книжних сторінок, ховаючи їх потім до кишень, завжди набитих брошурами й пляшками. Музика з журбою помічав, що й його рукопис оперети Аліна, королева Ґолькондська, теж цілковито обсмикано. Князь мав також звичку доручати Теофілеві Белє на переховування ріжного роду механічне знаряддя й хемічні речі — бите залізо, шріт, порох та якісь рідини, що від них нестерпуче смерділо. Теофіль Белє обережно ховав це в шахву з крильми і цей склад повсякчасно чимало турбував його.
Аркадієві було дуже тяжко терпіти призирство старих товаришів, що зберегли вірність божій службі. Коли вони зустрічалися з ним у своїх святих подорожах, вони висловлювали йому люту зненавість, або ж іще прикріше за неї співчуття.
Він одвідував указуваних йому князем Істаром анголів і вони вітали його майже завжди дуже радо. Але ледве він починав говорити їм про завоювання неба, вони не могли затаїти од нього своєї досади й незадовольнення. Аркадій зауважував, що вони не хотіли порушувати своє життьове становище, справи й звички. Нещирість їхніх заяв і вузькість їхнього світогляду, суперництво й заздрощі, що панували між ними, позбавляли його всякої надії прилучити їх до спільної справи. Добачаючи, як заслання услаблює характери і псує думки, він почував, що мужність його занепадає.
Одного вечора, коли він поскаржився на свою втому Зіті, вродлива арханголиця сказала йому:
— Ходім до Нектарія: він знає способи лікувати журбу і втому.
І вона повела його в гай Монморансі, де спинилася на порозі невеличкого білого будинка, що межував зі спорожнілим од осени городом, звідки блискало лише шкло оранжерей та великі порепані гарбузи.Нектарій одчинив гостям двері і, вгамувавши гавкотню великого пса, садового вартівника, провів їх до просторої низенької кімнати, де як раз топилася грубка. На прибитій до побіленої вапною стіни ялиновій полиці поруч з цибулею та хлібом лежала цілком справна флейта. На круглому оріховому столі стояла кам'яна тютюнниця з люлькою, пляшка вина і шклянки. Садівник подав гостям солом'яні крісла, а сам сів біля столу на ослончику.
Це був кремезний дід з густим сивим волоссям на голові, опуклим лобом, плесковатим носом, рожевим обличчям та хвостатою бородою. Його великий дог витягся біля ніг хазяїна, поклав на свої лапи чорну коротку морду і закрив очі. Садівник налив гостям вина. Коли вони випили його та трохи побалакали, Зіта звернулася до Нектарія:
— Я прошу вас заграти нам на флейту. Це розважить друга, що я вам привела.
Дід охоче згодився. Він приставив до губ просту, ніби власної роботи, пальмову дудку і почав гру кількома дивними фразами. Потім він розвинув роскішну мелодію, де дзвеніли трелі, як блискають діяманти й перли на мережеві. Керована артистичними пучками та оживлена творчим духом, селянська дудка співала як срібна флейта. Вона не давала надто гострих тонів і тембр увесь час був рівний і чистий. Здавалося, що чуєш одночасно і солов'я і муз і всю природу і кожну людську душу. А дід викладав, упорядковував і розвивав свої думки в музичній промові, повній краси і зваги. Він говорив про любов, про страх, про пусті сварки, про переможний сміх, про спокійну ясність думки та про стрілки розуму, що своїми золотими вістрями продірчують лютих звірів Неуцтва й Ненависти. Він говорив також про Радість і Горе, що схиляють над землею свої споріднені голови, та про Бажання, що творить світи.
Цілу ніч співала флейта Нектарія. Ранішня зоря зійшла над поблідлим обрієм. Зіта, охопивши коліна руками і Аркадій, спершись лобом на руку та з роскритими губами, обидва слухали не ворухнувшись. Жайворонок, прокинувшись на сусідніх пісках і притягнутий новими звуками, швидко знісся в повітря, протримався там кілька хвилинок, а потім стрілкою впав у сад музики. Горобці з усієї околиці, покинувши свої щілини в старих мурах, посідали рядочками на лутці вікна, звідки линули згуки, що подобались їм дужче, ніж зерна ячменю й вівса. Сойка, вперше за своє життя покинувши гай, грала в саду на голій вишні своїм сафіровим крилом. Біля канавки, весь мокрий од масної води, розсівся на задніх лапах великий чорний пацюк, здивовано піднявши передні з повислими пазурями. Руда садова миша примостилась біля нього. Злізши з горища, великий кіт, що зберіг од своїх диких предків сіру масть, кільчатий хвіст, потужний клуб, звагу й гордощі, штовхнув мордою непричинені двері, німими кроками наблизився до флейтисти і, поважно розсівшись, підвів до згуків свої подрані в нічних баталіях вуха. За ним явилась біла кішка з сусідньої крамнички, нюхнула напоєне згуками повітря, а потім, скругливши спину та закривши сині очі, зачарована, почала слухати. Миші, набігши спід помосту, оточували їх цілою юрбою і, не боячись ні зуба, ні пазуря, сиділи нерухомо, стомлено притискуючи рожеві лапки до грудей. Павуки, покидавши своє павутиння, збилися й собі в зачаровану купку на стелі. Сіра ящірка підлізла до порога і заклякла там, ніби заворожена, а в повітці видно було кажана, що, висячи на пазурях головою вниз, тепер, напіврозбуджений од зімового сну, хитався в такт чарівної флейти.