Повстання анголів/XV
| ◀ Розділ XIV. Що показує нам керуба, працьовника на щастя людей, і закінчується незвичним способом — чудом флейти | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XV Де ми побачимо Моріса, що жалкує за втраченим анголом навіть в обіймах коханки, і почуємо абата Патуйля, що одкидає всяку думку про нове повстання анголів як помилку й суєту |
Розділ XVI. Почережно виводить на сцену ясновиду Міру, Зефіріну та фатального Амедея і на страшному прикладі m-r Сар'єта висвітлює думку Евріпіда, що Юпітер, коли кого хоче покарати, тих позбавляє розуму ▶ |
|
Минуло два тижні після з'явлення ангола в кімнатці для втіх кохання. Цього разу Жільберта вперше прийшла на побачення раніше Моріса. Моріс журився, Жільберті було нудно. Природа повернулась до них боком сумної одноманітности. Обмінюючись невеселими поглядами, вони часто позирали в куток між вікном і зеркальною шахвою, де недавнечко з'явилася була бліда постать Аркадія і де тепер видно було лишень блакитну матерію по стіні.
Не згадуючи імени (не було потреби), мадам Дезобель запитала:
— Ти його не бачив?
Моріс сумно й повільно похитав головою.
— Ти наче жалкуєш за ним, — провадила далі мадам Дезобель. — А він же, нігде правди діти, він же страшенно налякав тебе, і прикро вразив нетактовністю.
— Це так, він був нетактовний, — погодився Моріс без жадного незадовольнення.Сидячи посеред ліжка, напів гола, з підборіддям на колінах та охопивши руками ноги, Жільберта дивилася на свого коханця з гострим зацікавленням.
— Невже ж, Морісе, бачити мене одну от так, це тобі нічого не говорить?.. Невже тобі треба ангола для натхнення? Як на твій вік, то це ж нещастя!
Моріс, ніби не почувши цього, поважно запитав:
— Жільберто, чи почуваєш ти біля себе присутність свого ангола-охоронця?
— Я? Аж ніяк. Я ніколи не думала про свого… До того ж, я вірю. Хто без віри, той як худоба, це перше. А друге, — без віри не будеш чесною: це річ неможлива.
— Авже ж це так, — сказав Моріс, блукаючи очима по бузкових смужечках піжами, на цей раз без квіточок. — Коли ангол-охоронець у людини є, вона за нього й не згадує. Коли ж його нема, почуваєш повну самотність.
— Значить, ти жалкуєш за ним…
— Як тобі сказати…
— Так, так, ти жалкуєш за ним… Ну, знаєш, любий мій, втрата такого ангола, це шкода невелика. О, він мало чого вартий, цей твій Аркадій. В той саме знаменитий день, поки ти ходив купувати йому одежу, він надзвичайно довго колупався з ґудзиками у мене на спині, і я добре пам'ятаю, що його рука мене… Та я вже не докажу тобі цього.
Моріс запалив сигаретку і замислився. Вони заговорили про шостиденні перегони колещатників на зімньому велодромі, про салон авіяції в Брюсельському автомобільному гурткові; та все це їх не разважило. Тоді вони, як до найлегшої розваги, звернулись до кохання, і їм пощастило заглибитися в нього до потрібної міри, але в ту як раз хвилю, коли од неї вимагалося найбільше участи в обопільності почування, Жільберта, несподівано здрігнувшись, скрикнула:
— Боже ж мій! Де ти, Морісе, взяв безглузду думку сказати мені, що мій ангол-охоронець бачить мене. Ти не можеш собі й уявити, як це мене гнітить.
Моріс з досади досить круто закликав коханку до порядку. Жільберта ж заявила, що вона має принципи, що боронять їй дурити чоловіка в присутності анголів.
Бажання знову побачити Аркадія цілковито опанувало Моріса. Він гірко докоряв собі, що розлучаючися з ним, втратив його слід. Тепер і вдень і вночі він вигадував спосіб його віднайти.
На всякий випадок у маленькому листуванні великої газети він умістив оповістку: «Моріс Аркадієві. Верніться». Але дні минали, а Аркадій не вертався.
Одного ранку, о сьомій годині, Моріс пішов до Сен-Сюльпіс послухати службу абата Патуйля, а після неї, коли піп виходив з ризниці, Моріс спинив його і попросив у нього кількох хвилин на розмову. Вони спустилися вкупі по сходах церкви і пішли, гуляючи, під ясним небом до фонтану Чотирьох Епіскопів. І хоч Морісові було ніяково і дуже важко в правдоподібній формі признаватись про таку надзвичайну пригоду, він, проте, зумів доладу росповісти, як його ангол-охоронець, явившись йому, повідомив його про свою прикру постанову розлучитися з ним та взятися за підбурювання небесних духів до нового бунту. І молодий д'Еспарв'є зажадав од шановного церковника засобів віднайти свого небесного опікуна, чиєї відсутности він уже не міг більше терпіти, та повернути його назад до християнської віри. На це абат Патуйль тоном співчутливої журби відповів своїй любій дитині, що все це їй приснилося, що вона полічила за дійсність хоробливу галюцинацію і що думати, ніби добрі анголи можуть забунтувати — не дозволено.
— Люде гадають, — додав він, — що вести безладне й розбещене життя можна безкарно. Це помилка. Зловживання втіхами псує нерви і порушує здатність до думання. Диявол опановує грішникові чуття, щоб дістатися аж у його душу. Своїм відомим лукавством він одурив вас, Морісе.
Моріс заперечив. Він зовсім не був жертвою галюцинації, він не спав і свого ангола-охоронця бачив власними очима і чув власними ушима. Він настоював:
— Пане абате, одна дама, що була тоді біля мене — називати її не потрібно — так само бачила його і чула. Навіть більше, вона відчула пучки ангола, що… що заблудили під… Словом, вона їх відчула… Вірте слову, пане абате, зі мною не траплялося нічого більш правдивого, більше реального, більш певного, ніж це з'явлення. Ангол був білявий, молодий і дуже вродливий. Його біла шкіра світилася в темряві, ніби вкрита молочним сяйвом. Говорив він ніжним, чистим голосом.
Абат жваво перебив:
— Це одно, дитино моя, могло б вам довести, що ви бачили сон. Всі демонологи однодушно свідчать, що злі анголи голос мають хрипкий; він скрипить у них, наче іржавий замок; і навіть тоді, коли їм щастить надати свому обличчю якусь довидність краси, вони безсилі підробити чистий голос добрих духів. Цей факт, стверджений безліччю свідоцтв, є фактом незбитим.
— Але ж, пане абате, я його бачив; він сів, голісінький, у крісло на пару чорних дамських панчох. Хіба вам мало цього?
Ця заява не захитала певности абата Патуйля аніяк:
— Кажу вам, дитино моя, ще раз, що ці шкідливі ілюзії, цей сон глибоко збентеженої душі треба однести на рахунок прикрого вслаблення вашої совісти. Мені здається, я пригадую випадкову пригоду, що зрушила в цей бік ваш хисткий дух. Цієї зими, в кепському настрої, ви прийшли з m-r Сар'єтом та своїм дядьком Ґаетаном до цієї церкви в каплицю Анголів, що тоді як-раз реставрувалася. Як я тоді казав, малярів не можна надто добре навчити вказівок християнської науки та примусити як слід поважати святе письмо і його шановних пояснителів. Ежен Делякруа не став звязувати свій огненний геній традицією. Він малював тільки зі своєї голови й лишив у цій каплиці, вживаючи відомого слова, картини з сірчаним духом, — могутні й страшні образи, що замісць сповнювати душі лагідністю й спокоєм, опановують їх трівожним жахом. Там анголи показують своє як раз роздратоване лице: воно люте й похмуре. Можна подумати, що то Люцифер з товаришами обмірковують свій бунт. І от, дитино моя, ці образи, вплинувши на ваш ослаблений і попсований ріжним надуживанням дух, внесли в нього розрух, що тепер остаточно там запанував.
Але Моріс палко заперечив:
— О, ні, пане абате, ні, ні! Не думайте, що малювання Ежена Делякруа могло мене збентежити. Я на нього майже й не дивився. Таке мистецтво мені ані трохи не цікаве.
— Тоді, люба моя дитино, вірте мені: в оповіданні, що ви мені що-йно виклали, нема й слова правди й дісности. Ваш ангол-охоронець вам і не думав являтися.
— Але ж, пане абате, — роспочав знову Моріс, цілковито довіряючи посвідкам своїх почувань, — я бачив, як він зав'язував одній дамі черевички, а потім натягав на себе штани самовбивці!..
І, стукаючи ногою об асфальт, Моріс закликав у свідки правдивости своїх слів небо, землю, всю природу, вежі Сен-Сюльпіс, мури великої семінарії, фонтан Чотирьох Епіскопів, будівельку для потреб, кіоски візників та мотори й автобуси, дерева, перехожих, собак, горобців, квітникарку та її квітки.Абат поквапився закінчити розмову:
— Все це помилка, самообдурювання й омана, дитино моя. Ви християнин, так і думайте ж, як личить християнинові. Християнин не дасть себе опанувати лукавій довидності. Віра боронить його від спокус з боку чудесного, а забобони він лишає вільнодумцям. Нема такого безглуздя, що йому вони не могли б повірити. Християнин же має зброю, що розвіває диявольську оману — знак хреста. Заспокойтесь, Морісе, ви не втрачали вашого ангола-охоронця. Він увесь час піклується про вас. І вам належиться пильнувати, щоб його завдання не стало йому тяжким чи прикрим. Прощавайте, Морісе. Ах, це, мабуть, година зміниться, щось нестерпуче щіколотки ниють.
І абат Патуйль подався від Моріса з требником під пахвою, трохи кульгаючи, та з тою поважністю, що вказує в будучності на епіскопа.
Цього ж таки дня, спершись на парапет сходів у Бютт, Аркадій і Зіта дивилися на дими й тумани, що нависли над велетенським містом.
— Чи може собі розум уявити, скільки горя й болів ховає в собі велике місто? — сказав Аркадій. — Я гадаю, що коли б хоч одна людина змогла собі це представити, то перед таким видінням вона упала б ніби прибита блискавкою.
— А проте, — відповіла Зіта, — все, що тільки дихає в цій геєні, любить життя. Це якась велика таємниця!
— Нещасним у свому сучасному животінню, їм страшно припинити своє буття; в самознищенню вони не шукають заспокоєння; вони не передбачають там навіть відпочинку. В їхньому божевіллі їм страшне й саме небуття, бо вони заселили й його страховинними привиддями. Погляньте на ці фронтони, дзвіниці, собори й шпилі, що пронизують тумани, несучи на собі блискучий хрест?.. Люди обожнюють деміурга, що дав їм життя гірше смерти і смерть гірше життя.
Зіта замовкла, замислилась, а потім кінець-кінцем сказала:
— Треба мені признатися вам, Аркадіє. Не бажання правдивішої справедливости чи мудрішого закону скинуло Ітуріеля на землю. Ні, спокійне перебування на небі стало мені нестерпучим через жагу шаноби до себе, інтригантську вдачу та любов до багатства; от через що запалала я бажанням пристати до неспокійного роду людського. Я й прийшла сюди і, використовуючи незнаний майже всім анголам спосіб міняти по своїй волі вік і пол свого тіла, я зазнала надзвичайно ріжноманітної і дивної долі. Сто раз я займала блискуче місце серед панів свого часу — королів золота і князів народу. Я не роскрию вам, Аркадіє, славнозвісних імен, що я носила; але знайте, що наукою, мистецтвом, владою, багатством і красою я панувала скрізь, серед усіх народів світу. Та нарешті, перед кількома лишень роками, під час подорожу по Франції вельможною чужоземкою, одного разу, гуляючи в гаю Монморансі, зачула я флейту, що росповіла мені про мучеників неба. Її чистий і скорботний голос роскраяв мені душу. Я ще ніколи не чула нічого так прекрасного. З мокрими од сліз очима та повними ридань грудьми пішла я на голос флейти і незабаром на галявці уздріла подібного до фавна дідка, що грав на сільську дудку. Я припала йому до ніг, поцілувала йому руки та божні губи і втекла…
— З того часу, відчувши мализну людських величностей, втомлена галасливою мізерією людських справ, соромлячись своєї велетенської, але марної праці та поставивши собі вищу для свого шанолюбства мету, я звела очі до своєї небесної батьківщини і заприсяглася вернутися туди визволителькою. Я кинула свої титули, ім'я, багатство, друзів і хмару улесників та, ставши невідомою нікому Зітою, в злиднях і самотності почала працювати на визволення небес.
— Отже і я чув флейту Нектарія, — сказав Аркадій. — Але хто він, цей старенький садівник, що цій простій дерев'яній дудці дає такий зворушливий і прекрасний голос?
— Ви незабаром про це довідаєтесь, — відповіла Зіта.