Повстання анголів/XVI
| ◀ Розділ XV. Де ми побачимо Моріса, що жалкує за втраченим анголом навіть в обіймах коханки, і почуємо абата Патуйля, що одкидає всяку думку про нове повстання анголів як помилку й суєту | Повстання анголів пер.: Евг. Касяненко Розділ XVI Почережно виводить на сцену ясновиду Міру, Зефіріну та фатального Амедея і на страшному прикладі m-r Сар'єта висвітлює думку Евріпіда, що Юпітер, коли кого хоче покарати, тих позбавляє розуму |
Розділ XVII. Звідки довідуємось про те, як зажерливий на золото, ніби Мамона, Софар покинув свою небесну батьківщину за-ради Франції, благословенної землі Ощадности й Кредиту; тут же ще раз здибуємо доказ, що хто лишень щось посідає, — той страшиться всякої зміни ▶ |
|
Розчарований безсиллям релігійної науки поважного церковника та обдурений надією знайти свого ангола шляхом віри, Моріс надумав звернутися до окультних наук і вирішив піти порадитися з ясновидою. Звичайно, він звернувся б до мадам Теб; але він уже мав нагоду запитуватись у неї в справі своїх мук кохання і вона відповіла йому так мудро, що він одразу ж кинув визнавати її за ворожку. І він пішов до модної сомнамбули — мадам Міри.
Він чув кілька оповідань про надзвичайну видючість цієї ясновиди. Мадам Мірі треба було, однак, принести предмет, що його носив на собі, чи торкався відсутній, на кого треба було навернути її проникливі очі. Придумуючи, яких предметів торкався ангол у день свого нещасливого втілення, Моріс пригадав, що він у своїй райській голизні сів був у кріслі на чорні панчохи мадам Дезобель, а потім допомагав цій дамі одягатися. Моріс попрохав Жільберту дати йому один з потрібних ясновиді талісманів, але вона не змогла відшукати ні одного з них, як що за такий талісман не рахувати було її саму. Бо ж ангол виявив повну безсоромність і таку спритність, що не завжди можна було запобігти його заходам. Чувши це признання, що, однак, не було йому ніякою новиною, Моріс розлютився на свого ангола, налаяв його іменами всіх найпоганіших тварей і заприсягся сунути його чоботом у зад, ледве тільки трапиться нагода дістати зухвальця ногою. Але хутко його лютість звернулася проти мадам Дезобель. Він закинув їй, що вона сама викликала ангола на його зухвальства, — з чим тепер криється, — і з пересердя вшанував її усіма зоологічними символами соромітництва й розбещености. Його любов до Аркадія запалала в його серці ще тепліше й чистіше ніж будь-коли, і покинутий бідолаха, простягаючи руки та згинаючи коліна, зі слізьми й риданням благав свого ангола повернутись.
В одну зі своїх безсонних ночей Моріс додумався що талісманом можуть служити книжки, листані анголом перед його приходом між люде. Отже він, не одкладаючи, пішов до бібліотеки і привітав з добрим ранком m-r Сар'єта, що каталогізував собі під романським поглядом Алєксандра д'Еспарв'є. M-r Сар'єт, смертельно блідий, посміхався. Тепер, коли незрима рука не роскидала вже відданих на його догляд книжок, коли все в бібліотеці знайшло собі лад і спокій, m-r Сар'єт завернув собі своє щастя, але сили його танули з дня на день; од нього лишилася одна легенька хоч і втішена тінь.
— Чи пригадуєте ви, m-r Сар'єт, той час, — почав Моріс, — коли ваш книжковий хлам кожної ночи перекидався, переплутувався, ростягався, приходив у повне безладдя і частково опинювався навіть у рівчачку на Палятинській вулиці? Добрий це був час! Покажіть мені, m-r Сар'єт, ті книжки, що їх турбовано було найчастіше.
Ці слова викликали у m-r Сар'єта якесь похмуре одубіння, і Морісові аж тричі довелося повторити своє бажання, щоб старий бібліотекар його зрозумів. Аж тоді m-r Сар'єт вказав на надзвичайно старий Єрусалимський Талмуд, що в невловимих руках бував дуже часто. Апокрифічна євангелія III віку на двадцяти аркушах папірусу також кілька раз кидала своє місце; читано було і листування Ґассенді.
— Але, — додав m-r Сар'єт, — чим саме найбільше цікавився таємничий одвідувач, так це маленьким Лукрецієм у сап'яновій справі з гербами Філіпа Вандома, Великого Пріора Франції, та з власноручними нотатками Вольтера, що, як відомо, досить охоче вчащав за молодих літ до Церкви. Страшний читач, що завдав мені стільки лиха, майже не розлучався з цим Лукрецієм та, мабуть, і спати лягав із ним під подушкою. Він мав добрий смак, бо це ж не книжка, а справжній діямант. На велике горе, цей надолобень зробив у ній на 137 сторінці велику пляму з атраменту, що її мабуть, не подужає вивести все мистецтво наших хеміків.
І m-r Сар'єт глибоко зітхнув. Йому довелося гірко нарікати на свою балакучість, бо молодий д'Еспарв'є одразу ж зажадав, щоб саме цю книжку йому негайно ж було дано. Даремно ретельний доглядач посилався на те, що книжку віддано до палятурника на поладнання, чому зараз і неможливо її видати. Моріс зауважив, що в цю сітку він не спіймається, рішуче вліз до залі філософів і глобів, всів до крісла і заявив:
— Я чекаю.
M-r Сар'єт запропонував узяти якесь инше видання латинського поета. Є, мовляв, примірники з далеко повнішим текстом і більш придатні, отже, до вчення. Він пропонував Лукреція Барбу, Лукреція Кустельє, а то й котрийсь із французьких перекладів. Їх є чимало: барона Кутюр, — трохи, може, старуватий, Ляґранжа, — зі збірки Нізара й Панкука, і дві дуже гарних версії, віршом і прозою, спід пера m-r Понжервіля, члена французької академії.
— Мені непотрібні переклади, — погордливо скрикнув Моріс. — Давайте мені Лукреція пріора Вандома.
M-r Сар'єт через силу наблизився до шахви, де було замкнено цей скарб. Ключи дзвеніли в його тремтючій руці; він наблизив її до замка, але одразу ж одсмикнув назад і запропонував Морісові Лукреція популярного, зі збірки Ґарньє.
— Він дуже гарний, — додав він ніжно посміхаючись. Але з тої мовчанки, що нею йому було відповіджено, він зрозумів, що противитися й далі — річ безнадійна. Він повільно витяг книжку з полиці і тремтючи поклав її перед правнуком Алєксандра д'Еспарв'є, пересвідчившись попереду, що на повсті столу не було й жадної порошинки.
Моріс почав її листати і, діставшися 137-ої сторінки, придивився до плями, що була з фіолетового атраменту завбільшки з горошину.
— Ось вона, — сказав m-r Сар'єт, не випускаючи свого Лукреція з очей. — Це слід, залишений на цій книжці тими незримими страховищами…
— Як, m-r Сар'єт, — скрикнув Моріс, — хіба їх було кілька?
— Не знаю. Не знаю також, чи маю я право вивести цю пляму; адже пляма Поля Люї Кур'є на рукописі Фльоранса являєтся певним, сказати б, літературним документом.
Ледве дідок вимовив ці слова, як на дверях заверещав дзвоник і в сусідній залі розлягся гомін тупотні й крику. Сар'єт побіг на голос і наскочив на співжительку дядька Ґінардона, Зефіріну; вона, з настовбурченим як гадюче кодло волоссям, роспаленілим обличчям, бурхливо неспокійними грудьми та з животом, що нагадував підхоплений страшенною бурею пуховик, аж заходилася з горя й лютости. І через ридання, стогін і зітхання та ще тисячу згуків, що їх можна чути на землі тільки від зворушених створінь та руйнованих речей, вона проголосила:
— Він утік, утекло моє одоробло! 3 нею! І вивіз із собою все рухоме майно з нашої халупи, покинувши мене лишень з франком та сімдесятма сантимами за душею…
І вона почала безладно оповідати, як Мішель Ґінардон покинув її, щоб зійтися з Октавією, дочкою рознощиці хліба. Вона слала на його голову купу прокльонів і лайок.
— Людина, що я утримувала своїми грошима протягом більше ніж п'ятидесяти літ! Бо ж і гроші і добрі знайомства і все инше — мала я. Я витягла його зі злиднів і ось, дивіться, як він мені за це подякував. Він на все здатний, ваш приятель! Він ледар! Його треба одягати як дитину! П'яничка!.. Тварь ганебна! Ви не знаєте його ще, m-r Сар'єт… Це шахрай. Він підробляє Джіотто, так, Джіотто, Фра Анджеліко; підробляє обома руками, щоб продавати їх по крамницях за справжніх; підробляє й Фрагонара і Бодуена… Він роспутник і невіра, а це ж найгірше, m-r Сар'єт, бо не боячись бога…
І довго ще Зефіріна роспливалася в клятьбі, а коли вже нарешті ледве дихала, m-r Сар'єт почав її заспокоювати, вертати їй надію. Ґінардон повернеться: п'ятидесяти літ згоди й єднання люде не забувають…
Ці співчутливі слова зняли нову бурю лютости і Зефіріна заприсяглася, що вона ніколи не забуде образи їй оце завданої, і не прийме більше це опудало до себе назад. Коли воно прийде на колінах прохати собі у неї вибачення, вона не поворухнеться, хоч би воно й закацюбло біля її ніг.
— Хіба ж ви не розумієте, m-r Сар'єт, що я зневажаю його, що я ненавижу його, що я гидую з нього?Вона шісдесят раз висловила це горде почуття і шісдесят раз заприсяглася, що не хоче більше приймати Ґінардона, що не може більше його й бачити, навіть намальованого.
M-r Сар'єт не сперечався проти цієї рішучости, після стількох заяв уважаючи її незламною. Він не згудив Зефіріни і навіть похвалив її. Роскриваючи перед покинутою жінкою чистіші горизонти, він змалював їй крихкість людських почувань, заохотив її до зречення та насамкінець порадив їй побожно скоритися перед божою волею.
— Бо ж і справді, ваше подружжя, — сказав він їй, — так мало варте прихильности…
Далі він уже не міг говорити. Зефіріна притьмом плигнула на нього і люто почала трясти за комір.
— Він мало вартий прихильности? — скрикнула вона аж заходячись, — мало вартий прихильности? Мішель? Ах, добродію, та чи ж знайдете ви когось иншого, хто був би лагіднішим, жвавішим, розумнішим, хто був би так само як він завжди молодим, завжди… Мало вартий прихильности! Одразу видно, що ви анічогісінько не розумієте в коханню, старий йолопе!
Використовуючи скрутне становище m-r Сар'єта молодий д'Еспарв'є сховав маленького Лукреція в кишеню і, бадьоро ступаючи повз струшуваного Зефіріною бібліотекаря, зник у двері, привітно помахавши йому на прощання рукою.
Здобувши талісман, він побіг на майдан Терн до мадам Міри, що прийняла його в червоній з золотом вітальні, де не видно було ні сови, ні жаби, ні якогось иншого причандалля з арсеналу старовинної магії. Мадам Міра, в убранні слив'яного коліру та з припудреним волоссям, мала досить гарний вигляд, хоч уже й почала старіти. Вона розмовляла по-мистецькому і вихвалялась, що всі потрібні таємниці роскриває лишень з допомогою науки, філософії та релігії. Вона облапала сап'янову оправу та з закритими очима через непомітну щілинку вік зиркнула на латинську назву й герби, нічого в них не розуміючи. Звикши до приношуваних їй обручок, хусточок, листів та волосся, вона не могла добрати толку, якій особі могла б належати ця чудна книжка. І своє справжнє здивовання вона дотепно вклала в здивовання удане.
— Дивно, — прошепотіла вона, — дивно!.. Щось не добачаю як слід… Ні, бачу якусь жінку.
Промовляючи це магічне слово, вона потай кинула оком на свого одвідувача, щоб пересвідчитися, яке це справить вражіння, та й спостерегла на його обличчі несподіване розчарування. Розуміючи, що ступила на непевний шлях, вона одразу ж повернула на инший.
— Але вона чомусь зникає… Дивно… дивно… Повстає якась невиразна, непевна істота…
І переконавшись, що цього разу її слова слухач просто аж п'є, вона почала розводитись про непевність особи і про туман, що її оточує.
Тепер під очима мадам Міри видіння потроху стало виразнішати. Вона йшла слідом за ним крок за кроком:— Великий бульвар… майдан зі статуєю… Безлюдна вулиця, сходи. Він ось де, у блакитній кімнаті… це молода людина з блідим обличчям і заклопотаним поглядом. Він наче жалкує за чимсь. Він би тепер чогось не робив, як би не зробив був цього раніше…
Але зусилля на розгадування було надто велике. Втома спинила ясновиду в її дальших таємничих дослідах. З останніх сил вона спромоглася тільки поважно порадити одвідувачеві, щоб він лишався в тісному єднанні з богом, коли хоче віднайти втрачене і мати успіх у своїх заходах.
Виходячи, Моріс залишив на каміні люідор. Він був зворушений, збентежений, і твердо переконаний, що мадам Міра справді орудує надприродньою силою, хоч — на превеликий жаль — і не в повній потрібній мірі.
Внизу сходів він пригадав, що на столику піфії забув Лукреція. Гадаючи, що старий маніяк помре без цього хламу, він вернувся й забрав його. І справді, вертаючись до батьківського дому, він у дверях побачив перед собою нещасну тінь. Це був m-r Сар'єт; жалібним, як жовтневий вітер, голосом, він зажадав свого Лукреція. Моріс недбайливо витяг його з кишені свого пальта, кажучи:
— Не бідкайтесь, m-r Сар'єт. Ось він, ваш скарб!
Бібліотекар, притиснувши до серця повернуте добро, ніжно поклав його на бліду повсть столу і став вигадувати найпевнішу схованку для цього золота, переглядаючи в голові безліч проєктів ретельної дбайливости. Але хто може похвалитися про себе, що він справді мудрець? Завбачливість людей коротка, а обережність раз-у-раз заводить. Ударів долі не одхилити, і ніхто не зміг би уникнути того, що вже йому судилося. Нема такої постанови, таких заходів, що могли б перемогти долю. На наше нещастя ця сліпа сила, керуючи світами й атомами, на мінливості умов нашого життя будує лад всесвіту! Наші нещастя важать їй для гармонії світів. Як раз цей день був днем палятурника, кого зміна сезонів приводила до бібліотеки двічі на рік — в знак Овна і Терезів. Цього дня з самого ранку m-r Сар'єт наготовляв йому роботу. Він клав на стіл як недавнечко надбані, варті оправ книжки, так і ті зі старих, чиї оправи вимагали ремонту; всіх їх він старанно перераховував у докладному спискові. Як раз о п'ятій годині до бібліотеки д'Еспарв'є являвся підручний Лєже-Масьє, палятурника на вулиці Абатства, старий Амедей. M-r Сар'єт двічі перевіряв книжки, після чого Амедей складав їх на ряднинку, зав'язував навхрест усі чотирі роги її і скидав пакунок на плече. Після цього він вітав бібліотекаря словами:
— Добраніч, компаніє! — і спускався по сходах.
І цього разу все відбулося як звичайно. Тільки Амедей, побачивши Лукреція на столі та нічого не думаючи, совнув і його до инших книжок, а m-r Сар'єт цього й не зауважив. Увечері бібліотекар залишив залю Філософів і Глобів, цілком забувши про книжку, чия відсутність вдень завдала йому такого жорстокого занепокоєння. Можливо, що суворі судді добачать тут його вину, вину його так природньої вдачі. Але чи не краще ж визнати, що вирішила доля, і що причиною цього дрібничкового факту, чиї наслідки мусили стати дико страшними в очах людей, було як раз те, що зветься випадком, а насправжки є непохитним ладом природи? M-r Сар'єт пішов до молочні Чотирьох Епіскопів, пообідав і прочитав газету Хрест. Він був цілком спокійний і навіть веселий. На ранок же, ледве вступивши до залі Глобів і Філософів, він і згадав за Лукреція і, не побачивши книжки на столі, став її скрізь шукати і ніде не знайшов. Щоб книжку міг не навмисне занести Амедей, це йому на думку не спало. Його мозок підказав йому лишень ідею про поворот незримого одвідувача, і вона прибила його наче громом.
Зачувши в сінцях якийсь гармидер, нещасний доглядач одкрив двері і побачив маленького Лєона в кепі з галунами, що з криками «Хай живе Франція» кидав на уявлених собі ворогів ганчірки, віники й паркетний віск Іполіта. Свої войовничі забавки хлопчина найохочіше влаштовував саме в цих сінцях, звідки инколи налітав і на бібліотеку. M-r Сар'єт раптом надумав, що Лукреція ухопив він, та зразу ж і заявив це хлопчикові погрозливим голосом. Дитина одріклася і Сар'єтові довелося звернутися до обіцянок.
— Лєоне, як що ти принесеш мені маленьку червону книжечку, я дам тобі шоколаду.
Хлопчак замислився, а увечері, коли m-r Сар'єт спускався зі сходів, перестрів його зі словами:
— Ось книжка!І простягаючи йому пошарпаний альбом малюнків — Історію дурника, — зажадав заробленого шоколаду.
Через кілька день після цього Моріс одержав з пошти проспект приватної агентури розсліду, керованої одним колишнім урядовцем префектури. В проспекті обіцювано було хуткість і додержання таємниці. По вказаній адресі Моріс знайшов похмуру й заклопотану людину, що зажадала від нього авансу і пообіцяла знайти потрібну йому особу.
Незабаром цей колишній урядовець префектури сповістив Моріса, що дуже збиточний розслід уже роспочався і що знов потрібен чималенький аванс. Моріс авансу не дав, а шукати вирішив сам. Не без підстав здогадуючись, що ангол, не мавши грошей, мусить пропадати проміж бідноти та таких самих революціонерів утікачів ріжних національностей, як і сам, — Моріс почав учащати до умебльованих кімнат у Сент-Уані, Шапеллі, Монмарті та італійському кварталі, до ночліжних домів, де сплять покотом, до шиночків, де готують одні лишень хляки та дають скойку за три су, до льохів на ринку і до дядька Мумії.
Моріс одвідував ресторани, де їдять нігілісти й анархісти; він зустрічав там жінок, одягнених чоловіками і чоловіків — жінками; похмурих і суворих юнаків та блакитнооких хлопчаків, що сміялись як діти. Він додивлявся, роспитував, був визнаний за шпика, зазнав од однієї дуже вродливої жінки ножа в бік, а на другий день знову ж провадив свої розшукування по шиночках, умебльованих кімнатах, веселих домах, серед грачів, старців, по корчмах, що обліплюють укріплення, серед старожечників і босячні.
Зауважаючи, що він схуд, має стомлений вигляд і майже ввесь час мовчить, мати його турбувалася:
— Треба б його оженити, — говорила вона. — Шкода, що за мадемуазель Вердельєр не кращий посаг.
Абат Патуйль так само не крився зі своїм занепокоєнням.
— Ця дитина, — казав він, — переходить моральну кризу.
— А я гадаю, — зауважав Рене д'Еспарв'є, — що його опанувала якась кепська жінка. Треба знайти йому якусь роботу, що захопила б його і улещувала б його самолюбство. Я міг би посадити його секретарем до комітету про догляд за сільськими церквами, або ж консультантом професійної спілки оливників-католиків.