Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України/Побутове та культурне становище за совіт. влади

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України (1943
Аркадій Животко
Побутове та культурне становище за совітської влади
Видання: Прага: Видавництво Юрія Тищенка, 1943.
Побутове та культурно-освітнє становище за совітської влади.

Двадцять років цієї монополії захисту російських державних інтересів на землях Подоня принесли різку зміну, як у зовнішньому його вигляді, так в його духовому, національно-культурному житті.

Зовнішній вигляд слободи Подоня перестав свідчити навіть про найменшій добробут її мешканців. Хати, що колись пишалися чистотою та охайністю, за тих двадцять років стали обшарпаними, облупаними, солом'яні стріхи попрогнивали, попровалювалися. Плоти навколо дворів подекуди спалені або розібрані, хліви, стодоли рідко де можна побачити. I стоять ці убогі хатки з розбитими вікнами, що лише ганчірками та дошками від непогоди позатикані, сумно дивляться на порожнє подвір'я… А церква? Обернена вона на склад сільсько-господарських машин. Не чути її дзвонів, не видко коло неї ні кобзаря, ні лірника, ні квітника дівчат і дітвори коло нього.

Не потрібні стали старости, дружки, світилки та бояри. Молодь про них вже нічого не знає. Не знає й тих звичаїв чи обрядів, що колись творили цілу поезію весілля чи свят.

Зникло й народне вбрання. Міський трафарет витіснив останню можливість для індивідуально-національної творчости, а підперла його страшенна біда. Немає вишиваних сорочок з багатими мережками, зникли вишивані чи виткані рушники…

Але вже досить. Не є нашим завданням довше тут спинятися на цьому. Перед нами інше питання: культурно-національне становище Подоня, залишеного сов. владою в старих межах російської державности.

Найвиразніше освітлення цього становища знаходимо в даних, що їх подають сов. джерела.

Один із співробітників журналу «Радянська Освіта» — С. Кириченко подає на його сторінках таку картину культурно-освітнього становища серед українського населення поза Україною на 1924/25. р. До цього входить також і Подоня, при чому в більш характеристичних випадках автор звертає особливу увагу.

«Дітей українців — пише він — охоплено школою соціяльного виховання з навчанням в рідній мові не більше як 5%.

На 6½ мільйонів українського населення припадає всього 293 школи чотирьохліток (з них багато не повних), декілька семиліток та шкіл II. ступня.

Дошкільної установи немає навіть хоч би де…

Пунктами лікнепу з навчанням українською мовою охоплено лише 3% неписьменного населення від 14. до 35. років, якого налічується 1.784.439 душ.

Інших політосвітніх установ майже для 7 мільйонів обмежено хатами-читальнями та 6 клубами. В них лише за останній рік почали переходити до праці на українській мові. Щодо змісту, то вона залишилась цілком російською…

Щоб зрушити справу з мертвої точки, була скликана в Москві 24.—30. квітня нарада, присвячена проблемам культурно-освітньої праці серед українців та білорусів там, де вони складають національну меншість.

Доповіді з місць, що були заслухані на нараді, не прибавили нічого оптимістичного до відомої раніш сумної картини.

Ніде гріха таїти — центр раніш також не давав виразних і повних директив в українській справі. А на місцях дискутували — чи потрібна праця серед українського населення, або чи є таке населення в природі взагалі, не зважаючи на існування під боком УССР.

Іноді отверто стирчало з мішка шило великодержавницького шовінізму. Часто й густо можна було почути міркування про те, що українці вже давно асимілювалися, забули рідну мову, побут, культуру, вважають себе за росіян і лише розмовляють попсованою російською мовою…

Найдотепніше, здається, вийшов з важкого становища один з повітових виконавчих комітетів Курщини чи Вороніжчини, що на прохання сільради про відкриття української школи, виніс клясичну постанову, що малоросійського населення за конституцією СССР немає, а через те не може підніматися й справа про організацію для нього окремої школи…

На Вороніжчині, як висловився на нараді заступник голови Раднацмену Наркомосвіти РСФСР, абсолютно не дають змоги розвинутися українській праці».[1]

Те ж саме підкреслює один з визначніших російських комуністів — Ларин (Лур'є). Зазначивши абсолютно малу кількість шкіл на Вороніжчині та Курщині в кінці 1928. р., він каже, що на Курщині «звичайнісіньке викладання в школах українською мовою касується». Він же зазначає факт, що влада відмовила в дозволі відкривати пункти ліквідації неписьменности українською мовою навіть коштом самих українських селян.[2]

Зрештою, декілька цифрових даних.

На рік 1925. на всій українській Вороніжчині нараховувалося ледве 12 шкіл з українською викладовою мовою.[3] Ще яскравішу картину дає один з найгустіше заселених українцями пункт Подоня на 1927. рік — Росошанська волость. На цей рік вона мала 39.071 душ українського населення, або 95,8% всього населення волости. Протягом десяти років в цій волості було переведено чи створено — 7 шкіл з українською викладовою мовою.[4] На рік 1931. кількість ця дещо збільшилась, але в пізніших роках про дальший розвиток вже нічого не чути. Коли ж взяти цілу Росошанщину, як район, то відсоток шкіл з українською викладовою мовою ще менший, не кажучи вже про інші повіти Подоня, що опинилися в непорівнюючи гіршому становищі.

А тимчасом зі сторінок місцевої преси чувся такий розпучливий голос одного з дописувачів:

«Сиджу та дивлюся. Багато переді мною різних папірців — різних установ. З усіх Технікумів, з Спілок, з Рад, установ, з організацій. I всі майже написано «українською мовою».

А яка «українська мова»?! Жах бере! Ну Медтехнікум, Птахотехнікум — ці просто «не визнають», а чомуж інші учбові установи та Спілка Робос шкутильгає на всі 100 відс.?

Ось, наприклад, папірець… тут і «на предмет» і другі старо-канцелярські вирази, тут тобі жодної граматики, переплуталося російське з українським…

Сором, товариші.

Повчіться писати та не випускайте зі своїх установ таких «українських папірців».[5]

Ледве чи можна було знайти, хоч би, натяк на подібний голос розпуки в російській пресі, що виходила в Україні, щодо російської мови. Зрозуміло. Досить порівняти згадане становище українського Подоня, як меншости в РСФСР зі становищем російської меншости в Україні, а то в першу чергу в шкільництві.

На 2.677.166 душ російського населення в Україні на 1931. рік забезпечено було російською школою 94,5% усіх дітей.[6]

Таку саме картину дають дані забезпечення української меншости в РСФСР українською пресою і зокрема забезпечення такою пресою Подоня. Ці дані вказують, що на 1928. р. українське населення, що в цілий РСФСР нараховує понад 7.000.000 душ, мало лише один журнал, що виходив українською мовою.[7] Року 1932. виходило три газети українською мовою, але натомісць не було вже ні одного журналу. З цих трьох газет одна припадала на Подоня — п. н. «Зоря Комуни» (не рахуючи двох чи трьох стінгазет), що почала виходити У Росоші року 1929., як орган Росошанського Райкому ВКП(б).

Тимчасом забезпечення російською пресою російської меншости в УССР, що, як було згадано, нараховувала понад два і пів міліони душ, було в р. 1931. таке: газет — 11, з яких 9 — щоденні органи, журналів — 24.[8]

В пізніших роках, а саме по роках 1935/36. в Україні переведено було крім того на російську мову чимало органів, що передтим виходили мовою українською. Цим загальна кількість забезпечення російської меншости в Україні пресою російською мовою було збільшено.

——————

  1. С. Кириченко, Освітня праця серед українського населення Союзних Республік, «Радянська Освіта», 1925. XI.
  2. «Пролетарська Правда», Київ, I. XI. 1928.
  3. «Лист з Вороніжчини», «Нова Україна», 1925, ч. 2—3.
  4. Зонин, Украинизация и перевыборы Советов Россошанского района ЦЧО, «Революция и национальн.», 1931.
  5. Віль, «Вдаримо по недооцінці нацполітики», «Зоря Комуни», Россош, 1932., ч. 59.
  6. А. Гофман, Загальне навчання серед нацменшостей, «Комуністична Освіта», 1931., ч. 2—3.
  7. Книжная продукция СССР. Москва, 1930.
  8. Авдієнко, Загальне навчання на Україні, додаток Г. «Періодичні видання на Україні», ст. 98—111.