Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України/Участь у культурному житті України
| ◀ Побутове та культурне становище за совіт. влади | Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України Участь у культурному житті України |
Resüme ▶ |
|
Як не намагалися старі часи російської державности відгородити українське Подоня від українських земель і українського народу, національне почуття єдности вперто і послідовно розбивало всі штучні перешкоди, непомітними нитками міцно звязуючись з життям цілої України.
Як не змагала вірно зберігти заповіт попередника остання доба двадцятиліття, звязок українського Подоня з життям і з болями і з радощами цілої України міцнішав.
Зростав цей звязок на ґрунті історичного минулого краю та в тій праці, що її покладено Подоням до скарбниці загально-української культури й науки.
Зародки цієї праці сягають початків минулого XIX. століття й доходять до останніх днів.
Щоб зробити хоч коротенький огляд цього внеску Подоня до розвитку культурно-наукового життя України й українського народу в цілому, поділимо його на огляд праці двох груп культурно-наукових робітників.
До першої належить праця представників місцевих наукових робітників, що присвятили себе виключно дослідам Подоня. До другої — ті, хто своєю працею, своєю творчістю й громадсько-культурною діяльностю міцно звязали Подонь з культурно-науковим життям цілого українського народу.
Серед перших в першу чергу мусимо згадати дослідників, що присвятили себе студіям історії заселення краю. Були це А. Дівицький та Тевяшов. Вислідом студій першого була його праця, опублікована на сторінках «Воронежских Епархіальных Ведомостей» (1904) п. з. «Черкасы Воронежской Епархіи». Другий (Тевяшов) дав цінну працю п. н. «Острогожск — крепость и полковой город», що свого часу вийшла в «Трудах Воронежской Ученой Архивной Комиссіи».
Далі, до них же належить також праця Г. Веселовського, що поруч з історією краю займався також етнографічними студіями Острогожчини, давши таку працю, як — «Город Острогожск. Историческо-статистическій и етнографическій очерк», що появився у Вороніжі р. 1867.Етнографічними студіями краю, а головно Острогожчини, займалися також такі дослідники, як С. Аполосов, що дав, напр., цінну працю п. н. «Малороссійскіе похороны в Подгоренском приходе Острогожскаго уезда» (Воронеж. Беседа». 1861.).
Зрештою, треба згадати тут також і працю тих, кого доля закинула до цього краю і хто, зжившись з ним, присвятив йому свою увагу і працю. З них в першу чергу — Б. Познанський, який, проживаючи в м. Острогозьку, писав етнографічні замітки та дав кілька цікавих повістей-оглядів, що змальовують побут цього краю. Так само М. Второв, опинившись у м. Вороніжі, присвятив чимало праці дослідам, з яких вартий уваги головно дослід про заселення Воронізької губернії, опублікований у «Ворон. Беседі» 1861. р. та цінний етнографічний альбом, в якому було зібрано зразки одягу, що його вживало населення Воронізької губ. Зрештою, Яковлів, який дав — «Пословицы, поговорки… в слоб. Сагунах Острогожскаго уезда» («Живая Старина», 1905).
Друга група обіймає собою працьовників на полі науки, літератури, публіцистики, мистецтва, які своїми працями звязані не лише з Подоням, але й з цілою Україною. Є це група непомірно більша. З найраніших часів минулого століття в особі своїх представників увійшла вона до культурного й наукового життя України.
До найперших з цієї групи, хронологічно, належить професор Харківського Університету О. Склабовський (1793-1831.), який року 1819. поруч з Г. Квіткою-Основ'яненком та Е. Філомафітським був членом редакційної колегії місячника «Украинский Вестник» (Харків).
Був це один з перших українських журналів, що своїм завданням ставив, наскільки дозволяли об'єктивні умови, ознайомлення читачів з життям батьківщини, з її історичною минувшиною. До редакції того журналу О. Склабовський вступив десь р. 1819., коли почали виявлятися ознаки цензурних утисків, що зрештою в році 1820. привели до заборони видання. Щойно за чотирі роки Харківський Університет робить нову спробу. Приступає до видання нового журналу, яким стає «Украинский Журнал» (1824.). Редакторами його призначено було Університетом Гулака-Артемовського та О. Склабовського. Але Гулак-Артемовський через недугу примушений був зріктися редакторської праці, залишаючись співробітником. Фактичним редактором залишився О. Склабовський.Журнал цей, на сторінках якого появлялися праці описово-дослідчого характеру, збуджував інтерес у читачів до української старовини і головно до старовини й історії Слобідської України. Серед наукових та літературних кол суспільства «Украинский Журнал» користувався атестацією найліпшого в ті часи наукового органу. Та, не зважаючи на це, року 1825. мусів припинити своє існування й цей орган. Реакція на чолі з кн. Голіциним розправляла свої крила. Прийшов куратор Університету З. Карнієв, послідовник лихої пам'яти Магницкого, а почесним членом Університету став відомий граф Аракчеєв. Мертва петля зашморгувалася на шиї молодої української журналістики й науки.
А тимчасом у слободі Юрасівці на Острогожчині вже ріс славний автор «Книг битія українського народу», український історик і дослідник Острогожчини[1] Микола Костомаров.
Народився М. Костомаров в слоб. Юрасівці Острогозького повіту року 1817. Його батько походив з роду Костомарових, що в 30. роках XVII. століття вступили до українського козацтва. Тікаючи від польської неволі опинилися вони в країні теперішнього Подоня. Тут батько М. Костомарова придбав Юрасівський маєток. Тут і народився М. Костомаров. Мати його походила з місцевих селян. Про неї так оповідали Ф. Щербині слобожани:
«Жили тут у нас Петренки, діти Петра Мильника, й була між ними дівчина Тетяна. Старий Костомар узяв її на покоївку до двора, а потім вона йому подобалася, й він відвіз її до Москви на науку різних мов. Коли француз брав Москву, то Костомар загнав трійку коней, а як тільки під'їхав під дім, в котрім жила Тетяна Петрівна та взяв її з собою, так француз і вистрілив зараз же в той дім і розбив його в друзки».
Старий Костомар і Тетяна Петренківна побралися. Їм завдячує український народ за Миколу. А що найбільш їй, Тетяні, славній матері славного сина, їй, цій простій жінці, що влила до серця сина непохитну любов до українського люду на ціле його життя.
Головна заслуга М. Костомарова лежить в науці, а то найбільше на полі історії України. Але не менша заслуга і як політичного діяча, члена Кирило-Методіївського Братства, публіциста і журналіста. Досить тут згадати хоч би його близьку участь в «Основі» (1861/62.) та його праці на її сторінках. Та чи не найперше місце в цій галузі його діяльности й думок займає його лист до видавця часопису «Колокол» (Лондон) О. Герцена, опублікований у січні 1860. року під наголовком «Украина».
Виразно стоючи на федеративному становищі, дивився він на федеративний устрій, як на союз, в якому «Україна мусить творити окрему державну цілість на всім просторі, де народ говорить українською мовою». Тут же виразно він застерігав, щоб ні росіяни, ні поляки не рахували своїми земель заселених українським народом.
Зрештою, був це той, хто поставив на сторожі українських змагань своє слово непохитне у «Книгах битія Українського Народу» акордом яких прозвучало:
«Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, егоже не брегоша зиждущиї той бисть во главу угла».
Був це голос визначного представника українських змагань, міцно звязаного з рідною батьківщиною, доля якої йому боліла й відбивалася в праці та його думках. Рідна батьківщина була йому настільки милою й дорогою, наскільки він був для слобожан Юрасівки незабутнім, що залишив по собі глибоку, добру й світлу пам'ять. Висловом цієї пам'яти може бути згадка, що її записав Ф. Щербина з вуст старого слобожанина в Юрасівці:
«Подивишся бувало на Миколу Івановича, — розповідав він, — з вигляду справжній старий Костомар, цілком, як дві краплі води вдався в нього, такий суворий з обличчя, а був такої щирої душі, що я не бачив подібних людей. З кожним міг балакати й до кожного ставився зичливо; з панами він пан, з духовними — приятель, а з селянами все одно, що наш брат селянин. Дивно нам видавалося, що панич, а так по «панібратські» поводився з нами. Нема чого таїти гріха, всі ми думали, що він — «трохи дурненький був»… А все таки зачне він бувало говорити про щонебудь, кожний з нас бачив, що багато-багато в голові у нашого панича було».
Пригадую. Було це десь в роках 1909-10. Довелося мені поперше почути про М. Костомарова з вуст мого батька. Їхали ми тоді недалеко Юрасівки. Розмовляючи, звернув він мою увагу на слободу й розповів про її славного слобожанина, зазначивши, що і в цей час жила пам'ять про нього серед Юрасівців, пам'ять і гордість на нього, як на свого земляка.
Довелося чути про нього й ще раз з вуст одного з діяльних селян цих часів на Острогожчині Ф. Білоуса, який чимало знав цікавого про свою околицю.
В тих же роках, а то саме року 1911. припадав ювілей. Минало 25 років з дня його смерти. У Вороніжі відбулися Костомарівські свята. Відкрито було в залі Дворянського зібрання (27. березня) історично-археологічну й художню виставку. Зібрано було тут недруковані праці, портрети, малюнки олівцем кабінету М. Костомарова, дипломи, краєвиди батьківщини — слободи Юрасівки Острогозького повіту[2], портрети осіб, що мали близькі стосунки з ним, тощо.
28. березня відбулося урочисте засідання Архівної Комісії. Тоді ж відбувся етнографічний вечір з участю спеціяльно запрошених виконавців з сл. Юрасівки та ін. місць Острогожчини. Виконано було ними українські пісні, розповідалися казки, тощо, так само виконано було українські думи в супроводі кобзи.
Так було згадано Подоням найбільшого свого сина, що залишив по собі не тільки велику спадщину в українській науці, але й своїми думками та чином виховав не одного зі своїх земляків, першим з яких треба згадати Митрофана Дикарева.
Родом дяконенко, М. Дикарів народився 31. травня ст. ст. 1854. у слободі Борщівці Валуйського повіту Воронізької губ., що лежить на пограничній етнографічній смузі Подоня з російською територією. В родині М. Дикарева і в його самого змалку був значний вроджений національний інстинкт, який пізніш у нього розвинувся у глибоку національну свідомість, відданість ідеї українського відродження, любов до свого народу і до свого краю, який зв'язував з цілою Україною.
Учився у Воронізькій Духовній Семінарії, але скінчити її йому не довелося. У свойому листуванні з О. Кониським так він про це розповідає:
… «у квітні 1876. року, коли мені йшов 23. рік, мене вигнали з третьої кляси, яко «державного злочинця», і в атестаті написали, що вигнали «за крайнюю неблагонадежность»… Тоді ж таки мене віддали під догляд поліції, а в жовтні того ж року через волосне «правление» мене повідомили, що «по всеподданейшему докладу управляющаго министерством внутренних дел Его И. В. Государь Император повелеть соизволил: дело о бывшем ученике Воронежской Духовной Семинарии Дикареве дальнейшим производством прекратить, сделав ему, Дикареву, строгое внушение за противозаконное имение у себя книг и брошур преступного содержания».
Такий був «державний злочин» М. Дикарева. Після цього пішов він на поденщину до селян. З осени до січня 1877. р. жив у Вороніжі з приватніх лекцій, «краще сказати: «старцював» — за його виразом. Рік з чимсь був за домашнього вчителя в Острогозькому повіті. Дальший його шлях був такий: помішник волосного писаря, посада якої позбавився в порядку адміністративно-поліційному, конторщик, аґент Асекураційного Товариства. Року 1879. пішов до праці Статистичного Комітету у Вороніжі, де був поверх десяти років помішником секретаря.
Працюючи в Статистичному Комітеті, зустрівся М. Дикарев з відомим статистиком Ф. Щербиною[3], який у 80. роках минулого століття працював на Вороніжчині. Згадуючи вже пізніше про цей період своєї праці, Ф. Щербина, цей ветеран-статистик, із замилуванням згадував також тих, хто вийшов з народу і з рідкою енерґією, самовідреченням, під адміністративними репресіями, будучи об'єднаними одною спільною думкою вивчення основних рис народнього життя, працював протягом довгих років. Серед них не останнє місце займає в тій згадці і М. Дикарев.[4]
Глибоко цінячи віддану працю М. Дикарева в галузі статистичній, Ф. Щербина настоював на обранні його членом Статистичного Комітету. Але тому спротивився губернатор, який не міг погодитися сидіти в Комітеті поруч з писарем, як рівноправним членом. Щойно по відході цього губернатора (Круковського) М. Дикарева було таки обрано членом Комітету. Але він в цей час був уже в Катеринодарі на Кубані.
Перебуваючи у Вороніжі, був М. Дикарів також у тіснішому звязку з Г. Вашкевичем, земляком з Подоня, свого часу співробітником «Основи», а пізніш «Кієв. Старини». Працював Г. Вашкевич цього часу в «Казенній Палаті». М. Дикарів просив взяти його до себе на працю до «Палати». Г. Вашкевич радо пішов назустріч, але коли було вже все зроблено, дістав М. Дикарів заклик до Катеринодару, як звідти писали — орудувати військовою друкарнею. В дійсности опинився він в «Областном Правлении» в редакції «Областных Ведомостей».
Г. Вашкевич радів було з закликання М. Дикарева до Катеринодару, сподіваючись, що, зрештою, йому там пощастить. Випроваджуючи, казав йому: «Тепер ви почнете жити повним горожанським життям і перестанете бути попихачем». — «Добрий дідусь помилився» — згадує в одному з своїх листів М. Дикарів.
Переїхавши на Кубань, незабаром він там захворів, за його виразом, на чорноморські «корчі», а фактично на туберкульозу й 14. листопаду 1899. року на 45. році життя покинув цей світ.
Незадовго перед тим, а саме року 1895. звернувся М. Дикарів до О. Кониського, з яким провадив живе листування, за порадою в справі своєї літературної спадщини.«Не знаю, чи цього року, чи, мабуть, певніш 96. буде 20 літ моєї — хоч і не дуже показної літературної діяльности — писав він. Недолюблюючи всяких «обрядів», з якими обходять всякі ювілеї, я хотів би зазначити ці роковини, відписавши свою літературну спадщину, яка є і буде, і всі зібрані наукові матеріяли Науковому Товариству імени Шевченка. До цього мене спонукає сумна доля Мовиної літературної спадщини (Василь Мова — прим. автора), що гине в К..чих скринях, як під цуциком сіно. Мені не хотілосяб, щоб і моя спадщина зазнала такої лихої долі. Порадьте мені, будьте ласкаві, що мені чинити?»
О. Кониський порадив зв'язатися в цій справі з проф. М. Грушевським, що М. Дикарів і зробив, а за якийсь місяць уже повідомляв О. Кониського:
«Прохав я М. С. Грушевського бути моїм душеприказчиком у справі літературної спадщини. Він погодився»… А ще за якийсь час додавав: «Свою бібліотеку я теж залишу Товариству, тільки, розуміється, не тепер, бо ніпочому буде робити»…
Ця спадщина М. Дикарева варта була уваги. Досить хоч коротенько переглянути його працю, щоб пересвідчитися, який вклад він робив нею до скарбниці української науки. Були це його, як публіковані праці так і велика сила зібраного ним матеріялу з етнографії та лексики.
Свою літературну працю розпочав М. Дикарів фактично ще за молодих літ, коли був у Семінарії. Опублікував він тоді у «Вороніжському Телеграфі» свій твір п. н. «Мандугат» (?). Пізніш розвинулася його праця на полі етнографії та лінґвістики а, головним чином, навколо складення українського словника. З найголовніших його праць треба згадати хоч би такі: «Великий бог Микола» (опубл. НТШ.), «Різдвяні святки в ст. Павловській на Чорноморії», опубліковані так само в Етнограф. Збірнику НТШ. 1895. під псевдонімом, що його М. Дикарів іноді вживав — М. Крамаренко, «Народний Календар Валуйського пов.» (Матер. до укр. етнограф.) опубліков. НТШ. 1905.), далі — «Статистика наголосів (accentus) у Воронізькому і Прилуцькому повіті», «Очерки Воронежскаго мещанскаго говора, сравнительно с украинско-русским наречіем», «Малорусское слово паляниця и греческое Πέλανος (проба паралелів, у «К. Ст. 1899.), «Статистика в области діалектологіи» (у «Воронеж. Етнограф. Сб.). Зрештою — Програми про вечерниці, складки — матеріяли, які було пізніш опубліковано НТШ. в «Матер. укр. етнол.» п. заг. «Збірки сільської молоді на Україні», куди ввійшли матеріяли про вулиці, вечорниці, тощо з Богучарського й Валуйського повітів. Крім того, багато ін. праць і матеріялів (див. додаток — Матеріяли й література).
Праці М. Дикарева мали відгук на сторінках низки журналів з вуст поважних представників науки. Зауважено їх і в закордонних наукових колах, зокрема на сторінках таких наукових журналів, як напр. «Antropologie» (1894.), «Rev. des tradit. populaires> (1894.) та ін.
Зрештою, відгукнулася на його праці й українська преса, зокрема «Кіевская Старина», на сторінках якої, в ґрунтовному огляді-рецензії на працю — «Статистика в области діалектологіи», К. Михальчук виступив на боці автора проти поглядів Будде, висловлених ним щодо методи висунутої М. Дикаревим.
Збирання етнографічного матеріялу та праця коло словника були чи не найулюбленішими в життю М. Дикарева. Для цієї праці жертвував він своїм здоров'ям і коштами.
«З самого Великодня й до червня сидів я — писав він О. Кониському у 1893. році — у темній кімнаті з зав'язаним оком; тепер хоч і ходжу на службу, але око моє ще не ввійшло в норму. Лікарь мій дивується, що воно вигоїлося і не довелося виймати його. Хороба сталася з того, що мені усю зиму довелося багато працювати. Спочатку я записував етнографічні відомости від матері (я їх маю тепер може на 40 аркушів друкованих), після того лаштував збірку українських народніх пісень задля «Посредника», а нарешті, працював над увагами і додатками до перших чотирьох аркушів Уманцова словаря».
Поруч з цією працею мав М. Дикарів й інші турботи. Головно — справа поширення української книжки. Думки про ширення української книжки постійно його турбували.
«В українській книжці тут велика потреба — писав він з Кубані, — а тутешні книгарі, опріч «Кобзаря» та Котляревського нічого не мають».
М. Дикарів заходився коло організації продажу української книжки, а пізніш — «пропонував тутешнім «щирим» посвяткувати Шевченкові роковини роздачею «Кобзаря» бідним і улаштуванням книжної торгівлі. Мені відповіли: «Щож ми будемо самі, коли б ще хто». Після цього закупив він сам «Кобзаря» в кількох примірниках і роздав. Так само зробив і на другій рік, зібравши для того гроші у приятелів та додавши своїх. Те ж саме й третього року. А цей, третій рік, був чи не останній в його житті такому короткому, але так змістовному, так відданому ідеї українського відродження, так вщерть переповненому працею, до якої кликало його національне сумління і свідомість. С. Єфремов в «Історії українського письменства», даючи кілька рядків про Т. Зіньківського, згадує й про цю національну українську свідомість М. Дикарева такими словами:
«Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренком) та інш. він (Зіньківський) ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства замісць опортуністичного українофільства.
Було це наслідком вродженого українського національного інстинкту, що пізніше розвинувся в глибоку національну свідомість. Сприяло тому, крім безпосереднього українського оточення, також знайомство з українською літературою, українськими часописами, як напр., «Зоря» львівська і зрештою — український театр, про вплив якого він згадує так:
… «приїздив до Вороніжа вперше з своєю трупою М. Л. Кропивницыкий; він, дай Боже йому здоровля! розбуркав мене від духового спокою: я взявся працювати біля українського словаря, а далі вкинувся в етнографію і фонетику української мови. Життє моє, за тими ж самими лихими обставинами, повеселішало, бо я бачу мету життя свого, побачив ту «суспільну діяльність», що за часів школи десь ховалася в далекім тумані; я побачив, що я можу зробити хоч крихту користи для рідної Матері-України, про котру я забув того часу, коли був у школі. Таким чином я уважаю Кропивницького своїм хрещеним батьком і довіку дякуватиму йому за своє духове відродження».
Та не сам М. Дикарів був під цю пору на Подоню. Мав він поплечників в українській національній праці серед місцевого населення. З них в першу чергу треба эгадати I. Череватенка.
Був це селянин слободи Росош Острогозького повіту (в той час), мрією якого повсякчас була народня освіта. Освіту дістав він у реальній школі, а потім віддався господарству. Разом з тим провадив інтенсивну працю ширення української книжки серед народу. Це його впертим старанням сталося, між іншим, те, що видавництво «Посредника» погодилося видавати для народу книжки українською мовою. Це був він, що заклав фонд для видання українських популярних книжок, склавши 1.000 карб. на руки Б. Грінченка. А коли у грудні 1894. року він вмер брати його продовжували його працю, часто в порозумінні з М. Дикаревим.
Ця праця не лишилася без наслідків. Українська книжка, а з нею й українська національна свідомість чимдалі тим все глибше пускали свої коріння в народ, речниками якого в пізніших роках виступили поодинокі представники місцевого селянства й інтеліґенції.
Одним з тих речників і працьовників в початках 1900. років і аж до революції 1917. року був К. Сопляк (К. Меженський), що походив з слоб. Меженки Острогозького повіту.
Вже під час першої революції 1905. року імя К. Сопляка пролетіло цілим повітом у звязку з виступами його на вічах та різних зборах з домаганням української школи та винесенням у цій справі відповідних постанов. Пізніш його голос чути було зі сторінок українських часописів, до яких він писав із заслання («Украинская Жизнь», «Маяк», тощо). Тут читач міг знайти чимало відомостів про рідний край автора, про національну думку, що прокидалася серед його земляків. Зокрема звертає на себе увагу одна з тих статей, що, маючи до певної міри автобіографічний характер, подає чимало матеріялу щодо ролі чужої школи в українському житті та шляхів національного освідомлення. Це стаття п. н. «Вне родной культуры», писана на засланні (г. Пудож, Олонецька губ.) й опублікована на сторінках «Украинской Жизни» ч. 7/8., 1912.)
Кажучи про власний шлях національного пробудження, автор підкреслює, між іншим, значіння української преси в розвитку і зміцненні його національної свідомости.
«Українська преса — пише він — дуже допомогала мені в мойому саморозвитку. З цього часу (1905/6. р. р.) я розумів вже всю важливість значіння в житті народа рідного слова і дбав про його розповсюдження».
Наслідком того був поперше згаданий вже факт вимог української мови в школах, а подруге — поширювання української книжки серед народу та гуртове читання з земляками і зокрема з молоддю. От два приклади, які він подає: один — вражіння й переживання під час читання «Кобзаря», другий вражіння від читання повісти I. Нечуя-Левицького — «Кайдашева сім'я». Перший приклад дає він в одному з дописів на сторінках «Маяка» (Київ):
«Було це — пише він — ще на початку моїх парубоцьких літ, тоді саме, «коли в грудях так багато співу, що хочеться сліз».
Ми — четверо нас було — молоді діти природи, діти хліборобів «працею зморені», сиділи мовчки під вітряком і слухали чарівну соловейкову пісню. Перед нашими очима було заснуле село і широкий, нерозмежований зі степом вигін, рідкою сутін'ю вкритий.
— Як хороше, — хтось промовив. А скільки краси мав сріблолиций і «небо незміряне, всипане зорями».
— Дивіться, дивіться — зірочка покотилась!…
— Душенька чиясь — промовила Ганна і почала оповідати казку про Змія. Розказав і Панько, якусь казку. А далі пристала Ганна й до мене.
— Розкажи, ти ж багато тих книжок перечитав!
— Хіба в книжках є гарні казки! В книжках тільки й пишуть про Бову Королевича — якось сумно одказала охоча до казок чорноока Пріся. Але була моя черга, й я почав:
Вітер в гаї не гуляє,
Вночі спочиває;
Прокинеться, тихесенько
В осоки спитає:
«Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?
Хто се, хто се? — тихесенько
Спитає, повіє
Тай й задріма, поки небо
Не зачервоніє»…
— Боже мій, як гарно! — скрикнула Пріся після слів «Що се, що се? спитаєте, цікаві дівчата». А коли я промовив останні слова з «Утопленої», то Пріся вже благала мене:
— Костику, ріднесенький, розкажи ще якунебудь! Розкажи!
Деклямація при поетичний обстанові мене так захопила, що я не міг відмовитися й почав словами геніяльного Кобзаря оповідати про безталанну Катрусю, гірку долю якої близько до серця прийняли мої слухачі.
Панько сидить похнюпившись, а дівчата вже давно й слізоньки втирають…
«Катерина» зосталася недоказаною…
Я через те розказав про цей вечір, що він спричинився до того, що опісля я став з «Кобзарем» ходити на вечерниці. Було так, що хтонебудь приходив додому за мною з наказом: «тільки, щоб з книжкою йшов».
На вечерницях (в одній слободі на Вороніжчині) я читав дівчатам та парубкам, «Кобзаря» й багато інших українських книжок і розказав, що знав про життя «дідуся Тараса».Про те, який гарний вплив це мало на молодь, нічого й казати».[5]
Про «Кайдашеву сім'ю» оповідає:
«… пощастило мені купити декілька книжок… тут же була повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», появлення якої у мене зробило в слободі цілу подію. Її читали і слухали з таким захопленням, з яким у нас не читалася ще жадна книга»…[6]
Літом 1917. року під час національного руху, що широко розлився Подоням, довелося мені зустрітися з автором тих рядків — К. Сопляком. Було це в м. Острогозьку під час одного зі з'їздів, на українському вічу. Він тоді щойно повернувся із заслання, заховуючи таку ж бадьорість і захоплення українським рухом. Під час цього віча виступив він з палкою промовою-закликом непохитно стояти на єдності українських земель і вимагати приєднання Подоня до цілої України.
Іншим разом під час українського походу вулицями Острогозька він спинив похід коло дому художника І. Крамського (1837—1887), автора популярного портрету Т. Шевченка та низки картин, з яких в першу чергу — «Травнева ніч», «Христос в пустині», «Невтішне горе» та подав його життєпис, вказавши на нього, як на творця того портрету, що несли напереді походу.
Цього ж часу виявив себе непохитним борцем і працьовником на полі українського громадсько-національного життя й української культури селянин з Валуйщини — Ольшанський. Глибоко віддана національній ідеї визволення людина, ентузіяст у праці і лагідний у поводженні, був він у серпні 1917. року обраний членом Центральної Ради.
Десь улітку 1918. р., перебуваючи в Харкові, одного сумного дня довідався я з «Южного Краю» про трагічну і в той же час героїчну смерть його у своїй слободі. Був розстріляний большевиками, як член Ц. Р. з іменем України на устах.
А побіч з ним — студента Психо-Неврологічного Інституту в Петербурзі й організатора українських хорів на Подоню, працьовника в кооперації — Митрофана Одуда (Удодова). Родом із слободи Ольховатки Острогозького повіту він ані на хвилинку не забував свій край, віддаючи йому ввесь свій вільний час та в той же час активно працюючи в загально-українських організаціях студенства Інституту, а то в першу чергу в українському (Київо-Волинському, як офіційно мусило називатися) земляцтві та в гуртку ім. Т. Шевченка.[7]
До цих же часів відноситься діяльність уроженців Подоня в галузі літературній та публіцистичній. Були це — Ол. Коваленко, В. Скрипник та О. Ковалевський.
Олекса Коваленко — родом з Бирюченського повіту (нар. 1880. р. у хут. Власовому). Року 1897. доля закинула його в Сибір, де пробув більше двох років. Пізніш оселився У Києві й віддався літературній праці.
Перша поезія його «Дорогому землякові П. А. Грабовському» була надрукована в Літер.-Науковому Вістнику за 1900. рік. Пізніш його твори появлялися в низці українських часописів, що виходили, як на Наддніпрянщині так у Галичині й Буковині та, навіть, в Америці. Крім Літ.-Наук. Вістника, були це такі: «Українська Хата», «Промінь», «Бжола», «Світ», «Руська Хата» (Львів), «Буковина», «Зоря» (Москва), «Рада» (Київ), «Рідний Край», «Діло», «Руслан», «Свобода» (Америка) та ін. Був він співробітником гумористичних часописів, як «Шершень» (Київ), «Комар» (Львів). Автор збірок поезій, як напр., «Золотий засів» та ін. Упорядчик літературно-артистичного альманаху «Терновий вінок», декляматора «Розвага» та антології української поезії «Українська Муза».
Треба також згадати його переклади, зокрема — «Горбоконик» (Єршов — «Конек Горбунок»), «Ревізор» М. Гоголя та ін.
Зрештою, появлялися на сторінках часописів його замітки та рецензії, в яких часто підносив питання, що ще й до сьогодні зберігли свою актуальність. Так напр. в «Українській Хаті» в одній з рецензій (на кн. Ю. Будяка) висинув він був справу вживання терміну — «Росія» — «російський».
«Всім відомо — писав він — що такої цілої народности як «росіяни» нема — це збірна назва всіх народностей, що складають Росію (в тім числі й Українці, які само собою входять у склад росіян). Очевидно автор (Ю. Будяк) мав на увазі «Москалів-Великоросів» «Укр. Хата», 1909., ч. 2., ст. 115).
Крім кревного звязку з Подоням ім'я О. Коваленка в'яжеться з ним також по лінії літературній і адміністративно-поліційній, а власне «Українською Музою».
Десь в роках 1913.—14. залетіла було «Українська Муза» й на Подоня, де здобула популярність, що захопила собою й поліційні органи, які незабаром почали її ретельно розшукувати. І таки понаходили кілька примірників. А разом з тим зацікавилася поліція й іншими українськими книжками, що познаходила в деяких кооперативах та у поодиноких осіб.
На сторінках «Української Хати» можна також зустріти ім'я В. Гордієва. Був це псевдонім В. Скрипника. Того саме Скрипника, якого Галина Журба у своїх споминах охрестила Наркомом сов. влади в Україні й відповідно тому зхарактеризувала. В дійсності: Нарком. сов. влади звався не Василем, а Миколою. Був це Микола Скрипник, свого часу студент Технологічного Інституту (Петербург) і член української студенської Громади. Року 1902. був засланий на Сибір. На українському обрію появився знову на початках 1918. року, але вже в товаристві відомих, лихої пам'яти, представників комуністичної партії — Бош, Медведева та ін. Увійшов до складу ЦИКУК (центр. Исполнительний Комитет Украини.).
Інший шлях життя Василя Скрипника, з яким довелося зустрітися Г. Журбі, як з посередником чи посланцем від Микити Шаповала (див. спомини). Скінчив він Новоглухівську лісову школу (слоб. Кременна на Харківщині). Тут зустрівся він з Микитою Шаповалом, який там же вчився, і з яким з того часу він вже не поривав звязків. По р. 1905. перебував у Києві, гуртуючись разом з іншими навколо «Української Хати». Пізніш був лісничим Андрушівського лісництва у Терещенків. Нічого спільного ані з комуністичним рухом, ані з сов. владою не мав.
Вмер В. Скрипник десь восени 1918. року чи навесні 1919., в часи, коли на українських землях піднесено було стяг української державности (особа, за яку приймає В. Скрипника у своїх споминах Г. Журба, скінчив самогубством в році 1934.).
Під цим стягом української державности став у кипучій праці й Ол. Ковалевський (нар. 1890. р.) — свого часу активний представник українського студентства в Петербурзі, що йшов поруч з Нероновичем, секретар студентського органу «Український Студент» (Петербург) та починаючий тоді критик і публіцист.
Пригадуються часи, що в'яжуться з його іменем. Був рік 1914. Рік ювілейних свят Шевченка. Українське громадянство в Петербурзі і українське студенство також готувалося до тих свят. Готувалося належно відзначити ці дні й українське студенство Психо-Неврологічного Інституту у своєму селі Смоленському за Царським городком Петербургу. Мала бути Академія сполучена з концертовим ранком в один з днів того свята. Українське земляцтво й гурток ім. Шевченка створили для того сцеціяльний Комітет. Цей Комітет увійшов у звязок з усім організованим українським студенством Петербургу, запрошуючи взяти найактивнішу участь, а також запросив найвидатніших представників науки й мистецтва. Академія ця мала відбутися в одній з ліпших і більших авдиторій, відповідно до свята оздобленій. Все було приготовлено. Ранком о год. 10. в призначений день мало початися свято. Раптом десь коло год. 9., коли вже стежки Царського Городка почали рясніти гостями та студенством Інституту, що мешкало в Петербурзі, проф. К. Жаков, як професор, що завідував студенськими громадськими справами й їх організаціями, повідомив Комітет про наказ, що його було одержано від адміністративно-поліційних чинників, про заборону Академії. Авдиторію й будинок (Протиалкогольна клініка) було замкнено, а з міста появилася кінна поліція, що почала оточувати головну будову Інституту. Проте будова ця щохвилини наповнювалася студентством, що різними шляхами добивалося сюди. Серед нього, крім студентів психо-неврологів було вже чимало і з інших високих шкіл Петербургу. Всі хідники будови були переповнені. Комітет рішився на демонстративне свято. За кілька хвилин у головному коридорі, коло кутка, де містилася українська книгозбірня, появився портрет Шевченка, оздоблений рушниками і квітами та влаштовано зі столу трибуну, на якій появилися два студенти-гості. Були це представники Української Студентської Ради О. Ковалевський і Неронович. Гучним зривом оплесків привітав їх переповнений коридор.
Тимчасом поліція, оточивши будову Інституту, нікого вже не пропускала. Чимало людей залишилося поза її кордоном у полі та з зацікавленням слідкувало за вікнами Інституту. З огляду на те, що поліція бачила в помешканні силу студентства — почала вона вимагати пропуску її до будови, на що Президентом (Ректором) Інституту професором М. Бехтеревим було дано категоричну відмову. Залишалося стояти назовні, оточивши будову. А в самому Інституті вже розпочалося демонстративне свято. Першим промовив О. Ковалевський. Напочатку його промови у вікні було вивішено український прапор, що було зустрінуто гучним відгуком тих, що залишилися за поліційним кордоном і не розходилися. Серед поліції наступив хвилевий переполох. До будинку Інституту знову з'явився поліційний урядник з вимогою пропустити поліцію до помешкання. I знову дістав відмовну відповідь.
А тимчасом з вуст О. Ковалевського лунали вже гарячі слова українського змагання, що захоплювали присутніх своїм змістом і настроєм. Але скінчити не довелося. На вимогу ректора свято було перервано й закінчено співом «Заповіту». Прапор знято. Але розходитися було неможна. Поліція продовжувала оточувати Інститут. Відпоручники «Ради студентських представників» Інституту вели переговори з ректором. Поставлено було умову, що всі звільнять будову, як тільки залишить її поліція і зніме облогу.
Переговори між представниками студентства i ректором, а потім ректором і поліцією тяглися, а тимчасом ми ближче знайомилися між собою. Було це знайомство, що не малу ролю відіграло вже в пізніших роках нашого руху й життя.
Зрештою, десь коло 3. год. попол. поліція знялася і від'їхала геть. Ми були вільні й могли відійти.
Такий спомин. А чимало є й других. Ось хоч би кілька рядків зі споминів О. Лотоцького про О. Ковалевського, а то вже в галузі його публіцистичної діяльности:
«Коли в «Современном Міре» видруковано було статю Г. Алексинского про Союз Визволення України, представники української студентської організації звернулися до П. П. Мілюкова, щоб умістив у «Речи» спростовання на сю статтю; таке спростовання за підписом А. К-ій (автором був О. Ковалевський) реакційна преса приписала членові трудової фракції в Думі А. Керенському, і на голову сього останнього незаслужено посипались ріжні брудні нагінки».[8]
Останніми часами О. Ковалевський перебував у Луцьку на Волині. З приходом сов. влади в р. 1939. до Луцька було його заарештовано і разом з іншими невідомо куди вивезено.[9]
Зрештою, доба совітської влади в Україні.
Було вже згадано про культурне становище Подоня в цю добу. Тут треба зазначити імена представників Подоня в загально-українському житті цієї доби, а з них в першу чергу Я. Лепченка та Євг. Плужника.
Я. Лепченко — походженням з Валуйського повіту, ще задовго до приходу совітської влади присвятив себе науковій праці в галузі ботаніки, давши кілька творів та працюючи, головно, над перекладами й термінологією. За совітської влади перебував у Києві, продовжуючи свою наукову діяльність. Зокрема працював в Інституті Української Наукової Мови, та в його Віснику.
На початках 1930. років совітська влада виступила проти праці цього Інституту, закинувши йому «націоналістичне шкідництво» в термінологічній праці. Одним з речників сов. влади був — О. Фінкель, що виступив на сторінках «Мовознавства» (1934. II.) в статті — «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння». В цій статті, між іншим, присвятив він увагу і праці Я. Лепченка в таких рядках:
«У похвальному слові Максимовичу (російсько-український ботанік-філолог 30-40. років) Я. Лепченко відзначає, що Максимович мав на меті «наблизити переклади з сухої латинської мови до мови народньої, дати позмозі на кожну латинську назву не тільки точний, а ще й близький до мови народньої переклад», — а далі з піднесенням заявляє: «Отже й ми, українські термінологи, маємо чимсь згадати Максимовича… Продовжуючи нитку Максимовичових термінологічних шукань та йдучи при цьому Максимовичовим шляхом, шляхом наближення мови наукової до мови народу, ми певні, що стали на вірний шлях».
Так перекликаються — пише Фінкель — сучасні націоналісти з націоналістами попередніх поколінь з тою лише різницею, що сучасні ще реакційніші, ще небезпечніші, ще шкідливіші, ніж націонал-буржуазні ідеологи 60—70. років минулого століття, бо вони хочуть затягти українську термінологію на ті шляхи, які були застарілими і класово-буржуазно обмеженими вже 70 років тому». А далі закінчує Фінкель цей уступ такими словами:
«Отже для нас цілком ясні ті основи, на яких базувалася теорія і практика термінологічної справи ІУНМ та його послідовників… Перед нами витвір українського фашизму, отруйне знаряддя ворожої пролетаріятові думки, і то тим шкідливіше, що воно прибране в шати наукової фразеології, демократичних висловлень, академічного тону».
Так у науці. Подібне в українському письменстві, в якому зустрічаємо творчість тих, що прийшли з Подоня.«Плужани»: М. Артеміїв, колишній співробітник воронізької газети «Праця та Воля», Д. Мороз і зрештою — Євген Плужник, що прийшов до українського літературного життя 1922. року, як член гуртка «Ланка», занявши одно з визначніших місць української поетичної творчости.
Народився поет Є. Плужник року 1898. в слободі Кантемирівці Богучарського повіту. Гімназію скінчив у м. Боброві, після чого подався до Києва. Тут дав він дві збірки своїх поезій: «Дні» і «Рання осінь». Року 1934. разом з іншими письменниками був арештований і присуджений до смертної кари. Було це в ті дні, коли Україна втратила низку ліпших своїх творців думки-слова. Дня 15. грудня 1934. р. розстріляно було Гр. Косинку та ін. Є. Плужник разом з Підмогильним, Антоненком-Давидовичем та ін. пережив муки чекання на викон присуду смерти. Та було її замінено 10. роками заслання. Витримав ледве рік і 2. лютого 1936. року Є. Плужника не стало. Тяжке заслання виконало присуд.
Прийшов він з словами: «Як страшно! Людське серце докраю обідніло» (епігр. до зб. «Дні»).
Творив, коли:
… «на уста усмішкою гіркою
Лягла мовчання мудрого печать…
Дар не легкий ваш, досвіду й спокою,
Дар розуміти, знати і мовчать!»
«Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!»…
——————
- ↑ Року 1837. переглянув М. Костомаров акти козацького слобідського полку в Острогозькому Архіві повітового суду. На основі цих актів приступив до писання історії Острогозького полку, до якої мали бути долучені вибрані ним акти. Праця ця пропала під час поліційної ревізії в нього в році 1847.
- ↑ Українська преса, подаючи про цю виставку писала замісць: — «Острогозький» повіт — Острозький. Те ж саме можна часто здибати аж до сьогодні. Так, напр., Є. Пеленський, даючи рецензію на кн. Д-ра Я. Рудницького: «Українські місцеві назви, виправляє автора, при чому замісць поданого Я. Рудницьким — «Острогозьк» зазначує, що має бути — «Острозьке». (Кр. В. 1942.,ч. 23.).
Такі помилки треба вважати наслідком з одного боку змішанням назви Острогозьк на Вороніжчині з м. Острогом на Волині, та малопоінформованністю про місцевости українського Подоня (української Вороніжчини), як укр. преси, так і багатьох авторів.
- ↑ В останніх часах проф. статистики в Українській Господарській Академії в Подєбрадах (Чехія).
- ↑ Див.: проф. О. Мицюк, Наукова діяльність статистика Ф. А. Щербини, Подєбради, 1931.
- ↑ Кость Меженський, «Невиконаний заповіт», «Маяк», К. 1913., ч. 24.
- ↑ Константин Сопляк, «Вне родной культуры», «Украинская Жизнь», 1912, 7/8.
- ↑ У матеріялах до історії українського руху за світової війни, що їх опублікував в «Арх. Зб.» О. Гермайзе подано «Записку об украинском движении за 1914—16 годы», складену департаментом поліції. В цій «Записці», між іншим, подано відомости про членів українських гуртків у Петербурзі, серед яких зустрічаємо й ім'я М. Удодова (Одуда), як «Митрофана Васильевича Удадова». Подібні помилки були і з другими прізвищами, як напр., Євгеній Гомон; в дійсности це була Ївга Гомон, та чимало інших, що звідти попали і до споминів О. Лотоцького («Сторінки Минулого», II.).
- ↑ О. Лотоцький, «Сторінки минулого», II., ст. 421.
- ↑ Щодо діяльности О. Ковалевського треба було б згадати ще його політичну діяльність, як одного з основоположників Укр. Нар. Респ. Партії, як також діяльність в уряді УНР (час еміґрації).