Правда (журнал)/VIII/Семен Жук и ёго родичі/1/III
| ◀ II | Правда. Рочник VIII-ий під ред. Олександра Огоновского Семен Жук и ёго родичі (О. Яковенко) Часть перша III |
IV ▶ |
|
Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! „Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки… Покіль я живий — не будеш кацапкою.“ Так одрізав старий Бовкун.
Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався… любов не знає національности.
— „Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му,“ говорила батькові Одарка.
— „Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні… ні!… не буть козі на торзі.“
— „Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми.“
— „Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать.“
Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму — якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.
— „Не бався-ж там довго, доню!“ говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.
— „Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую.“
— „За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе,“ додав од себе Бовкун.
Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:
— „Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому.“„Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи… може полегшає…“
— „Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю.“
Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: „до дому, та й до дому.“ Попрощалась и пішла.
Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: „Дарія!“
— „Вона и єсть!“ обізвалась Одарка.
Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. „Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться… страшно.“ — „Зараз, зараз!“ одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.
— „Сідай! сідай швидче!“ сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.
— „Сіла вже,“ сказала Одарка.
— „Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить.“
— „Вже, вже, закуталась… Ну, швидче… Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить… рушай!“
Чоловік скочив у кибітку и сказав: „Ну, Ванюха! работай!!“
Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне… коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою… Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло…
— „Що отсе наша Одарка так довго не приходить!“ говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.
— „Видно заспала,“ одказав Бовкун.
Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.
— „А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу… Як вона?“ спитала кума. „Учора не досиділа й до кінця вінець: хто іі знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить… до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла.“Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. „А де-ж Одарка?“ спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.
— „Як де?“ питала дивуючись в свою чергу кума. „Хиба нема? вона-ж пішла до дому.“
— „Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?“
— „Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте,“ говорила кума.
— „Як бачу: погані жарти…“ озвався Бовкун. „Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?“
— „Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє! Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали…“ и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.
— „Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що отсе воно и як?“ говорив Бовкун.
— „Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!… Боже-ж мій милий!“Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? — Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, — ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого… и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?
— „Шостий десяток живу на світі,“ говорив протопоп, „а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала… чудне діло!…“
Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками… На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід іі прохолов.
— „Треба ждать,“ радив Бовкуна отаман. „Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться.“
Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.
Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: „йди ти попереду.“
Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: „Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!“
Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.
— „Простіть нас, простіть нас!“ просила Одарка. „На все воля Божа!“
А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.
— „Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!“ проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить…
— „Так ви вже повінчані!“ озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. „Швидко!.. несподівано… Який-ж вас піп вінчав?“— „Хмілівский! ось и бумага од ёго…“ сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.
— „Не треба, не треба!“ одповів Бовкун, „я неписьменний, читать не вмію и без бумаги повірю…“
Одарка підвелась, кинулась на груди матери и обідві заголосили.
— „Цитьте!“ озвався Бовкун, „годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти коробейнику! чув я и знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей.. А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!… Знаю я, що злодіів карають и позорять, и знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, се-б то щоб я признав своім зятем — тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!… Ні! сего козак не зробить… не покриє козак злодія… Що-ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєі хати, не погань іі… моя хата з роду честна!.. йди з неі! не знай ти мене, я не знати му тебе… от и все!..“
— „Таточку!.. чоловіче!“ скрикнули разом и Одарка и іі мати.
— „Цитьте!“ одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити ёму не можна було. „Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своіх родителів… се буває, хоч и рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівску и неньчину волю; ти вразила до дна серце моє и материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруіла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу… Пропадай ти, ледача душа!.. За се-б и перед Богом в одвіті не був, — та не зниметься у мене рука… ти моя….“ Голос ёго став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева и знов загорів батьківский гнів. „На що тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без ёго, зъумієш и жить без ёго… Бог тобі судья! він бачить материні слёзи… Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Иди собі небого, прощай!“
— „Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте не простивши!”
— „Батюшка!“ озвався стоячи на вколішках Носарев. „Христос и розбійника простив.”
— „Для мене ти гірш розбійника!”— „Чоловіче! прости іх! нехай вже буде по божому!” заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.
— „Ні! ні!” твердив Бовкун, „козак слова не ламає.”
И нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть ёго до прощеня. Носареви поіхали з Батурина ні з чим.
А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад… довго говорили, тай замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.
Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру и стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский и материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у іх син. Носарев ще раз одважився поіхать до Бовкуна просить прощеня и приіхать на христини. Бовкун и в хату ёго не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: „Вже як хоч чоловіче!” сказала вона, „а я поіду.“ Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив и пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!
— „А як нарекли хлопця?” спитав Бовкун свою стару, як вона вернулась до дому.
— „По дідові: Семеном.”
— „Нехай росте на здоровє, та щасливий буде!”
Сердився Бовкун на Носаревих и не признавав іх за своіх дітей років зо три, поки не занедужав. Ёму здалось, що смерть вже недалеко од ёго: порадився він з протопопом. Пан-отець порадив простить дітей и благословить. Бовкун послав, щоб приіхали Носареви.
— „Ну Петре и ти Одарко!” заговорив Бовкун, лежачи на постелі и дивлячись милим поглядом на свого унука. „Отсе хлопя та смерть мирять мене з вами. Не хочу нести на той світ свого гніву, не хочу лягти в домовину и зложити руки не благословивши вас!… Тілько от-яка умова: коли ви приймете іі — ви моі діти; а не приймете, ваш гріх. Ви знаєте, що я з покон віку козак и ставлю вам через те козацьку умову. Слухай Петре! зголи ти оту цапину бороду, обріж оті попівскі патли, на віки забудь, що ти москаль, одречись од московских звичаів (тілько од батька та од матери не одрікайся, хоч вони й москалі!), вивчись по нашому балакать и не зовись Носаревим… Продражнили тебе люде Жуком, так ти й зоставайся на віки Жуком… Се ще не все. Ще ось що: покинь свою коробку, своє крамарство… не люблю я отих аршинників.. Лучше по нашому, по украінски: паши землю, сій хліб та кохайся з бжолою… От моя умова… Чуєте?”— „Чуємо, татусю, и приймаємо іі.”
— „Ну, коли так — иди-ж зараз виголись и вистрижись, тогді я тебе поблагословлю. А ти, дочко! бери сина, та йди близше до мене.”
Носарев митю кинувся з хати, а Одарка узяла на руки свого сина и підійшла до батька. Недужий старий Бовкун єле-єле підвівся, підняв на голову дочки обідві руки, зложив іх хрестом и сказав:
„Благослови-ж вас Боже моєю рукою и пошли вам вік довгий, щастє и здоровє.“ Слёза скотилась з ёго очей и впала на голову маленького Семена.
Тим часом вернувся й Петро. Глянувши на ёго, усі здивовались; навіть недужий Бовкун не втерпів и усміхнувшись промовив: „от-тепер и на чоловіка походиш, а то зовсім був цап!.. який моторний став! справді наче козак.” — Петро, зголивши бороду и підстригшись по козацьки, справді видавав своіми чорними усами и очима щось похоже на козацьку вроду.
— „Годі-ж тепер сердиться! йди до мене сину!”
Бовкун поблагословив Петра.
Тижнів через два Бовкуну стало легше: трохи по троху він и зовсім одужав. Піднявшись на ноги, він первим ділом поплентався в церкву и помолився Богу, одслужив акафист Миколаєві и молебень Пантелеймону, и поіхав до дітей. Порадовалось старе серце Бовкуна, побачивши що дочка ёго живе в любови и в щасті. У хаті Жука усе було по украінски и нічогісенько по московски. Навтішався Бовкун унуком, а на трейтій день, ідучи до дому, сказав: „Ну, дітки! хоч я й одужав, але не на довго, підтоптався я, час и на вічний спочин. Так от, поки ще ноги носять, хочу я поділить вас. Той ґрунт, де я живу, з роду, з віку козацький; ёго я призначаю синові; а для вас, діти моі, єсть у мене добра левада у Куликах, рядом з церквою. От беріть ту леваду, там и садок єсть, та будуйте собі оселю и нехай ваше гніздо зоветься: Жуківкою… Строіться и я чимсь запоможу вас. Ще вам під Куликами 40 днів поля, 5 упругів лісу в Нестратовщині; та ще вам: плуг волів, пара коней и 20 овець и 40 пнів бжоли… буде з вас!”
Не минуло ще й року, як на Бовкуновій леваді під Куликами збудовалась хороша оселя Жуків. Жук щиро взявся за хліборобство и пасіку, а далі й за чумацтво. И хлібороб и чумак вийшов з ёго добрий и пішов Жук у гору, та в гору.
Як тілько Семен дійшов 19 літ, батько оженив ёго, вибравши молоду, богату и гарну козацьку дочку. Більш дітей у Петра не було. Семен, забогатівши, не кинув чумацтва и ще за житя батька посилав на Дін и в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван и Костюк; обох іх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства и закортіло ёго вивести своіх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де ёго під Варшавою и вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.
— „Усего у мене доволі єсть,” говорить було Семен Жук; „и землі, и волів, и грошей и всякоі худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного-б я собі вихватив зятя, може-б якого вояку — гусарина.“
Одначе-ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича ні панска вдача: судовик з ёго вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв іх де треба, де й не треба, поів и кормив и судей и усю повітову судову челядь, давав хабарі и, стративши не одну тисячу, добився таки того, що ёго козацького сина, ёго Семена зробили „коллежскимъ регистраторомъ".
Зрадів Семен и цілий тиждень у городі поів судовиків. „Тепер я добився свого,” говорив на радощах Семен, „тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод и бить ёго не можна; він чиновник… от-що! може и до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде… Еге!”
Незабаром замислив Семен одружить свого „чиновника” и хотів вже засилать сватів до якоісь ґенеральскоі дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза и потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.
Зоставшись самостайним господарем великоі батьківскоі худоби, Иван Жук мерщій кинув суд и службу; спалив у печи свій „мундір,” убрався в свитку и взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своій Жуківці з своєю старою ненею.
— „Ти-б, синку, женився!” скаже було вона ёму, „нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи — чи не зведеться наш рід.“ — Иван подумав и промовив: „Воно й справді треба одружитись.. а то зостанусь один… якось ні яково буде.”
— „Кого-ж, мамо, сватать?” спитав він неньку.
— „Отсе таки, кого?” одповіла, дивуючись, мати. „Хиба мала наша околиця! поідь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!”
Не іздив Жук шукати своєі судженоі; бо мабуть и справді „судженоі конем не объідеш”. Раз стоячи в церкві на крилосі, він запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по городянски, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши ёго з легка під бік, сказав: „прокимен: глас пятий: „Ти господи сохраниши ни и соблюдиши ни.” Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка іі Олена Василівна. Жила Манжолиха на своім хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена була у неі остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить іі, або іі дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила розъізджать нікуди по гостям, навіть и до церкви вона іздила „ради в годи”. Жук, недовго думавши, сів в бричку и покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив іх сином Семеном и дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала ёго з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.
И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство — були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.
Наступив семий рік молодому Семену Жуку и став ёго батько гадать про освіту сина.
— „А що, матусю!” говорив він неньці, „пора вчить Семена.”
— „Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш… договори дяка, нехай учить.”
— „Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать.”
Став Семен радиться з жінкою. Вислухав и іі пораду, ні на чому не рішив и поіхав шукать синові вчителя в Ніжен.
В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приіхав, чого приіхав? — ніхто сёго не знав; навіть мало хто знав и про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто и не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища ёго правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили ёго Півтора — Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), и під сім прозвищем трохи не кожен з Ніженців знав Ивана Ивановича. Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиі до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синёго сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: — от и увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так и світився розум, ласка и якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 и що він, як кажуть: „не одну повну випив лиха” и пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав и науки и музику и мови: з Німцем говорив як берлінский Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав и по великоруски и по малоруски. Читав в ориґіналах и Петрарку и Шекспіра и Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка и вказав Жукові один ніженский педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою…
— „Добре!” сказав Иван Иванович; „я поіду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поіду.”
Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович ёму одрізав так: „Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей… Мені треба от — що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячоі страви та шматок мяса… хиба ще тютюну люльку.”
— „Та як же таки так,” почав говорить Жук; „так якось не яково; безплатно не можна.”
— „А коли не можна, то й не треба… й не беріть мене!”
Жук більш не суперечив и взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано в ранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень и „ввели хлопця в науку.”
Принявся Иван Иванович за Сеню.
— „Як ви ёго учити мете?” спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.
— „Се вже моє діло,” одрізав він.
— „А чому вчити мете?”
— „Учити му тому, що сам вмію, а до того: любови и правді…”Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів ёму зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, и виводив ёго гулять на двір. Погулявши приводив ёго снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить и тогді садив ёго за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлопя бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить ёго музиці. У вечері вчитель росказував що не будь Сені; в 8-ій годині давав ёму вечерять, а в 9-ій виряжав спать. — Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які-будь роботи, звертав хлопячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, и якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Ивановнч зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярскі. Дитина не то що привязалась до вчителя, а так полюбила ёго своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.
— „Зовсім ви, Иване Иванович, одбили у мене унука,” говорить було Сеніна бабуся.
Усміхнеться на сю річ Иван Иванович и лице ёго якось засяє… Сам Иван Жук тож полюбив щиро Ивана Ивановича: та не можна було й не полюбить ёго, такий він був приязний, жвавий и щирий.
И здавалось, що сама благодать царює и в домі и в семьі Жука. Ніколи у семьі ёго не показалась ні одна чорна хмара; з роду між подружєм не пробігла чорна кішка!.. Хоча Иван Жук и був трохи упрямий, але Олена Василівна своєю добрістю вміла так обійти, так повернуть, що Жук не то що не одмовляв ій ніколи ні в чому, але на кого-б він не розсердився — вона прийде до ёго, візьме за руки и скаже: „годі, Иване! серцем не поможеш”, и скаже вона ті слова так мило, так приятно, подивиться на чоловіка таким поглядом, що той зараз и осяде и скаже: „воно й правда! и якого врага я тілько кров свою псую…”
Годів через два після того, як Иван Иванович поселився у Жуківці, раз на весні Жук сидів у своій пасіці. Вже повечеріло: чує Жук, під тином щось пищить. Глянув Жук — дитина; взяв він іі и приніс до дому.
— „А йди сюди, жінко! Бог талан наслав!” гукнув він на Олену Василівну.
— „Що там таке?” спитала жінка.
— „Та ну бо вже швидче йди дивись!”
— „Що се? дитина!.. де ти узяв?”— „Еге, де узяв! Бог дав… Бач, ти родила одного сина, тай заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку… своєі нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!”
— „Годі шутковать! кажи: де узяв?”
— „Під пасіку хтось підкинув.”
— „Отсе! Господи! чи воно-ж хрищене?” Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: „Се на мене Господь зглянувся,“ говорила вона: „одібрали у мене внука, от Бог и послав мені утіху.” Ніхто и не подумав розпитувать, чия то дитина. И росла Соня у Жуків як рідна дочка, и ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.
Минув ще рік и Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши ёму дочку Орину, и в Жуківці пішло житє ще веселійш.
Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такоі семьі, котра-б не знала Жука и котрій він не став би коли-будь в якій пригоді, або запомозі. „Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі,” говорили Куличане. „Прийди до ёго хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. — ‘Позичте, пане, карбованця, чи два.’ — А на що тобі? спитає, може на пропій! так и не проси, не дам. — ‘Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи.’ — Добре, на! и дасть, тілько спитає: коли вернеш? ‘Як зароблю, пане.’ — Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. — Прийде срок: — вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то в друге з роду не повірить… Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. И в самого ёго — слово святе!” Так говорили про Жука селяне. За те-ж и слухали вони ёго! Скаже було Иван Жук: „завтра, люде добрі, треба косить!” и усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: „поможіть, хлопці, хліб перевезти,” озветься Жук, и дивись: у неділю, після служби божоі, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наідуть, бувало, и приказчики й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. „Не можна йти,” кажуть, „не годиться; ще в свого пана не поробили, — після Жуковоі толоки підемо.”Минуло Сені десять літ. Иван Иванович став говорить, чи не пора б ёго в ґімназию везти. — „Добре,“ сказав Жук, „одвеземо ёго в ґімназию; а ви зостанетесь у нас, поки Соня підросте?“
— „Ні, не зостанусь; бо нічого у вас мені робити,” одповів Иван Иванович.
— „Коли так, то не повезу Семена в ґімназию.”
И не повіз, поки не прийшла пора вчить Соню. Иван Иванович проготовив Семена добре и оддав ёго в III. кляссу, а тогді взявся вчить и Соню. —
Щастє, кажуть люде, не довго сидить на однім місці. Так вийшло и з Жуками. Не минуло ще й року, як Сеня занедужав, так що ёго мусіли узять до дому. Хлопя поправилось, але Иван Иванович порадив перегодить цілий рік и не везти хлопця в Ніжен в ґімназию, поки не окріпне. Недуг Семена нагнав таку тугу на Жука, що він за час недуга сина посивів, постарів на десять літ и похолов духом…
Настав 1866 рік и приніс у семю Жуків велике горе! Літом лиха болість холєра не минула й Куликів, завернула й до Жука на хутір и вихопила самого Жука и Ивана Ивановича. Не одна Жучиха з дітьми ридала, проводжаючи на гробовище чоловіка свого. За Жуком ридали усі Кулики. Не було там лукавих, напускних сліз: то були слёзи щирі, то була найвисша честь, яку могли оддати селяне помершому Жуку. Не багато єсть панів, котрі б своім житем заробили собі між селянами таку велику повагу и шанобу, якими користовався Иван Жук!…
Сумно якось стало и в домі и в дворі Жука! Олена Василівна ходила, наче не своя… И справді трудно ій було: на іі руках зосталось велике хозяйство и троє дітей: правда, Семен в той час вже був на другім курсі університета; але всеж ще треба було щось и для ёго уділить материнских клопотів… Доучувать Соню и Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов іі Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки и музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своім сестрам — що на вакациях, а що скінчивши університет.
Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила и ті клопоти ніби розважали іі. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю и нарікать… Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами и пічне молиться и плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув… наплачеться, намолиться, серцю полегшає и знов вона за діло… До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи — привикне й до тюрми… Привикла и Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло…
Сусіди не наіздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали іі за чудачку. Для іх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не іздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства. Не була вона в институті, держить себе якось просто, з усіми рівно и з козачкою и з панією однаково ласкаво; панских звичаів у іі зовсім нема; заговорить з нею яка пані — вона й говорить и думає якось ориґінально, „по своёму…” Ну хиба же се не чудачка!… А як вмер муж у Олени Василівни — вона стала ще чуднійша для своіх сусідок: не наділа вона чорного убраня з плерезами, а вбралась у сіру капоту и білий очіпок и не переміняє сего колору… Завсігди вона за ділом; коли не по хозяйству де товчеться, так сидить собі у салі, під вікном, плете чулок и дивиться в вікно на гумно, на дорогу, на село, на небо. Літом вона на полі, а більш на городі, копається, садить з дочками квітки, поливає іх, поле, обкладує дерном цвітники и возиться, наче дитина… бо сказано: вона „чудна.”
Трапиться, хоч и ради-в-годи, зайде до Жучихи який-будь гість: вона посадить ёго, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно и ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: „Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро… бувають же такі добрі душі… тілько, все таки єсть у неі щось таке… чудне…“Треба сказать нам кілька слов и про Джура и про те, як пробував в університеті Семен Жук. Джур був сином убогого шляхтича з Уманщини. Він був годів на три молодший од Жука. Обидва вони вступили до університету одного року и в той час, коли між профессорами и студентами начинав вже потрошечку потухать той світич, котрий в кінці 50-х и з початку 60-х років світив над молодіжю. Той світич піднимав и підносив в гору не тілько дух молодіжи, але й люде пристарковаті, підтоптані, против своєі волі підпадали під вплив пановавшого тогді духу. — Намісто сего світича заворушувався вже де-куди — той инчий дух, котрий розпустився и опановав нас усією своєю силою в кінці 60-х и з початку 70-х р. и котрий й тепер панує. З новим духом наче-б то почало ширшати поле громадскоі роботи; але ся робота навернулась, під завісою „економічного добробиту”, тілько на поле акціонерне, процентове, на поле легкоі наживи, через що другі ниви житя зостались перелогами: нива моральна, нива интелектуальна житя нашого часу перелогує й доси. Тяжко становиться на душі, як придивишся, яке зілє поросло на тій ниві, котра спахана и засіяна „новим духом”, духом нашого часу! Виросли идеі дрібні, мізерні, виріс еґоізм, лукавство, а найбільш жаданє користи… З сего-то жаданя, як дуб з жолудя, виріс обман, лицемірство, лакейство, и звонкі, але до краю пусті слова, слова и слова… Діло тілько там — де бачиться еґоістична користь!
Але цур ім, сим гадкам, вернімось краще до Жука, та до Джура!
Хто з нас не памятує, як у ті роки, в котрі Жук и Джур скінчили ґімназиі, не тілько що в університетах, але и в ґімназиях були „центри”, коло котрих ґруповалась молодіж: були центри націоналів, космополітів, идеалістів, реалістів; навіть и жиди мали свій центр. Коло тих то центрів, як бжоли біля матки, розвивалась молодіж. Герценовский „Колокол”, твори Бюхнера, Файербаха не то що читались, а виучувались на память. Нехай собі говорять: що то був для нашоі молодіжи час хаосу, а все таки час славний, час честного прямованя до громадского добра! Такий „хаос” єсть непремінний плод историчного житя и минуть ёго не можна… Такий „хаос” буває в житьі кождого народу и благо тому народові, котрого передовики зъуміють покористоваться часом того „хаосу”, покористоваться честно, на користь — не еґоізмові а громаді, и виведуть з „хаоса” на просту дорогу прямованя до цивілізациі и мирного прогресу, а не до біржевоі пропастниці и удушливого кляссицизму. Не так було у нас! З „хаосу” ми впали в болото и наші співаки „братства, равенства и свободы” заспівали про потребу „неумытной кары.” Ватажки десь поховались… Знайдеш було якогось ватажка де в запечку и він нищечком промовить тобі „поганий час,” але витягни ёго у громаду и він народно — божиться, христиться и присягає, що наш час — єсть найкращий час… О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень — духовного туману!… И усякі центри, усякі „кружки”, громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадскоі роботи, видумали „кабінетну” роботу. И з тих „кабінетних” робітників стали виходить и виходять тепер акціонери, банкери, жидівскі наймити, одно слово: люде прокопчені в диму „економічного добробиту”, люде, у котрих девіза: „гроші, гроші и гроші”.
Хотілось би йти мимо отсих „нових” людей, та не минеш іх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Киів…
Так ото вже в той час, як Джур и Жук були на третім курсі, університетска молодіж розділилась на двоє: більша часть іі зосталась без проводаторів у широкому полі идей и зосталась вона в сфері идей як вівці без пастуха. И хочуть вівці прямовать до дому, у село, але не втраплять… Одначе, йти треба… дух молодіжий не стоіть, и йдуть вони, куди очи зирять. Кождий йшов тією тропою, котра здавалась ёму вірною и прямою. А чи справді вона вірна, чи справді вона пряма, чи не можна на іі заблудити — не було з ким порадитися. И отся честна молодіж виходила в житє, не здобувши в храмі освіти міцних, не гнилих підвалин проґрессу и прямованя по дорозі громадскоі користи и добра. Друга частка молодіжи мала своіх проводаторів, котрі и вели іі по тій дорозі „духовного” розвою, де світяться акциі, банки, гроші; одно слово, до тієі зорі, при світі котроі скоро и легко можна набить кишеню и спочить сном еґоізму.
Ті підвалини, котрі вложив в дитинну душу Жука Иван Иванович, оберегли ёго од впливу на ёго „нового духу”, він цілком належав в університеті до молодіжи без проводаторів: він був націонал; признавав, що наш час — єсть час піднесеня народного биту, — але в голові ёго не зложились міцно и ясно ті способи, над котрими треба працювать: він бачив рани, та не знав, чим іх треба гоіть й з чого почать.
Джур кидався й сюди й туди; и в кінець виробив собі девізу: „ubi bene, ibi patria“, и доказував, що національність химера. „В наш час,“ говорив Джур Жуку, „цивілізация стирає зовсім національні одміни народів. Найперша національня одміна, мова, вже так стирається, що знаючи одну мову Французів — можна объіхать увесь світ.
„Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?“ питав ёго Жук.
— „Певно, що так; бо мова, як и реліґія, повинна бути — одна…“
„Що до реліґіі“, перебивав Жук, „то се правда — бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?“
— „Мова більшости.“
„Се-б то Китайців?“
— „Більшости просвіченоі, цивілізованоі.“
„Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?“
— „Певно, що не наш.“
„Але й не Французи.“
И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.
Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: „помовчи язичку, — папки дам“. Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом „новоі школи“ він знав, де треба сказать тілько: „гм!“ и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.
Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се — молоде деревце, котре росте на ґрунті того „нового духу“, котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту — перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!…
От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.