Пригоди Тома Соєра (1929)/XVIII. Дивний сон. — У школі
| ◀ XVII. Кінець журбі | Пригоди Тома Соєра XVIII. Дивний сон. — У школі |
XIX. Том виправдується ▶ |
|
Оце і була та велика Томова тайна: вернути до дому з товаришами-піратами і бути на панахиді за свої душі. Вечером переплили вони річку на якомусь дереві і вийшли на беріг пять або шість миль нижче місточка, переспалися в лісі майже до світанку, потім перекралися заулками аж до церкви на хори і там серед поломаних, пилом присипаних лавок уже добре виспалися.
В понеділок за сніданням тітка Поллі і Мері були незвичайно ласкаві для Тома і майже з очей вичитували його бажання. Розмовляли весело; нарешті тітка Поллі сказала:
— Знаєш, Томе, це був справді для вас веселий жарт наполохати ціле місточко і пожартувати з нас, а самим безжурно пустувати. Але сього я ніколи не сподівалася, щоби ти був такий недобрий і дав мені мучитися мало не тиждень. Якщо ти міг приплисти на деревині, щоб бути на свому власному похороні, то ти міг зробити те й ранше і дати якийсь знак о собі, що ти не вмер, а просто жартуєш.
— Се правда, Томе, ти повинен був так зробити, — докинула Мері, — але ти був би се певно зробив, як би був хоч трошки подумав, — правда?
— Щож, Томе, був би ти се зробив? — швидко озвалася тітка Поллі, і її лице повеселіло, — скажи, чи був би ти се зробив, якби був трошки подумав?
— Я — не знаю, — але це булоб усе попсувало.
— Ех, Томе, а я все думала, що ти мене більше любиш — сказала невесело тітка Поллі, поглядаючи з докором на Тома, аж йому прикро стало від сих слів — якби я тішилася, що ти про нас хоч подумав.
— Тіточко, — заспокоювала Мері — не гнівайся на нього, вже така його вдача. Він як вітер і ніколи не має часу про щось подумати.
— Тим гірше. Сід був би про се подумав, не тільки подумав, але й прийшов. Ох, Томе, колись згадаєш та пожалкуєш, що ти був такий недобрий для своєї старої тітки, а так легко було для тебе се зробити.
— Тіточко, тиж знаєш, як я тебе люблю — промовив збентежений Том.
— Зналаб я се краще, якби ти й після того поступав.
— Я хотів, я був би про се подумав, мені жалко — сказав Том каючися, — але я бодай бачив вас у сні, тіточко. А се чейже щось значить, правда?
— Ну, не багато! Але всеж ліпше як ніщо. Щож тобі снилося?
— В ночі, з середи на четвер мені снилося, буцім то ви сидите отут біля ліжка, а Сід і Мері на скрині.— Та так і було, — звичайно так сидимо. Дуже рада, що ти хоч у сні про нас подумав.
— І ще мені снилося, що в вас була мама Джо Гарпера.
— Та вона справді була у нас, — а що ще тобі снилося?
— Багато ще, але в мене все переплуталося в голові.
— Ану, пригадай собі! Попробуй!
— Повіяв вітер і вітер щось…
— Що вітер? Ану, Томе, пригадай собі!
Том потирав рукою чоло, ніби дуже силкувався щось собі пригадати.
— Вже знаю, пригадав. Вітер згасив свічку.
— Господи милосерний! Щож далі. Томе, кажи, кажи, кажи!
— Мені здається, що ви казали: …Що там таке, подивіться, двері…
— Кажи скорше, Томе, кажи!
— Стривайте, дайте подумати! Ага, вже знаю, — ти звеліла подивитися, чи не відчинені двері.
— А бодай я з сього місця не встала, як я так не говорила, правда Мері? Ну й щож далі?
— А тоді… тоді — колиж бо вже не тямлю — здається ти звеліла Сідові…
— Що я звеліла Сідові?
— Зачинити двері.
— Боженьку мій! Ніколи ще такого не чула. А ще кажуть, що сон мара. Треба зараз піти росказати пані Гарпер! Цікава я дуже, що вона тепер скаже, певно не скаже, що се дурні забобони. Ну, щож далі, Томе?
— Тепер я вже добре собі все пригадую. Ти сказала тоді, що я не такий злий хлопець, тільки пустун та вітрогон… щось наче як лошатко… або щось таке… не пригадую собі…— Правда, правда! Боже милосерний! Щож далі, Томе?
— Потім ти плакала…
— Так, так і не перший раз! А потім?
— Потім розплакалася і мати Джо і сказала, що й її Джо точнісінько такий як я і жалкувала, що вибила його за ту сметану, яку прецінь сама вилила…
— Томе! Дух святий був при тобі. Та сеж пророчий сон! Боже змилосердися наді мною грішною! Щож далі?
— Тоді Сід сказав…
— Здається я нічого не сказав — перебив сквапливо Сід.
— Так, Сіде! — ти говорив — сказала Мері.
— Та мовчіть і дайте йому говорити! Щож сказав Сід, Томе?
— Він сказав, — що мабуть мені краще там, де я є, тільки колиб був тут поводився краще…
— Ну, і щож ви на це скажете? — раділа тітка Поллі. — Сеж його власні слова!
— А ти, тіточко, насварила за те на нього, ти…
— Бог свідком, що насварила! Якийсь ангел хіба мусів підслухувати нас! Диво не сон!
— А потім оповідала пані Гарпер, що хотілаб, щоб Джо пустив їй ще раз ракету під ніс, а ти оповідала про Мурця і про „вбийника смерти“.
— Усе так, до слова!
— Багато ще ви говорили про те, як за нами шукали в ріці, що в неділю має відправитися по нас панахида, потім ви обнялися, пані Гарпер і ти, і плакали, а потім вона пішла до дому.
— Так, точнісінько так було! Така щира правда, як те, що я ось тут сиджу. Знаєш, Томе, що ти не міг би був краще росказати, як би був навіть на все сам дивився. А щож далі, Томе?— Ти молилася потім за мене, я бачив тебе і чув кожне слово. Потім ти лягла спати, а мені так було тебе жаль, що взяв кусничок кори і написав: „Ми не померли, а тільки зробилися морськими розбишаками“. Я поклав кору на стіл біля свічки, а ти видалася мені такою доброю і такою сумною в сні, що я здається, нахилився над тобою і поцілував тебе в уста.
— І ти це зробив, Томе, ти це справді зробив? За це прощаю тобі все а все! — І вона вхопила його і міцно обняла, а Том почував себе тоді найбільшим ледащом.
— О, се гарно Том зробив — промовив тихенько Сід, — добре, що хоч у сні.
— Мовчи, Сіде! У сні робить людина те саме, що робила би на яві. На тобі, Томе, гарне яблучко! Я заховала його навмисне для себе, колиб ти вернувся. Тепер діточки йдіть до школи. Якаж я вдячна Господу милосерному, що повернув мені тебе! Він милосерний і ласкавий для тих, що вірують у Нього і виповняють Його заповіди. Він знає, що я негідна Його ласки, але якби Він був ласкавий тільки для тих, що на те заслугують, то не багато булоб тут на землі веселих, а по смерти щасливих. Ну, а тепер ідіть собі вже Сіде, Мері і ти Томе!
Діти побігли до школи, а стара добродійка пішла відвідати паню Гарпер, щоби розбити її невірство чудесним сном Тома. Сід був за обережний, щоб сказати голосно свій здогад: — Тут щось не те; сон довгий на милю і без найменшої похибки! Дивний сон!
Том став героєм. Не скакав і не пустував, як звичайно, але ступав поважно, як і слід бувшому розбишаці, який добре знає, що всі дивляться на нього. І так було справді.
Він удавав, що не бачить цікавих поглядів і не чує, що говорять, як проходить, але добре слухав та дивився і тим гордився. Малі хлопці йшли громадками слідом за ним, пишні, що їх при нім побачуть, що він не гонить їх від себе, він, що йшов поперед них немов який тарабанщик перед своїм відділом, або слон перед цілим звіринцем. Його ровесники удавали, ніби то зовсім нічого не знають про те, але заздрощі їх зїдали. Вони булиб усе віддали за те, щоби мати спалену, засмалену сонцем скіру і таку блискучу славу. Але Том не проміняв би ні одне ні друге на ніщо на світі — ані на цирк.
У школі так радісно зустріли Тома і Джо, з таким подивом на них дивилися, що обидва герої позадирали носи і дуже перехвалювалися. Вони почали оповідати про свої пригоди, але тільки почали, бо тому розмальовуванню і прибільшуванню і кінця не було видно, — так сильно працювала їх уява. А як повиймали люльки і зачали пускати дим — то вже був вінець їх слави.
Том порішив, що без Бекі може обійтися. Йому досить слави. Тільки для слави хоче жити. Може тепер, коли став славним героєм, вона захоче помиритися. Але вона тепер побачить, що й він вміє бути так само байдужним, як дехто. Аж ось і вона. Том удав, що не бачить її. Відійшов до иншого гуртка хлопців і дівчат і почав розмовляти з ними. Але нишком підглядів, як Бекі бігає сюди й туди, щічки її почервонілися і оченята сміються. Вона ловила своїх товаришок, а піймавши, голосно сміялась. Він бачив і те, що все ловить тих, що близько коло нього, і тоді зиркає на нього. Се було йому страх як любо, та замісць поєднатися, він удавав, що й не примічає її. А вона незабаром перестала бігати і ходила від одного гуртка до другого, зітхала й потайки поглядала на Тома. Тепер завважила, що він надто любо розмовляє з Еммі Льоренс. Її вкололо се в саме серце і посумніла. Хотіла була відійти, але ноги зрадили її і понесли просто до того гуртка. Удаючи веселу, вона відізвалася до одної дівчинки, що стояла зараз побіч Тома:— Ей, Мері Аустін! Чому не була вчера в недільній школі? Ти недобра!
— Та я була — ти не бачила мене?
— Ні! Справді була? Деж ти сиділа?
— Там, де звичайно, в клясі панни Петерс. А я тебе бачила.
— Справді? А то смішно, що я тебе не доглянула. Я хотіла була поговорити з тобою про пікнік.
— О, се гарно! А хтож його уладжує?
— Моя мама обіцяла.
— Ах, се чудово! А можна й мені бути?
— Розуміється. Сеж мій пікнік. І можу запросити, кого схочу, а я хочу, щоб ти була.
— Ах, якже я тішуся! Колиж се буде?
— Незадовго, може ще й перед вакаціями.
— Тож то будемо гуляти! А ти запросиш усіх?
— Певно, що тих всіх, що є моїми приятелями, або хочуть ними бути, — відповіла і нишком глянула на Тома, але він оповідав Еммі Льоренс про страшенну бурю на острові і про те, як грім вдарив у велике дерево і розірвав його на тисяч трісок, а він стояв усього на три кроки від дерева.
— А мене запросиш? — спитала Ґресі Міллєр.
— Запрошу.
— А мене? — питає Саллі Роджерс.
— Авжеж!
— А мене і Джо також — допитується Сюзі Гарпер.
— Розуміється.
Всі обступили Бекі, радісно плещучи в долоні і всі просилися на пікнік. Бекі запросила всіх кромі Тома і Еммі. Живо розмовляючи з Еммі, Том відвернувся від Бекі, і відійшов собі геть. Губоньки Бекі затремтіли, а в оченятах стали сльози. Але вона не зраджувала свого горя, вдавала веселу, бездушно розмовляла і сміялася. Але пікнік уже її не тішив, як взагалі ніщо. Скоро викралася, заховалася в куточок і добре виплакалася. В клясі сиділа хмарна і насуплена. Задзвонив дзвінок. Вона зірвалася і з местю в очах відкинула на плечі свої довгі коси та прошепотіла:
— Ну, добре, тепер я знаю, що робити!..
І підчас перерви Том не покидав Еммі та був з того рад. Старався тільки бути ближче Бекі, щоб їй тим докучити. Зразу не міг її знайти, але як її побачив, зараз посоловів. Вона сиділа собі гарненько на ослінчику і оглядала з Альфредом Темплем книжку з образками. Вони обоє були такі заняті малюнками, похиливши над книжкою свої голови, що — здавалося, — не помічають нічого, що довкруги них діється. Заздрість розлилася вогнем по жилах Тома. Каявся, що не помирився з Бекі тоді, як вона того хотіла. Назвав себе блазнем, дураком і всякими иншими не дуже гарними словами. Мало не заплакав із гніву. Еммі весело щебетала як сорока, бо її серце раділо, а Томові якби заціпило. Він майже не чув, що говорила Еммі, а коли замовкала, ледве проговорив „так“ або „ні“, і то звичайно не до речі. Його тягло за школу, якби хотів налюбуватися тою ненависною картиною. Він страшенно був лютий, що Бекі Течер зовсім забула, що він ще на світі. А вона бачила його добре і знала, що вже побідила та раділа, що він терпить тепер так, як вона передтим. Вже не міг слухати щебетання недогадливої Еммі. Том хотів від неї викрутитися, казав, що має якесь важне діло і мусить іти, бо час минає, — та дарма, дівчина ані думала перестати. „Якесь лихо надало її, чи я її вже не спекаюся?“ — подумав Том. Нарешті якось її позбувся, але добродушне дівча обіцяло, що ждатиме на нього по науці. Лютий побіг Том геть.
— Всякий инший, — думав Том, аж зубами скрегочучи зі злости — всякий инший, лиш не сей. Лиш не тота вицяцькана малпа, що вважає себе за ліпшого, ніж котрий з нас. Ну, гаразд! Вимолотив я тебе цяцю зараз першого дня, як лиш ти показався в нашому місточку, вибю й тепер. Попадись мені тільки в руки. Я тобі покажу!..
Він молотив свого уявного ворога на всі лади і вимахував у воздусі руками, якби боксувався, завдавав удари й копав.
— А що, буде з тебе, страхополоху? — говори, буде? А тепер гони й бережися!
Ця видумана боротьба його трохи заспокоїла, але на полудне побіг до дому.
Він не годен був дивитися довше на щасливу Еммі і спокійно терпіти муки заздрощів. Бекі взялася знов оглядати з Альфредом малюнки, але коли хвилина за хвилиною минала, а Том не приходив сердитися, її тріюмф притьмився і книжка вже її не займала. Стала поважна, а далі й посумніла. Два чи три рази надслухувала, чи не озветься його хід, але дарма. Нарешті стала зовсім нещасна і каялася, що так далеко загналася з своєю местю. Бідний Альфред міркував, що щось сталося, але не знав що, і раз-у-раз заохочував: „А дивися, яке се гарне! Ах, яке гарне!“ — Аж нарешті дівчинці не стало терпцю і вона скрикнула:
— Мене се не займає. Дай мені спокій!
Потім розплакалася і побігла від нього.
Альфред побіг за нею, щоби її потішити. Але вона скрикнула:
— Відчепися від мене! Я тебе не люблю!..
Хлопець став збентежений і не знав, чим провинився. Вонаж сама казала, що ціле пообіддя буде з ним оглядати образки. А тепер побігла і плакала що раз дужче. Альфред пішов задуманий у порожню клясу. Був ображений і сердитий. Не важко було догадатися, що дівчина використала його лиш на те, щоби подратувати Тома Соєра. Через те ще більше його зненавидів. Страх, як йому хотілося зробити якусь пакість Томові але так, щоби самому не потерпіти. Аж тут побачив Томову читанку. Се якраз добра нагода. Відчинив читанку саме на тій сторінці, де мали пополудни читати і вилив на неї все чорнило з каламаря. Бекі якраз тоді зазирнула крізь вікно, виділа се, але не зрадилася. Пішла до дому з думкою, вишукати Тома і все йому росказати. Том буде їй вдячний і вони помиряться. Але поки зайшла до дому, надумалася знов інакше. Згадала, як Том обійшовся з нею, коли говорила про пікнік і мов огнем запекло її від сорому. Ні — нехай його вибють різками за помазану книжку, до того я його від нині ненавиджу раз на все — на віки.