Пригоди Тома Соєра (1929)/XXXV. Гекове горе
| ◀ XXXIV. Несподіванка | Пригоди Тома Соєра XXXV. Гекове горе |
Останнє слово ▶ |
|
Вдова Дуґляс зложила Гекові гроші в банк на шість відсотків, те саме зробив суддя Течер на просьбу тети Поллі і з Томовими грішми. Обидва хлопці мали величезний прихід — по цілому долярові що дня. А це не жарти. Стільки саме діставав пастор, себто повинен був діставати, але по правді, то не все діставав їх від своїх парохіян. А в ті давні дешеві часи досить було одного доляра на тиждень, щоби заплатити за хлопця хату, харч і школу, а при тому приодіти, а навіть і викупати.
Суддя Течер почав високо цінити Тома. Він казав, що звичайному хлопцеві булоб ніколи не вдалося вивести його дочку з печери. А як Бекі раз дуже довірочно росказала батькові, як то Том раз у школі взяв на себе її провину і приняв за неї належну їй кару, то суддя тим дуже схвилювався. А коли вона намагалася оправдати Томову брехню, через яку посипались різки на його плечі, батько з великим запалом сказав, що це брехня чесна, шляхотна, великодушна, що це брехня, яку не сором записати в історії побіч славнозвісної правдомовности Джорджа Уешінґтона. Бекі здавалося, що вона ніколи не бачила свого батька таким величним і гордим, як тоді, коли говорив ці слова, ходячи по хаті і тупаючи ногою. Вона зараз побігла до Тома і всьо йому росказала.
Суддя Течер був певний, що колись побачить Тома славним правником, або великим славним воїном. Він обіцяв уже подбати о се, щоби Тома приняли в національну військову академію, а потім у високу правничу школу, щоб приготовився до одної або другої карієри, або хочби й до обидвох.
Ставши багатим і вихованцем вдови Дуґляс, Гек Фін опинився нараз у добрім товаристві. Нове життя, в яке його затягли, так його мучило, що він ледве міг терпіти ті муки. Слуги вдови Дуґляс дуже дбали, щоби він був завсігди чистий. Мили й чесали його. Він що вечера лягав у чисту постіль, на якій не було ні одної плямочки, яку міг би був притулити до свого серця, як свого давнього, доброго друга. Він мусів при їді вживати ножа і вилок, серветки, чарки і тарілки, мусів вчитися з книжки, ходити що неділі до церкви і говорити так чемно, що йому аж говорити не хотілося. Одним словом, кудиб не повернувся, вязали його з усіх сторін межі й кайдани цивілізації, вязали йому руки й ноги.
Цілі три тижні по геройськи терпів Гек усі ті муки, аж нараз десь щез. Два дні тяжко зажурена вдова шукала його всюди. Щиро шукало за ним усе місточко, шукало всюди, навіть у ріці. Третього дня раненько вибрався Том шукати. Тихцем пішов у стару різницю і зазирав у старі, порожні паки, що там лежали. В одній знайшов втікача. Гек ночував тут і якраз був готовий із сніданням, що складалося з усяких позбираних недоїдків. Він простягнувся і раював, курячи люльку. Був невмиваний і нечесаний, та в тих самих старих мальовничих лахах, як у ті дні, коли був іще вільний та щасливий. Том витяг його, насварив і росказав, яку счинив серед людей велику трівогу і просив його вертати до дому. Гекове лице із щасливого й вдоволеного стало нараз сумне й нещасливе. Він просив із трівогою:
— Годі, Томе, не говори мені про се! Я вже пробував, але се не йде. Се Томе, не для мене. Я не звик до сього. Сама вдова й добра і ласкава, але я не можу знести такого життя! Подумай лиш, мусиш що дня в один час вранці вставати, митися, скубуть тебе гребінцем за волосся і навіть спати в шопі не дозволяють. Мусиш все носити ті проклятущі одяги, в яких мало не задусишся. Знаєш, Томе, крізь ті нові одяги, ніяке повітря не проходить, вони давлять, а до того ще такі делікатні й панські, що я не годен у них ані сісти, де захочу, ані положитися, ані покачатися, як схочеться. Томе, мені здається, що вже роки минули, як я спускався по пивничних поруччах. Мусиш іти до церкви, сидіти там просто як патик, і слухати отих нудних проповідей. Навіть мухи не вільно тоді зловити, ані нічого жувати. Ну, а цілу неділю ходити в черевиках! Гей, Томе, чи ти цьому повіриш? Маєш іти обідати, дзвонить дзвінок, маєш іти спати, також дзвінок дзвонить, вставати — дзвінок дзвонить. Все йде так точно, на мінуту. Таж і чорт того не витримає!
— Та у всіх людей так заведено, Геку!
— Може, Томе, але мені се байдуже! Я того не годен знести. Завсіди як на мотузку. Се щось страшне, коли кого так опутають. Тай їсти так легко дістається, що воно зовсім не смакує. Хочеш іти на рибу — треба питатися, хочеш іти купатися, питайся. Про кожну дурницю треба питатися, ух як обридло! І говорити мусиш як Бог зна який пан, мало не задавишся. І щіткою їздять тобі по зубах, що мало не вмреш і курити люльки не вільно, ані вівкнути, ані позіхнути, ані протягтися, ані почіхатися при людях, ну, прямо, хоч пропадай!
А вона — крикнув сильно й подразнено — вона цілими днями тільки молиться! Такої жінки я не бачив іще, відколи живу на світі. От почнеться незабаром наука в школі, то й мене булиб туди запакували. Яб там не витримав. А знаєш, Томе, воно зовсім невесело бути багатим. Це не таке гарне, як люди думають. Се лиш праця й мука; смерть краща. А в оцих лахах, в отій паці мені так добре, що я ніколи з ними не розлучуся. Знаєш, Томе, якби не ті прокляті гроші, то й ніхто не подумав би про мене. Слухай, Томе, йди і забери собі й мою половину, і мені десь колись даси кілька центів, але не часто. Бо мені, бачиш, тільки те любо мати, що важко здобути. А тепер іди до вдови і проси, щоби мене облишила; чуєш Томе, зроби се для мене!— О ні, Геку, так не можна! Це не гарно. Ти вже трошки спробував нового життя, а тепер піде лекше, звикнеш і вподобаєш собі.
— Звикнеш, вподобаєш собі! Аякже, то хіба так, як вподобаю собі сидіти на розжареній печі. Ні, Томе, не хочу бути багатим, ані киснути у тих проклятих душних хатах. Мені треба ліса, ріки і порожньої бочки. Я люблю се і при тім остануся. Нащо мені грошей? Саме тепер, як ми найшли собі рушниці й печеру, і все було готове, щоб стати опришками, — саме тепер мусів знайтися на наше лихо той глупий скарб і все нам попсувати.
Том того вчепився і сказав:
— А знаєш що, Геку, хоч я багатий, а проте стану опришком. Щож то перешкаджає?
— Та ну! Се ти жартуєш; чи справді, Томе?
— Справді так, як мене видиш! Та тільки, Геку, ми тебе не приймемо до нашої банди, якщо ти будеш такий обідраний.
Гекова втіха нараз погасла.
— Длячого не приймеш мене, Томе, абож я не був з вами піратом?
— Ну так, але це зовсім що иншого. Опришок щось ліпше ніж такий пірат. В инших краях то опришки висока шляхта, ґрафи, князі тощо…
— Томе! Тиж завсіди був мені щирим приятелем. Ти мене не виключиш, Томе? Правда, ти не вчиниш мені такої кривди?
— Я не виключив би тебе, Геку, бо я завсіди буду тобі щирим другом, але що скажуть люди? Фе! Се банда Тома Соєра! От якісь обідранці! А се вони так про тебе думатимуть, Геку. А таке слухати ані тобі, ані мені не буде приємно.
Гек замовк і задумався; в його душі кипіла тяжка боротьба. Нарешті сказав:— Добре, на які чотири тижні я остаточно вернуся до вдови і спробую, чи там витримаю, але потому, ти Томе, мусиш прийняти мене до своєї банди.
— Ото добре, Геку! А тепер ходи, старий друже! Я вже поговорю з удовою, щоби тобі дала трохи більше волі.
— Справді, Томе, справді скажеш? Попроси, голубе! Хай вдова трошки дасть мені волю, а курити люльку і клясти я вже буду собі нишком. Або витримаю або згину! Але колиж ти думаєш зібрати банду, і коли станемо опришками?
— Хочби й зараз! Треба сьогодня вечером зібрати хлопців, а в ночі відбудеться присяга.
— При… Що, що?
— Присяга.
— А що се таке, присяга?
— А так, всі присягнемо, що будемо разом триматися аж до смерти, і ніколи не зрадимо тайн банди, хочби мали кого з нас різати в куски. А коли хто поважиться скривдити кого з банди, то пімстимося на нім кріваво.
— Це гарно, Томе, страх як гарно, кажу тобі.
— Щоб ти знав, що так. А вся присяга мусить відбутися опівночі, на якомусь відлюдному, страшному місці, яке тільки є на світі, найкраще в такій хаті, де страшить, але правда, всі такі хати вже люди рознесли.
— Але в усякому разі опівночі, Томе…
— Авжеж. Але мусимо присягати над домовиною і підписатися кровю.
— Так, то розумію! Цеж, Томе, тисяч разів краще, ніж бути піратом.
Тепер не втечу від вдови, Томе, хочби прийшлося загинути. А як стану колись славним опришком, Томе, і всі про мене говоритимуть, і вона буде тішитися й пишатися, що прийняла мене до себе.
|
|