Причта про Садівника/Гаката на селї
| ◀ Сонні змори | Причта про Садівника Гаката на селї |
Не дали… ▶ |
|
Певною вибоїв дорогою котив ся дрантивий візок, запряжений мізерною шкапиною. На возї сидїв жидок фірман і два панки. Оден з них, старший уже, високий, згорблений, з рідкого борідкою, подобав на народного учителя; другий молодий ще, високий і худий, безвусий, з огненим зором, виглядав на семинариста або перебраного ґімназияста. Перед ними лежала звязана пачка книжок, брошур і ґазет, а з кишень їх порохівників виглядали позапихані туди чорні рогативки з чорними денцями. По них можна було сейчас пізнати, що се гакатистичні аґітатори. Оба панки провадили таку розмову, — розумієть ся, “уржендовим єнзиком:”
— То кажете, добродїю, що хлопи справлять нам нараду? — питав той головусий Льонґінус.
— Ах, ще яку! Я вже се нераз бачив. Таж я їм, знаєте, два рази писав, що приїдемо. Раз ще перед двома недїлями, а другий раз передучера. Я вже собі представляю, як там цїле село ладить ся. Хлопи мастять голови маслом, баби чепурять ся, дївки також, а малі дїти як понаряджують ся в червоні рогативки, то аж мило буде поглянути.
— Ай, коби хоч їсти що дали, бо менї вже в жолудку крутить, що годї витримати.
— О, не бійте ся, не бійте! Попасете добре коника! — засьміяв ся той з борідкою. Набухаєте ся в читальни пирогів зі сметаною, що з роду таких не їли. Таж то не аби що! Пани, рахувати від читальнї зі Збаража приїхали!
Молодий Льонґінус при тих словах облизав ся і ковтнув слину.
Тимчасом візок зкотив ся з горбка і наші подорожні заїхали в село. Візник завернув до коршми, бо там мали читальники зібрати ся. Старший панок зіскочив з візка та ввійшов у коршму.
— Не було тут єще читальників?
— Читальників?… Суре, вус гайст дус “читальники”?
— Ну, не знаєш? Таж то ті хлопи, що тут все пють!
— Ага! ага! — повідає арендар — ще не було, але ось що тільки їх не видно. Вони тут що недїлї пють аж до рана.
— А де тут читальня? — спитав немило вражений тим панок.
— Читальня!… Суре вус гайст дус а “читальня”?
— Читальня, прошу пана, — відповіла Сура — читальня то є в кривого Войтка.
— А далеко звідси?
— Зараз я панови дам свого Кнобля, то він запровадить.
Панок вийшов і сїв на візок.
— Ну, знаєте, хлопня хоче нам зробити несподїванку і зібрала ся певно в читальни, — сказав він до товариша.
Той нїчого не відповідав.
З коршми вийшов маленький Кнобель і закомендерував: “Вйо за мною!”
Візок рушив і покотив ся на другий кінець села. Тут при дорозї стояла досить велика хата, тільки страшенно занедбана і обдерта. На стїнї висїла таблиця з величезним написом: “Чительня Товаржиства Школи Людовей,” але таблиця та була така помазана вуглем, що напис лише з трудом можна було перечитати. Якийсь доморослий артист змалював на нїй вуглем в суміш і конї і безроги і жовнїрів.
Панки заждали хвильку чи хто не вийде на зустріч, вкінци розлючені позсїдали з візка і увійшли в хату. Була то досить простора сьвітлиця з мальованим сволоком. По лївій руцї стояла постїль, проти дверей скриня, туй при дверях лїворуч гарно полїтерована шафа, а праворуч широка піч. В хатї не було на перший вид нїкого.
— Похвальони Єзус Христус! — сказали панки і розглянули ся по хатї.
— На вєкі вєкуф! — відповів якийсь слабий, хриплий голос на печи.
Опісля щось там заворушило ся і на хату виглянула якась голова з сивою бородою і волосєм.
— Тут читальня? — спитав старший панок.
— А тут, прошу панів.
— То ви голова?
— Нї.
— А хтож?
— Мій синок.— А він дома?
— Ой нї, прошу панів. Він буде вже рік як поїхав до Америки. Мене старого лишив, а я вже два роки, як з печи не злажу. Такий, вибачте гостець мене вчіпив ся.
— А чомуж нас нїхто не завідомляв, що він виїхав. Таж ми були-би другого вибрали. А людий чому нема в читальни?
— А хто тут тепер до мене старого прийде?
— Якто, таж ми два рази писали, що тодї а тодї приїдуть делєґати!
— Ага, то се пани писали! Ая, я! було тут дві решпуденки. Принїс до мене полїцай тай каже: “Є тут письмо до сина.” А я гадаю, може то що важне, тай казав вонукови тото перше післати до Америки, а те друге доперва вчера прийшло, то вже иншим разом пішлемо.
— Алеж, чоловіче, бійте ся Бога, та на щож ви слали до Америки, коли то треба було дати читальникам?
— Ну а хтож то міг знати? Я неписьменний, а вонук на тім не розуміє ся.
— Ах, Господи — зітхнув старший панок — якто тяжко з тою просьвітою йде!
Молодий за той час крутив ся по хатї та стискав голодне черево.— А тут має бути у вас якась біблїотека, книжки? — зачав знов старий.
— Книжки? Ага, є! То онтам у тій шафі, що її пани зі Збаража прислали.
Панок підійшов до шафи і відчинив двері. В шафі не було анї одної книжки, тільки три гладущики з молоком стояли на середній поличцї.
— Гарна біблїотека — муркнув під носом молодший і облизав ся на вид молока.
— Гей, пане ґаздо, та тут нема жадних книжок, лиш якесь молоко.
— Є молоко? А, то добре. Тільки нехай пани не рухають, бо стара би страх сварила ся.
На такий арґумент молодшому став язик кілком, а старший лиш здвигнув плечима. В ту пору ввійшов до хати якийсь недолїток і побачивши чужих панів, став у нерішучости на порозї.
— Не бій ся, Собку, то пани від читальнї приїхали — озвав ся з печи старий — кофіранку тобі привезли — додав, усьміхаючи ся.
Старший панок сягнув рукою до кишенї, виймив одну рогативку і хотїв її направду засадити на голову хлопчинї.
— Я не хочу! — кричав той збороняючи ся.
— Та чому, дурню?— Ая! во! щоби люде з мене сьміяли ся, та страхопудом називали!
— Якто страхопудом?
— А во! бо тоті кофіранки, що тамтого року якісь пани привезли, то хлопцї зразу носили, а потім тати поздирали і поробили страхопуди на горобцї. Горобцї страх червоного боять ся! А тепер кождого, хто носить кофіранку, називають страхопудом.
Панки переглянули ся межи собою значучо, а старший каже:
— Ну, то ми не маємо тут що робити. Ти сину заведеш нас до віта, то дістанеш шістку.
І вийшли, попрощавши ся зі старим.
У віта представили ся, що вони делєґати від читальнї, що їх сам пан староста післав і велїли скликати громаду.
Віт, котрому на саму згадку про старосту волосє на голові дубом стало, сповнив сейчас їх волю і за якої півгодини стояла вже цїла купа народа на дворі.
— Люде — озвав ся до них старший панок — треба нам десь читальню перенести бо в старого Войтка нема вже як.
— Ну, як тра, то тра. Як такий вже, даймо на то, бефель є від пана старости, то годї! — почули ся голоси в товпі.— Ходить о те у кого відповідна на се хата? — продовжав панок.
— Ато вже в нїкого иншого як у Казька Безносого! — роздало ся знов у товпі.
Казько Безносий хотїв виперти ся від того “вонору”, але його заглушили сусїди і не дали прийти до слова.
— В мене навіть лямпи нема — боронив ся сердега.
— То нїщо. Лямпу ми вам пришлемо.
— Ну а камфіна?
— І на камфіну дістанете.
— Ба, прошу панів — вмішуєть ся до розмови жінка Казька то всьо було би ладно, але як то в зимі зачнуть рипати ся, то менї всьо тепло з хати вирипають. Нехай би так пани ще щось вофірували на патики.
Панок зморщив ся, зробив гірку міну, але сказав:
— І на патики дістанете! А тепер щоб ви знали, що Казьо є від нинї головою читальнї. Оттут лишаємо вам книжки, а ґазети будете діставати з почти. Як котрий читальник буде потребувати доктора або адвоката то нехай зголосить ся в пана інспектора, а дістане даром. Від Войтка Кривого відберіть собі шафу і зложіть книжки. Тільки щоб ви знов там молока не тримали!— О, що вже то, прошу панів, то я мушу собі заварувати! — зарепетувала Казьчиха. — Та на що менї читальнї та цїлої паскуди, як я собі навіть горнят не буду мати де поставити?!
По довгих короводах панки згодили ся на поміщенє в шафі горшків і справа читальнї стала вже як би готова. Старший панок витяг рогативки з кишенї і передав їх вітови, кажучи:
— Тут маєте дарунки для дїтий, тільки уважайте, щоби їх знов на які страхопуди не повисаджувати. Ви-ж повинні гордити ся своєю народною ношею.
— Ая! я! — притакував віт.
— А щоб ви всюди і все тільки по польськи говорили. Памятайте собі.
— О! Будзєми, будзєми! — запищало кілька голосів.
Візок рушив з місця, панки сказали “похвальони” і незадовго щезли за горбком.
В придорожній корчмі за селом сидїли наші знакомі і заїдали селедцї з жидівськими булками. Молодий їв аж за вухами тріщало і лиш від часу до часу нарікав, що тільки сьвіта товк ся, а навіть пирогів зі сметаною не покушав. Старий їв поволи, сумовито споглядав в даль і заєдно повтаряв: “Ах як то тяжко йде з тою просьвітою!”
А в полишенім ними селї кипіло звичайне сїльське недїльне житє. Малі дїти кидали ся між собою перед коршмою сьвіжо зафасованими кофіранками, — а старші тягнули в коршмі замороку та виспівували пяними голосами:
Коба пани панували, коби пани жили
Коби пани по під лави жидівські лежьили.
Коби пани панували, коби пани мали
Коби пани за плугами хробаки збирали.