Причта про Садівника/Сонні змори
| ◀ Новий Рік | Причта про Садівника Сонні змори |
Гаката на селї ▶ |
|
Пан Аґапіт Ненапхальский, властитель задовженого села Сумнославівки, повечерявши гаразд, клав ся спати. Поставив сьвітло на бюрку біля ліжка, присунув до него крісло з часописями і дневниками, та розібравши ся як слїд, пірнув у мягкі перини. Зразу він лишень порскав і фукав, а опісля як огрів ся, став стягати з крісла по ґазетї, та відчитував новини дня.
Пан Аґапіт, не можна сказати, щоби був загорілим шляґуньским консерватистом, то нї, але також не був і поступовцем. В нього за молоду вщеплено родові традициї, що він шляхтич, щось гейби надчоловік, гейби свояк самого Господа Бога, що йому пристоїть лишень розказувати, та цїлий день в лїни лежати, а всї тоті прочі мурґи, хами, та пролєтарі, то лиш на то сотворені, щоби на него робили, йому вірно служили, та через те царства небесного доступили. І прожив він в тім солодкім невіжестві майже пів свого віку, а хоть часами бунтувала ся його душа на вид людської кривди, хоть відзивало ся в нїм серце справдї благородне і чутливе, но жінка, приятелї та ґазети доказували свого і він жив дальше без журби о меншого брата. Він навіть часами з видимим вдоволенєм читав: що там а там розбило війско страйк, що десь там знова жандарми розігнали віче, що там знова замкнули кількох проводирів народного руху і т. д. Тодї з серця його утїкали всї благороднїйші чувства, а лишень шляґуньске “я” ликувало і гордувало ся, що прецїнь таки його не може леда якийсь там жандар або вояк, зловити за карчило, та затїбити до “шпаркаси.” Він звичайно розпливав ся тодї в радощах і муркотїв вдоволений під носом. “Добре їм так мурґам одним, та гайдамакам. Знай дурню, та з панами носа не мір.” Таке бувало звичайно раз на кілька місяцїв, а опісля знов якийсь час ґазети не нарушали єго спокою.
Але нинї то вже не то. Нинї ґазети то аж лячно було читати. Що взяв котру у руки, а там зараз таки і надруковано. “Там і там відбуло ся хлопське віче, гайдамацтва зібрало ся тьма тьменна. Говорили про виборчу реформу, та про ріжні другі кривди. По вічу відбули похід, а ухвали віча переслали телєґрафічно бар. Ґавчови і т. д.”
Боже сьвятий, до чого то нинї дїйшло на сьвітї, думає собі у своїм паньскім розумі пан Аґапіт. Такий Ґавч, барон, ну то видно, що мусить бути і шляхтич, а він так собі за пан брат з ріжними хлопськими мудями, та робітничими вітрогонами. Деж тут сенс, прошу вас, де тут справедливість. На що такому дурному хлопови віча, на що йому просьвіти! Чиж не лучше йому жити як до тепер. Таж як він нахапає ся тої просьвіти, то йому ще захоче ся може навіть булки їсти, та паном стати. А се дуже дорого коштує. Зруйнує ся чисто “почцїви людек,” а все через тих своїх крикунів-проводирів. А стрібуй ти йому нинї що небудь сказати, то він тобі як-стій відрубає: “А зась панови до нас, ми вже не дїти, самі знаємо що робити, тепер усїм рівне право, ми не трібуємо опіки, нас 30 мілїонів.”
Чуєте! 30 мілїонів! Чиж не лячно се? Сей темний хлоп спочуває ся до єдиньства з тамтими закордонними гайдамаками і стає що дня дуфнїйший в свою силу. А там за кордоном гадаєте лучше? Десь якийсь чорт підюдив Москалїв і вони попустили троха на Українї. Як муравлиско закипів народ. Українські ґазети появили ся нараз в такій масї, що вистелив би ними дорогу з Києва до Петербурга, або навпаки до Відня. А деж ми дїли ся? Де наші привілєґії? Деж наше “морже?” Ого! З одного боку зловили його Українцї, а з другого Прусаки, Курляндцї, Ести, Лотиші, та Бог знає які бісурмени, а нам остав лиш спомин. І має тут бути після того добре на сьвітї!
Пан Аґапіт садить в його маму триста чортів і піт на него виступав. Він був так розстроєний, що тряс ся мов у лихорадцї. Розбурхані нерви треба було доконче утихомирити. Він витяг з бюрка флящину “поцєшицєлькі”, калатнув дві чи три чарки і став помалу приходити до рівноваги. Змучене тїло і розбитий дух забагли відпочинку і він став помалу засипляти. За хвилю царила вже в кімнатї тишина і лиш здоровий хропіт пана Аґапіта лунав з його могучих грудей.
І приснив ся панови Аґапітови дивний сон. От здаєть ся йому, немовто чує він як на дворі вчинив ся якийсь незвичайний гомін. Щось нїби дзвони дзвонять, нїби людські крики несуть ся. Зриває ся пан Аґапіт з ліжка і біжить до вікна. Мамунцю рідна! Щож він там побачив! як величезний вуж двигаєть ся пестра товпа народу і просто зміряє до двора. Ого! певно різати та палити муть, перелїтає йому через думку і він кличе свого льокая. Однак льокай якось не приходить. Пан Аґапіт вибігає на коридор і заздрівши льокая велить йому сїдлати сейчас гнїдого коня, бо хлопство хто знає що буде робити. Однак льокай не рухаєть ся з місця, лиш сьмієть ся йому в очі.
— Чого худобо сьмієш ся! — верещить пан Аґапіт. Коня, скотино, давай менї, розумієш.
А льокай сьмієть ся і присьпівує собі під носом. “Загальне рівне право — безпосередне — тайне голосованє.”
Пан Аґапіт садить в його маму траста чортів і вибігає сам до стайнї. Він кричить на встрічного форналя, щоби осїдлав йому коня, але той так само як льокай сьмієть ся і бурмоче під носом. “Загальне рівне право”… Хто хоче їхати най сам сїдлає…
Як опарений влїтає пан Аґапіт до стайнї і хоче сам всїдати на коня, без сїдла і всяких ґримасів, щоби лиш утїкати, але тут знова біда. Його вірний “ґнядош” щирить до него зуби і таки чоловічим голосом рубає. “Загальне рівне право… Не на то я на сїм сьвітї, щоби всякі дармоїди та трутнї по менї возили ся, але, щобим помагав трудящим ся та працюючим в їх роботї.”
Пан Аґапіт хоче силою на него всїсти, але “ґнядош” став дуба і не дасть навіть приступити до себе.
А сьпів і шум товпи чути вже під стайнею.
Пан Аґапіт метнув ся через задні двері і пімчав до псярнї. В духу тїшив ся, що псами розжене товпу і провчить єї розуму. Но заледви він відчинив псярню та крикнув “гузя!”, як всї собаки зверещали нараз людскими голосами “Загальне рівне право…”
— Гузя! справити менї отсих мудїв — скомандував пан Аґапіт, але собаки в одвіт завили: “Не на то нас сотворено, щоби ми догоджували паньским примхам, але на то, щобисьмо стерегли і берегли загальну людску працю.”
Завили тай розбігли ся по всїх усюдах.
Пан Аґапіт оглянув ся, а тут товпа уже за ним. Волосє стануло йому дубом, ноги затрясли ся, а він упав на землю і застогнав. “Убийте мене, но не мучте!”
А в одвіт йому загула товпа. “Загальне рівне право”.....
— Убийте скорше! — кричав пан Аґапіт.
Але товпа засьміяла ся і загула хором. “Тебе убивати, а за що? Не на то нас сотворнено, щобисьмо одні других убивали, але щобисьмо ширили взаїмну любов та згоду. Таке саме право для тебе, як і для нас.
— А чогож ви властиво хочете від мене — пропищав вже сьміливійше пан Аґапіт.
— Щобись ішов за нами.
— Де?
— Там, де ми йдемо — до правди, до волї.
В пана Аґапіта вступив дух. Він встав і побачив що ся товпа страшна з далека, з близька виглядає цїлком інакше. Всї в купі жінки і мужчини, старцї і дїти тиснули ся коло одного прапора на котрім сїяло великими буквами “Загальне рівне право для всїх.” Пан Аґапіт замішав ся в товпу і чув себе свобідним і безпечним. Він ішов жваво, розмахував руками в такт піснї, та підтягав басом за загалом:
“До бою сто тисяч поборників стане.”
“Пірвем, пірвем, пірвем ті кайдани.”
Нараз панови Аґапітови дав хтось сильного штовханця в бік і він прокинув ся. Перед ним стаяла його жінка з сьвічкою в руках, та з перестрашеним лицем.
— Буй сєн Боґа, Ґапцю — прошептала она — цож ти за якєсь гайдамацкє пєснї пшез сен виспєвуєш. Аж дзєцї сєн побудзїли.
Пан Аґапіт, дивив ся на ню широко отвореними очима і помалу приходив до себе. Побачивши, що то все був лише сон, нагнав жінку спати, перевервув ся на другий бік, тай захропів на ново.І приснив ся йому другий сон неначе в нагороду за перший.
Приснило ся йому, що сам пан барон Ґавч з цїлим своїм проєктом пішов в дубину, що розписали нові вибори, а краєвий комітет для виборчих розбоїв, переводить їх, як за давних добрих времен.
І снить ся йому, немовто він десь таки у свому рідньому місточку разом з клапшивим Берком звивають ся поміж хрунями. Він з дреглями, а Берко з фляшкою.
Пан Аґапіт кидає ся таки через сон що аж упрів, але його повне лице мило усьміхає ся і цїле сіяє якимось надземским щастєм та благодатию.