Причта про Садівника/Мої визволини

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

7. МОЇ ВИЗВОЛИНИ.

Милі читачі і любі читачки! Чи знаєте, що се за індивідуум галицько-український лїтерат? Сумнїваю ся. Се, мої любенькі, тягаровий кінь, се чорний віл, одним словом — се грішник, покутуючий вже на землї за свої і других провини. Сли-би ще не те, що чоловік має се вдоволенє, що з ним “числять ся,” то можна би хоть сейчас “почислити ся з житєм” і вибрати ся при помочи яких “косметиків” там, “ідїже нїсть болїзни, нї печали, нї екзекутора, нї прокуратора — но жизнь безконечная”.

Але що кождий лїтерат родить ся ще до того дуже цїкавий, то іменно ся цїкавість вздержує його від такого.... рішучого кроку. Він все цїкавий: вдасться йому надути редактора на "форшус”,,, чи нї? Чи буде його твір сконфіскований, чи нї? Чи прийде на него нинї лїцитація, чи нї? Чи господар викине його нинї з хати, чи аж завтра? і т. д. з дня на день, аби близше до вічної “коруни”....

Кождому житє миле — ну тай українському лїтератови також. Тому на бік всї журби, а праця… і аванс “єдино з неволї нас вирве.” Сьмійте ся або не сьмійте ся на слово “аванс”, але мусите знати, що в лїтератськім фаху також авансують…

На лїтературнім виднокрузї являє ся молодий властитель голови повної фантазиї та ідеальних мрій. Він вздихає до сонця і місяця, до Олї або Надї, вслухує ся в сьпів соловіїв, в журчанє потока; винюхує рожі і незабудьки, а маючи сего вже до волї, до “пізних зір” виписує звуки свого серця на білім папери, повні найреальнїйшого огню. Такі “сердечні твори”, замість огріти серця мілїонів, ідуть в кіш, з коша в піч і гріють собою лишень худі плечі та сухі ребра самодержавного редактора. Нещасного автора не зражує се — (дивно терпелива порода сї лїтерати!) зачинає тепер на сьвіт дивити ся більше реально та виробляє собі яснїйші і більші правдиві погляди. Редактор зачинає видїти в нїм талант, тріпає його приязно по плечи та називає протекционально своїм… термінатором. — Се перша ранґа авансу.

Любимець муз, осьмілений своїм щастям, набирає щораз лїпшої вправи, ним зачинають інтересувати ся, а благодарний пан редактор-самодержавець іменує його своїм сотрудников, чи співредактором. — Се друга ранґа авансу.

Тепер він стає правдивим лїтератом. Цїлий висихає мов тріска, а лице набирає краски старої підошви з чобота, очи впадають в голову, а голова вкриває ся густими кудрями ректе патлами, перед котрими в кут американські пралїси. Минає кілька лїт а властитель патлїв або умирає на сухоти, або ще гірше — авансує до третої ранґи, себто сам стає редактором. А житє редактора аж надто добре всїм звісне. Половину житя перебуде в темній норі, “сице рекомій” редакції, половину пересидить в “Івановій хатї” тай навіть не стямить ся, як люба кума “костомаха” забере його з собою.

Любі читачі і милі читачки! Чотири роки минуло, як я став тягнути тяжкий лїтерацький плуг. Чотири роки писав я ріжного рода і змісту поетичні і прозаічні твори. Чотири роки заповняв я ними печі всяких редакцій, то-ж самі признасьте, що пора вже була і менї авансувати. З сим отже богоугодним наміром вибрав ся я на день перед сьв. Михайлом до Львова. Можуть — думав я собі — визволяти ся на сьв. Михайла всякі кравцї, шевцї, ковалї і т. и. так чомуж не міг би я також визволити ся? На щастє жию на селї тай на мої визволини мамуня вигодували навіть… гуску, котру я в “зміненім видї” взяв на дорогу. З веселими думками удав ся я до Львова до знакомої менї та моїм читачам редакції Його Гумористичества редактора “Комара”.

Як на моє нещастє поїзд того дня спізнив ся і я прийшов аж о 11 год. в ночи під гостинні стїни редакцийного льокалю. Брама була вже зачинена, але в редакції ще сьвітило ся. Я запукав у вікно. Нїхто не обізвав ся. Я став гримати з цїлої сили, але в серединї було глухо і лиш на занавісї пересувала ся нишком якась тїнь сюди і туди. Не було иншої ради, я задзвонив на “гавсмайстра” і віддав йому послїдних моїх 5 крайцарів. Сердито відчинив я двері і пустив ся до редакцийної кімнати. Редактор удавав, що хропе з цїлої сили. Но якже я здивував ся, коли він при моїм зближеню зірвав ся та крикнув весело: “А бодай Вас надуло! Таж я гадав, що то секвестратор в гостї йде. А бодай Вас, га! Ну, ну, сїдайте, сїдайте, розгостїть ся”.

Але сїдати не було на чім, бо прозорливий редактор поховав вже зі страху всї коштовнїйші меблї. Я усїв на краю ліжка та промовив: Тепер що хочете робіть, але переночувати мене мусите. Його Гумористичество встало та почало “власноручно” глядїти для мене місця. Але даремно висилювало Воно всї свої математичні і ґеометричні відомости, місця не мож було найти анї руш.

Під печею на старій, дрантивій софі лежав і стогнав крізь сон якийсь бідний студентина. В тій хвили навіть війскова банда не була би в силі його збудити. В кутї знов на канапі хропів на цїле горло якийсь соколик, котрий мабуть вже від кількох днїв не вживав “дарів Морфея”. І сего і того жаль було будити. В кінци редактор так завирокував: “Знаєте, коли-б ще сей соколик доглупав ся та виняв з під себе оден матерац то можна би мати пікантне ліжко.”

Видно, що наші розпучливі пошукуваня збудили соколика, бо в пару хвиль заворушило ся щось в кутї і старий матерац вилетїв мов сїра птиця та упав посеред хати. Я розстелив його, прикрив ся старою бундою і стосом ріжних часописий та заснув небавки блаженним сном. Менї снив ся дивний сон. Весь редакцийний льокаль наповнив ся вами, любі читачі і милі читачки. Ви були всї сьвяточно прибрані, усьміхали ся весело та кожде з вас по черзї підходило до пана редактора і втискало йому в руку блискучу 5-коронівку (т. є. 4 кор. піврічної передплати а 1 кор. “віцґельду”). І за кождим движенєм ваших рук повтаряв махінально редактор:

— Нинї нїчого не беру. Вся нинїшна передплата іде як “бенефіс” для нового сотрудника, якого рано маємо визволити! І блискучі 5-коронівки котили ся в мої безконечні кишенї та наповняли їх по береги. Я встав, щоб вам подякувати. Між тим з поміж вас роздавали ся голоси: “Визволюйте його! Визволюйте. Ми будемо сьвідками торжества.”

Редактор встав. Церемонїяльно поставив редакцийний кіш на серединї кімнати та засїв на ньому в цїлій своїй величности. Дві милі читачки взяли мене за руки тай завели перед нього. Тодї взяв він три річники і 20 чисел “Комара” в руки, поклав менї на голову і промовив: “Благословлю тебе, брате мій, всїм добром моїм, жий і труди ся на славу безмежної неньки України, будь все любимцем муз, вистерігай ся прокуратора, а “благо будет” тобі жити на землї, амінь.”

При сих словах встав з коша, а ви всї мої любі читачі і милі читачки загреміли в оден голос: “Многая лїта!” Я дякував вам і кланяв ся, кланяв ся і дякував, аж вкінци прокинув ся…

В кімнатї крім редактора не було нїкого (студент і соколик вже винесли ся). По численних гостях анї слїду, в кишенях “нїже зломаного сотика”, лишень “Многая лїта” греміло з сїний.

— Що се за крики? — спитав я редактора.

— То студенти учать ся співати на концерт!

Менї зробило ся нїяково. Я оповів свій сон редакторови.

— Видите і ви кажете, що не маєте щастя — відозвав ся редактор — а таким таним коштом відбули ви так важне торжество. Но, ґратулюю! ґратулюю! — І редактор з тої радости зафундував снїданє.

Любі читачі і милі читачки! Дуже мене радує, що ви бодай у снї так численно мене навістили та обдарили; однак ще більша була-б моя радість, коли-б ви, єсли же не особисто то бодай через льояльну почту, переслали редакциї сї гарні блискучі 5-коронівки, які нам обом з редактором ще й досї тільки у снї являють ся.

Пращайте!