Причта про Садівника/Фризиєрський «сальон»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Причта про Садівника (1914
Мстислав Рус
Фризиєрський “сальон”
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

8. ФРИЗИЄРСЬКИЙ “САЛЬОН.”

— Чи ви знали Макара Кібіцкого?

— А! а! до лиха! Мусїли знати, бо хто його не знав? Таж се був перший шуткар на цїле місточко Клаптюнівцї, а ще до того найстарший писар в судї. Він був найзабавнїйшим гостем у всїх дооколичних достойників, лїсничих, економів, учителїв і т. п. потентатів, а заразом пострахом селян і арендарів цїлого судового повіта.

На своїм місци держав ся він висше 20 лїт і хоч його попередники мерли з голоду, він не тільки не скаржив ся на недостаток, але противно мав навіть гарне майно.

А який забавний чоловік був з нього. Де лиш появив ся в товаристві, сипав дотепи і анекдоти як з рукава.

Одна історійка особливо вбила ся менї в память, бо тодї підчас єї оповіданя пан Бжухальский, секретар повітової ради зімлїв зі сьміху, панї Антенатська, вдова по місцевім лїкари дістала спазмів а пан-отчик Книшович зовсїм обпорскав пан-отчика Безчеревного, — а Макар Кібіцкий, не зважаючи на усе те, оповідав: “О, мої панове, не було се нинї, анї вчера, але ще як воробцї в патинках ходили. Отже мої панове, тодї наше місточко зовсїм так не виглядало як нинї. Де тепер взносять ся пишні жидівські палати і величаві державні будинки, стояли низькі міщанські хатки, а в них жив смиренний і Богу духа винний рутенський народ, жив як і нинї з дня на день, не оглядаючи ся на завтра.

Були щось два чи три жидівські склепи і одна величава австерия, котра була атракційною точкою цїлого округа. Не було нинїшних величезних склепів з людними виставами, не було жидівських фіярків, не було навіть — ну чи повірите — не було в цїлім місточку ані одного… фризиєра. Тай для кого він був потрібний. Міщани шкробали ся бритвами зі старої коси а при тій операцій завсїгди двох тримало а третий голив нещасну жертву. Пан-отчик знова мали свою бритву, котру їм зробив місцевий коваль з вдячности за то, що робили маслосьвятіє його тещі а она в два днї опісля щасливо померла… а більше з інтелїґенції нїкого не було. Тож коли тут збудували суд і прислали урядників, то они, щоб увільнити ся від так неприємної операції як голенє, позапускали собі бороди і навіть зискали на тім, бо виглядали поважнїйше. Я, по правдї сказати, був тодї ще молокосос тай не потрібував зазнавати сих роскошів, але нинїшні паничі були-б в таких обставинах подуріли.

А однак жителї Клаптюновець обходили ся без голяра, жили і Господа хвалили.

Аж тут одної божої днини, нї з сего нї з того, заїхала перед оден жидівський дімок величезна буда, а з неї висїв невеличкий, чорнявий жидок з плїшивою борідкою і метровими пейсами. З хати вийшов її властитель. Оба жиди пошварґотїли щось з собою і чорнявий жидок з плїшивою борідкою став здіймати свої манатки. Він виняв по черзї з буди невеличкий пакунок, стару дрантиву скриню, відтик мішок а книжками, клапчасту Суру і четверо жиденят. Упоравши ся з тим, відправив він буду і став зносити все до середини.

На другий день здивовані міщане могли оглядати небувале досї чудо. По обох сторонах дверий жидівського дімка висїли таблицї, а на них було намальоване щось “на подобіє чоловіка” з намиленим лицем, котрого якесь друге “подобіє чоловіка” шкробало чимсь посередним поміж макогоном а бритвою. Над дверми висїла тарифа (напись), що тут мешкає цирулик і фризиєр, а в дверах стояв сам властитель тих відзнак і гладив свою плїшиву борідку.

Міщани ставали так щось через тиждень, оглядали сю чудасію, шкробались в голову і вихваляли красоту малюнків дібраними словами: “А най му з мами вирве, як вдав!” З початку не дуже вони довіряли плїшивому Мотьови, але в кінци то сей то той зайшов до него, оден кров пустити, инший зуб вирвати і так був кождий ним вдоволений, що вскорі слава його рознеслась по цїлім повітї.

Одного разу наш пан аптикар, властитель сїмох дочок на виданю, давав баль. Кібіцерії наспрошували сила, а між иньшими також мене.

У мене був вже гарний пух на лици, а не голеному якось не випадало йти. Я зажурив ся не на жарт, але мій послугач каже до мене: “Ви би, паничу, пішли до Мотя, то він вам так ладно голить, що й не можна лїпше!”

Я послухав і пішов.

Приходжу до “сальону” — нема нїкого, тільки з алькира чути дитинячі крики. По хвили вийшов з відтам Мотьо і попросив мене дуже чемненько сїдати. Я сказав йому, чого я прийшов, а він став нарікати, як то він тепер тяжко бідує. Жінка його поїхала до сестри а він сам мусить і дїти і господарство і гостей доглядати. Зацитькавши якось дитину, попросив мене присїсти ся до зеркала і зачав “операцію.” Наперед почав розробляти мило. Він взяв якусь стару надбиту вазу і пензель, котрим можна навіть двері малювати, розробив піну і став намилювати менї лице. На мене повіяло якимсь неприємним запахом козячого лою. Тепер Мотьо взяв бритву. Не вспів він однак і раз нею шарнути як в алькири вчинив ся крик і плач. Мотьо кинув мене і пігнав туди стрілою. Найстарший хлопчик посварив ся з молодшого дївчинкою і кинув єї в повний шафлик помий. Дївчинка дармо силували ся і бовтала ногами, але видобути ся не могла анї руш. Мотьо скочив між них як опарений. Зловив хлопця; вибив добре і нагнав в кут, а дївчинку витягнув з помий, вибив також і зачав єї передївати. Я за той час сидїв як на грани. Розроблене мило гризло мене неможливо, запах козячого лою по просту душив мене, а Мотьо, не зважаючи на се, робив розправу між дїтьми. Упоравши ся в кінци з тою голотою, вернув до мене, взяв бритву, потягнув єї по долони і шарнув по бородї.

Ой, ой! — скрикнув я як опарений — таж ви живцем шкіру дрете з чоловіка!

— Ну… ну… ну… перепрашаю, перепрашаю, то нїчого не шкодить, то бритва троха тупа, бо колисьту Сура оббирала нею редькву, тай геть бестія затупила. Ну, але се нїчого не шкодить, то можна виострити.

Мотьо кинув ся шукати ременя до остреня, але жиденята закинули його Бог зна де і Мотьо дармо шукав з чверть години, а ременя як не було так не було.

Менї за той час мило геть присохло і я не міг навіть губою рушити. В кінци по всїх даремних пошукуванях спитав мене Мотьо, чи я не маю на собі ремінця. Я зняв мій ремінець (перепрашаю всїх естетиків за таке неестетичне слово, однак шлийок тодї ще не знали) і подав Мотьови. Він дав менї тримати оден конець в зуби і став що сили острити бритву, так що притім мало менї зубів не повиривав. Бритва стала троха острійша. Мотьо звивав ся як опарений, щоб нагнати страчений час. Половина бороди була вже готова, як стало ся нове нещастє.

Непосидючий жидок, той самий, що скупав перше свою сестричку, чіпав ся тепер кота. Він зловив його за хвіст і став вганяти за ним по цїлім “сальонї”. Нараз кіт, хотячи вирвати ся, метнув ся в гору та як раз скочив менї на плечі. Жидок тягнув його за хвіст на долину, а він дер ся по моїх плечах до гори. Пазурі його впинали ся в моє тїло і я аж сичав з болю, але рушити ся не міг, щоби не покалїчити ся бритвою Мотя, який не зважаючи на усе те, як найспокійнїйше в сьвітї голив мене дальше.

В кінци навіть і йому стало того всего за богато. Він перестав голити, вирвав з рук мучителя нещасного кота, шпурнув ним в кут і став гаманувати непосидючого жидка. Між тим кіт видрапав ся зі страху на піч, але так нещасливо, що струтив звідтам горнець з пірєм і за хвилю цїлий “сальон” зароїв ся дрібненько подертим гусячим пухом. Прошу увійти тепер в моє полеженє. В “сальонї” зробило ся темно, жиденята вайкотїли ріжними голосами, пух тиснув ся і в очи і в уши і в горло, а посеред тої темряви лїтав Мотьо як Марко в пеклї та проклинав і жиденята і кота і себе.

Мене пірвала зразу злість і лють, але опісля стало менї так сьмішно, що я мало собі боки з сьміху не понадривав. Коли я трохи успокоїв ся, взяв бритву і прилягши майже до самого зеркала, обголив ся сам перший раз в житю, зранившися всего три рази. Відтак умив сам лице і заплативши Мотьови (до сего часу я сам не знаю за що), бігцем пігнав я до дому. Від того часу, мої панове, я більше не голив ся, ношу як видите бороду і плюю на всїх фризиєрів.

— Ну, а на баль тодї пішлисьте? — спитали всї хором.

Ну, на баль то я пішов, але той бісовий Мотьо попсував менї зовсїм гумор і якось менї не щастило ся. Найлїпшим сего доказом, що я пізнав тодї мою “стару” і в рік опісля мусїв з нею оженити ся.”

Тут пан Макар зітхнув тяженько, завернув очима і скривив лице на “подобіє агнца веденого на заколеніє.” Цїле товариство зареготало ся щирим, непримушеним сьміхом, пан Бжухальский, секретар ради повітової зімлїв зі сьміху, панї Антенатська, вдова по місцевім лїкари дістала спазмів, а пан-отчик Книшович обпорскав зовсїм пан-отчика Безчеревного.