До сестри.
Сяли зорі; підбивав ся
Місяць… справдї віяв рай…
Одиноким серцем рвав ся
Я в далекий иньший край:
Де на стратї, сестро мила,
У терновому вінцї,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руцї.
Ти мовляла: „Щирий Боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любовю окропи!“ —
І встають передо мною
Перебуті вкупі днї,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужинї…
Помінялись ми хрестами,
Покляли ся хрест нести,
І гарячими вустами
Цїлували ті хрести.
Попрощались, розійшли ся,
Сумували в самотї…
Твої муки відбули ся,
Змовкли вустоньки сьвяті.
Мир красує… Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думцї за тобою,
Вік молитимусь тобі!
|
