Про новий тип кирині

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Про новий тип кирині
Причинок до історії еміґрації 

Осип Назарук
Відень: Український прапор, 1922
Обкладинка

ОСИП НАЗАРУК


ПРО НОВИЙ ТИП КИРИНІ

ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ ЕМІҐРАЦІЇ


 

ВІДЕНЬ 1922
НАКЛАДОМ „УКРАЇНСЬКОГО ПРАПОРА“.

 
Друкарня „Адрія“, тов. з огр. пор., Відень, II.

 
ВСТУП.

Видаємо отсю першу полємічну брошуру в обороні Галицького Уряду і його працьовників перед нападами, клеветами й лайками, які не рахуються з повагою хвилі

Відповідно ведена полєміка має виховуюче значіннє. Навіть тоді, коли одна сторона поводиться невідповідно, користає читач, маючи перед собою приклад того, як не вільно поводитися в публичнім життю.

Полєміст, що боронить тут Уряд, перший від сімох століть неволі Український Уряд Галичини — виступає з засадничою тезою, що в неспокійних часах закрита псевдонімами (масками) полєміка тричі неморальна. Статя на сю тему гостра й така переконуюча, що противник рішився відкрити маску. До речі замітимо, що й у неспокійних часах появляються нпр. редакційні статі без підпису. Але тоді за них відповідає редакція, — вона бере їх на свій рахунок. Оправданнє масковання себе в публичній полєміці може полягати тільки на особистій небезпеці. Інакшого оправдання нема.

Безпосередній привід до сеї полєміки дала статя відомого вченого, проф. ґеоґрафії п. дра Степана Рудницького п. з. „Галичина та Соборна Україна“, поміщена в 33. ч. III. річника „Українського Прапора“, офіціяльного орґану Галицького Уряду. Як відповідь на сю статю появилася в тижневику „Воля“ ч. 6–8, який виходить у Відні під редакцією наддніпрянського журналіста п. В. Піснячевського, — псевдонімна статя п. з „Січові Стрільці й Галичина“, в якій псевдонім (як опісля показалося, був ним п. Павло Лисяк) напав також особисто на проф. С. Р. і на шефа Уряду Преси й Пропаґанди п. дра О. Назарука. Оба нападені відповіли окремими статями в 39. ч. „У. П.“, — п. О. Н. поданою тут статею п. з. „Початкуюча маска“. На те відповів п. Лисяк статею в 9.–10. ч. „Волі“ п. з. „Совіт нечестивих“, у якій вже безцеремонно напав на Галицький Уряд і тих, що принім стоять, звівши з ними, як каже, „ґенеральний рахунок“ і признаючи, що особисті моменти лучаться в нього тісно з політичними. Як дуже тісно лучаться в нього особисті причини з „політичними“ його закидами, виказує в кінцевій полємічній статі п. др. О. Назарук, що наводить докази на кождий уступ своїх тверджень.

Проф. С. Р. зрікся дальшої полєміки, зложивши коротку заяву, яку подаємо при кінці.

РЕДАКЦІЯ.

 
Початкуюча маска.

„Nicht offener Hieb in offener Schlacht,
Es fällen die Mücken und Tücken,
Es fällt die schleichende Niedertracht.
Der schmutzigen Westkalmüken“.

Пригноблений під сю пору важким родинним нещастям, я во істину не маю охоти вдаватися в полєміку. Але мушу. Бо деякі людці з т. зв. „західною культурою“, засмакувавши того, що дає калмуцьке почуттє влади,[1] починають підривати в опінїї всяку владу й тих, що при ній стоять. Хто є сі люде, не знати напевно. Бо вони виступають як маски, закриті псевдонімами; спосіб виступу тричі неморальний в революційних часах, коли публика має особливе бажаннє і право бачити і знати тих, що до неї говорять в публичних справах. І то як говорять! Говорять так, щоб підірвати і знищити повагу тих, що боряться отверто. Говорять проти них хитро і брехнею підбивають ту хитрість. Ніяке правительство від монархістичного до комуністичного включно в ніякій країні не може й не сміє терпіти такого способу „боротьби“. Бо він нікчемний. Не в значінню махіявелізму, ні — тільки нікчемний в значінню їдкої трави, яка омотується кругом ніг і не дає йти. Нікчемний в значінню докучливих, отруйних комарів. Нікчемний в значінню вітру, який піском засипає очі, аби не бачити, хто, що і як. А та нікчемність гірша від отвертих виступів, навіть дуже хитрих. Бо за отверті виступи хтось відповідає, хтось компромітується брехнею й тоді скріпляв становище нападеного або коли має слушність, то скріпляє своє й так чесно приготовляє собі ґрунт до проводу в суспільности, що тій суспільности також може вийти на користь. А напади масок се замірені скритовбийства в опінії, про які поет німецької революції говорить з погордою. І слушно.

Таких замаскованих „войовників“ плодиться у нас щораз більше. Се нехибний знак розкладу, з якого вилазять черваки. Хто вони? В тім то й нікчемність таких киринників, що вони поруч усеї иншої шкоди, яку роблять, дають ще привід до підозрінь нераз зовсім невинних людей, чим сіють розбиттє в суспільности. Бо засада Is fecit, cui prodest[2] — не все дасться приложити до замаскованих виступів, що доказано вже нераз у публичним життю.

Типом такого „войовника“ є в нас псевдонім Вітренко (якже влучно дібраний!). Скомпромітований від довшого часу нападами на всіх і вся, від кого не сподівається ніякої користи для себе (п. Вітренко пише: „для ідеї“), не має вже відваги виступати отверто в обороні своєї особи чи там „ідеї“, — бо знає, що вже сам його правдивий підпис викликавби повне недовірє до того, що пише. Отож виступає під псевдонімами, от них же останній єсть „Вітренко“.

Приклад заразливий. І перед нами нова маска — пан Не-Січовий Стрілець. Зі змісту його статі п. з. „Січові Стрільці й Галичина“ видно, що руководить ним амбіція в першій мірі, публична справа в другій. Може я помиляюся. Але мені здається, що вплив аргументів на людей початкуючих в замаскованім воюванню можливий до тої міри, що вони можуть амбіцію поставити на другім місці. Тому в своїй відповіді кладу головно вагу на се маскованнє. А на зачіпки відповім по пунктам:

1. Неправдою єсть, що я мав якийнебудь вплив на рішеннє в справі протигетьманського повстання. Бо рішеннє запало, ще заки я приїхав до Київа. Я все застав рішеним і умовленим. Правдою єсть, що я приняв участь в орґанізації протигетьманського повстання — в переконанню, що роблю добре діло. Я робив се тому, бо вірив тим, які там довше жили й казали, що знають обставини.

2. Неправдою єсть, що на Великій Україні було тоді „величезне число політичних і громадянських діячів зпоміж Галичан“ — хіба, що п. Не-Січовий Стрілець уважає діячем кождого, хто напише баламутну статю під псевдонімом. Було там дуже мало галицьких діячів, які повинні сказати колись, чи і який вплив вони мали на рішеннє повстання. Я не знаю, бо не був між ними. Від півтора року має суспільність в руках мою книжку з описом того, що я застав і як воно розвивалося.

3. Неправдою єсть, що зпоза плота (!) кидаю на діячів стрілецької орґанізації клеймо, що вони „на платній польській службі“. Картина не зла: Маска закидає „киданнє зза плота“ чоловікови, який ціле життя все отверто бореться. Я вже як правник звертаю все увагу на совісне провіреннє закидів, з якими виступається і поголосок, які доходять. Про перекупства я писав у двох статях: „Вічуючі діти“ і „Вплив корупції на державне життє“. Я виразно зазначив, щоб молодше поколіннє не шукало винних між собою — і сказав се щиро, як ціле моє письмо було щире. Всім відомо, хто сидить в нутрі тих молодих орґанізацій. Отож чого присікатися? Ствердив я, що атмосферу незадоволення проти Гал. Уряду творять платні провокатори. Се таке правдиве твердженнє, такий ясний аксіом, як те, що о 12 год. в день припадав подудне. Чейже доказу на те не вимагатиме зріла й розсудна людина.

4. Маска поучує мене ласкаво, що я повинен був на випадок невдачі моєї місії (наклонити С. Стрільців у листопаді 1918: їхати в Галичину) повернути до Галичини, „як се зробив висланий зі мною делєґат“. Тимчасом — я так розхворівся був, що не то до Галичини не міг дістатися з Білої Церкви, але й до менажі не міг дійти. А як на силу встав з ліжка, то про їзду не було що думати: повстаннє йшло. Шкода, що маска не підписалася, а то я може мігбм тоді сказати: „Інформатор автора був тим, який мене по просту не пустив їхати!“ Колиж настав рух і з Галичини приїздили та вертали делєґати, то мало було таких, яких я не питавби, чи кажуть мені вертати. Але амуніція, зброя, воєнний і санітарний матерял, борошно, цукор, сало, десятки (не сотки, пане псевдоніме!) ваґонів йшло з Наддніпрянщини в Галичину переважно через мої руки, бо я один з Галичан був при джерелі наддніпрянської влади. І сим я днями й ночами займався. Тай приїзші по ті річи люде говорили: „Що вам приходить на думку? Адже тут ви потрібніщі як там!“ Бо то, п. псевдоніме, не досить „захопити в бою“ щось. Треба ще се зберегти і примістити, бо розкрадуть. І приміщеннєм займався я, що також давно оповістив. Кілько з того всього, що висилав, доходило до Галичини, я, розуміється, не міг знати.

5. Псевдонім, хоч спритно затягнув маску, не мав відваги закинути мені виразно, що я колись зголосився по якусь високу посаду. Але пише загально, що „всі“ патентовані[3] зробили се. Отож стверджую, що коли мені предложено дві посаді:, висшу й низшу, я приняв низшу. Але команда С. С. казала взяти висшу, що також тому 1½ року оповістив я. Тому, коли сей закид маски про посаду мавби відноситися до мене, то я відповідаю з чистою совістю: „Der Schelm denkt, wie er ist“. І думаю, що хто мене знає, повірить мені, а не масці. І взагалі можу впевнити маску, що значна часть діячів, які займають у нас „високі“ посади, радо і при першій нагоді подякує за сей тягар, від якого дуже болить чоло. Не болить тільки того, хто того чола не має.

6. Щодо Січового Стрілецтва, то мій погляд на нього такий: воно має заслуги; робило великі помилки, але в добрій вірі. Найбільшою помилкою Січового Стрілецтва було те, що воно не поспішило на ратунок Львова, який у листопаді 1918 р. був в українських руках, хоч могло се зробити. Перед тою страшною помилкою перестерігав я Стрілецьку Раду старшин у Білій Церкві — надармо. Стрілецькі офіцири з виїмком Романа Сушка і, здається, пок. Загаєвича уважали свою орієнтацію більш політичною, ніж була та, яку я привіз. Не кажу, що хтонебудь зі стрілецьких старшин у злій вірі виступав. Але не треба питати по фарисейськи: „Чому С. С. неполітики мали бути мудрійші від політичних діячів зпоміж Галичан?“ Бо зовсім не треба було, щоб вони були „мудрійші“. Вистарчилоб, якби були таксамо розсудні, як ті, що їм радили йти на Львів. Роля стрілецтва в будуччині можлива. Але тільки до часу, поки відносини будуть неупорядковані. З упорядкованнєм відносин армія мусить бути одна; що инше окремі назви-гасла, як нпр. Зелізна Дивізія, а що инше окремі формації війська. Як розум політика пізнається головно по тім, чи він знає, коли усунутися, таксамо пізнається розум кождого діяча, що представляв якусь ґрупу, все одно — цивільну чи військову.

7. На підставі чого говорить маска, що „диктаторська преса“ судить „Молоду Галичину“ на основі голосів польської преси, — не знаю. Бо „Молодої Галичини“ ми ще взагалі не судили. Але зробимо се тоді, колиб зпід тої молодої фірми показали отверто свої облича старі дурні й амбітники. Щодо однаковости арґументів преси польської, комуністичної й диктаторської, яка так дивує маску, то конкретно не можна відповісти на се, бо маска конкретного нічого не сказала. А в засаді — однаковість арґументів кождої преси мусить проявитися нпр. супроти очевидної глупоти.

Тут одначе впадає в очі, як маска валить і підрізує Галицький Уряд разом з польською і більшевицькою пресою — тільки морально гірше. Бо польські преса робить се іменем якоїсь державної ідеї, хоч і заборчої, більшевицька іменем означеної соціяльної програми. А іменем чого робить се маска? Сміх викликав тороченнє про соборність українських земель, бо буквально ніхто не думає инакше. А навіть щодо особистого складу Галицького Уряду, то нікому з його учасників і на думку не приходить „держатись“ влади після повороту до краю. Нині отпущаєши — скаже собі кождий і відітхне, або ще скорше скаже се неодин. Пощож обкидати той Уряд давно відігрітим гноєм?

8. Маска се Галичанин, що видно з її мови. Запитаємо: Чи так виступає супроти своєї влади шануюча себе людина, яка не наводить ні одної політичної думки, якій противиласяб Диктатура? І чого та маска хоче? Є три ґрупи причин виступу проти влада: 1. Програмові причини. 2. Особисті. 3. Платно-провокаторські. Першої ґрупи причин рішучо не видно, останньої не маю тут основи припускати, бо видумками не воюю так, як маска. Остає середуща, з котрої правдоподібна хіба та „причина“, що — маска хоче влади. Представся, маско, публиці. Щиро кажу: В тім, що ти хочеш влади, нема нічого злого. Тільки не говори неправди. І навчися, що державний муж своїй суспільности не говорить неправди.

Припускаю, що незаспокоєні амбіції молодих і старих амбітників з орґанізацій, котрі хочуть жити, а тільки животіють — будуть колись автоматично заспокоєні, бодай до певної міри. І на той випадок оповім тим панам щось, що може охоронить їх від поломання ніг, коли дібються проводу в народі. За покрученнє їх голов нема потреби боятися, бо досі вони не показали, що мають голови, хоч усім закидають, що „не мають орієнтації“. В часі великої війни, коли Німці наняли Волинь і Припетську область з дуже поганими шляхами, — вирубали вони багато дерев і з кругляків поробили доволі міцні деревляні шляхи, які тягнулися десятками кільометрів. Їхала ними навіть артилєрія. Отож як довго ті шляхи удержували Німці, так довго було добре. А як обняла в тих околицях команду австрійська мішанина, в якій ніхто не журився навіть будучністю держави, не то дороги, — почали коні ломити собі страшенно ноги на тих шляхах, де поодинокі кругляки повискакували або понищилися. І чим скорше їздили австрійські офіцири, тим скорше ломили собі ноги їх коні, а вони голови, — хоч ті шляхи виглядали дуже приманчиво. Не треба бути пророком, аби напевно предсказати замаскованим панам, що навіть колиб їм довелося здійснити їх пляни, — то поломлять собі ноги на шляхах, які їм видаються такими приманчивими. Бо шляхи, які старше поколіннє з великим трудом добудувало, вже очевидно псуються. Псуються з ріжних причин. А одна з тих причин — за скора й за безоглядна їзда до політичного впливу людей, які уважають себе спадкоємцями теперішніх провідників. Тяжка праця над направою тих шляхів відбувається дальше. Останками сил провадять її старші люде. Може не конче добре роблять ту роботу. Але роблять щиро, як уміють і можуть. Роблять днями й ночами. А темною нічю допадають їх людці в масках і критим штихом хочуть зіпхати в багно скаламученої опінії.

Не спішіться, замасковані панове! Прийде час і на вас, автоматично прийде — і ви напевно поломите собі ноги на шляхах, від направи яких зганяєте дбалих за будучність працьовників. Напевно поломите і то скоро, дуже скоро. Бо своїм поведеннєм викличете атмосферу, про яку німецький поет каже:

Der Ekel gält vom Kampfplatz ab
Das Rittertum des Ceistes.

Зійдуть з поля боротьби всі, що боряться з відкритим лицем, а остануть взаїмно опльовуючі себе маски, всякі Вітренки і — ви з ними. І буде правдивий танець масок на руїні, знаній нашим предкам під іменем „мерзость запустінія“. Не треба бути пророком, аби вам се предсказати. Бо се очевидне. Та покищо ми сповняємо свій обовязок солідно навіть супроти — масок.
 
Про новий тип кирині.
„Nachdem Wischnuscharman das Beste aus alien Lehrbüchern des praktischen Lebens auf Erden geprüft, — hat er dies gar erfreuende Buch hier in fünf Abschnitten verfaßt“.
Das Pancatantram. Textus ornatior. Zum ersten Male übersetzt von Richard Schmidt. Lotus-Verlag.

Парафразуючи сей вступ до безсмертної „Панчатантри“, можу сказати: Пізнавши найгірші появи публичного життя на Україні по обох боках Збруча й на еміґрації, пишу отсю втішаючу серце статю:

I.

Хто уважно приглядався нашому публичному життю в Галичині, той мусів запримітити, що аж до останніх часів рекрутувалася у нас кириня зі звихнених людей, з усяких півінтеліґентів, які не покінчили шкіл, з недоуків, які почувалися скривдженими або яких дійсно хтось кривдив. Галицька справжня інтеліґенція з університетською освітою до останніх часів не давала рекрутів кирині, памятаючи клич Франка, який він сам назвав наукою зі свого цілого життя: ідіть лавою, не ломіть рівного ряду! Було в нас багато суперечок між інтеліґенцією, але на тлі програмових і тактичних ріжниць, а не на тлі нагої кирині. І тому дійсна галицька інтеліґенція могла виховати народ, яким тепер гордимося перед світом, бо не було між нею кирині. А киринею уважаю ломаннє рівного ряду без наперед означених причин публичної натури й без попередніх спроб усунути означене зло.

Такої нагої кирині проти Галицького Уряду допустився др. прав Павло Лисяк у своїх двох статях у „Волі“, одній псевдонімній[4] і одній з підписом під характеристичним заголовком „Совіт нечестивих“. Пригляньмося роботі того „Совіту нечестивих“ і роботі честивого п. Лисяка.

На чолі Галицького Уряду стоїть Др. Евген Петрушевич як перший Президент Національної Ради. Титул і характер Диктатора мав він ще під сю пору тому, що нема фізичної можливости на свобідній території зібрати пленум Національної Ради, яка моглаб ухвалити лєґальне рішеннє в тій справі. Розуміючи се, покликав Диктатор Уповноважених, що творять разом з ним те Представництво, яке український нарід, держави Антанти й радянська влада називав Галицьким Урядом, а яке п. Л. називав «Совітом нечестивих“. До того „Совіту“ належать діячі з двох найбільших українських партій Галичини. До одної з тих партій належить і честивий п. Лисяк, який не предложив своїй партії наперед до вирішення справи опущення місця, яке займав як урядовець політичний, ні не дістав опісля одобрення свого кроку, ні не виступив з тої партії. Се треба ствердити для характеристики політичного виховання п. Л., що хоче виступати перед суспільністю як кандидат на „державного мужа“.

Галицький Уряд з природи річи може вести головно роботу за кордоном. І мимо важких матеряльних обставин веде її невсипущо — у двох напрямах: дипльоматичнім і пропаґандистичнім. Перший з тих ресортів доручено сеніорови галицьких діячів п. Д-рови К. Левицькому, другий (від січня 1921 р.) мені. Робота наша на очах усіх людей, які можуть її оцінити. Вже не раз навіть польська преса писала, що діяльність Галицького Уряду в Европі и Америці більше рухлива ніж польська, хоч Польща видає на ту ціль міліярди. Як мало видав Галицький Уряд, довідається суспільність колись — з великим здивованнєм. Але тепер вичерпалися й останки фондів Уряду й він мусів звернутися до американських Українців за позичкою. І такий час вибрав собі п. Л. для своїх нападів на „Совіт нечестивих.“

II.

Щож закидає п. Л. тому „Совітови“? Перечитайте уважно 13 сторін вісімки двох статей п. Л., печатаних дрібним друком (petit-ом), а знайдете в тім хаотичнім озері слів тільки такі конкретні „політичні“ закиди:

1. Галицька Диктатура титулує в своїх офіціяльних паперах бл. п. полковника У. С. С. Вітовського, б. державного секретаря — студентом прав. По тім закиді йде оклик „політика“ п. Лисяка: „То за це стид і ганьба їм!“ В яких паперах? Може у виказі, де була така рубрика? І що в тім злого? Чиж у революційних часах не ставали навіть королями бувші фельдфеблі (як Бернадот), а ґенералами стаєнні хлопці і чи про се нема в офіціяльних паперах найкультурніщих народів нічого? Напевно є, честивий пане! Але нема ніде такого „журналіста“, котрий за се кричавби „стид і ганьба“ Правительству… Полковника Вітовського вшанувала Диктатура виданнєм життєписи його в офіціяльнім орґані й відбиткою в книжечці (я сам писав її й видавав). А „Совітови нечестивих“ невідомий папір, в якім сказано булоб, що полк. Вітовський студент і тому Совітови зате не належаться оклики, уживані хіба на вічах, описаних у Твейнівськім кандидаті на політика.

2. Другий закид вже більший, а саме, що політична концепція Галицького Уряду, а ще більше його політична тактика діяметрально протилежні ідеольоґії п. Лисяка. Концепція й тактика Галицького Уряду відомі. А ідеольоґія п. Л. була досі нікому невідома, чи радше вона повинна була покриватися з урядовою, коли він два роки був „начальним редактором офіціального орґану“, — отож свою змінену „ідеольоґію“ п. Л. тепер „ясує“. Послухайте, як. Пан Л. „прийшов до переконання, що Галичанам треба політичну роботу піддати основній ревізії, треба її, коротко кажучи, зробити не лише від свята й на словах соборницькою, тільки навпаки (!) — не відхиляючись з дотеперішньої антипольської лінії, скоординувати її з антимосковською політикою Придніпрянців і „обі політики зілляти разом“ та повести революційну енерґію народу так, щоби врешті решт не задавила ані західної України Польща ані східної Московщина… „Для мене — пише п. Л. — т. зв. соборність не є якимсь далеким ідеалом, котрий висить на небесних облаках, тільки прийомом як найбільш реальної політичної тактики. Вважаю сей факт за перший і основний принцип нашої галицької політики…“ Отсе й уся ідеольоґія п. Лисяка. Що є сутю його „ідеольоґії“? Се неперетравлені виривки з максимальної програми українських національних партій, тільки осмішені такими чисто лисяківськими зворотами, як „обі політики зілляти разом“ і домаганнєм, аби так їх „зілляти“, щоб і Польща й Росія врешті решт не могли нам нічого зробити. Ба! Але як саме те „зливаннє“ почати й виконати, п. Л. не говорить, тільки зливає свій Уряд лайкою. Пуста є фраза про „реальні прийоми“ соборницької тактики, — пуста, як мідний звук. Територія Великої України в руках радянської влади, якої п. Лисяк не визнає. Петлюра в руках польського караула. Денікін, якого п. Л. найдовше обожав, — уже небіщик як „реальний прийом“. Партії Великої України такі розпорошені, що сам п. Л. прозиває зложену з них свого часу Всеукр. Нац. Раду „типічним приміром декаденції.“ І що той Галицький Уряд має робити, аби п. Л. не називав його нечестивим і не робив йому „діяметрально противних“ закидів? Можеб так ті панове, котрих п. Л. „має право називати однодумцями“ — як заявляє, — сказали свому кандидатови на політика, за що він має лаяти Уряд. Бо п. Л. не знає. Знаменитий як реальний прийом під сю пору уступ про те, „що без Великої України не скине пут неволі Галичина, не висвободиться зпід „братньої“ опіки Закарпаттє і не вирине з румунського моря забута всіми (крім п. Л.) Буковина.“ Що за глибокі й нові думки! Особливо з додатком: „Може бути, що инші народи инакше й постепенно доходили до своєї соборної незалежности… Але сьогодні се вже для нас мимо пройдені стовпи… Значить — ми маємо відразу доконати сього? Як, честивий пане? „Зливаннем конкретних прийомів“? Чи виповісти війну ще більшевикам, Румунії й Чехії? Бо з Польщею війну маємо.

Так виглядає хаос в голові „ідеольоґа“ п. Л. Гадаю, що кожда зріла й розсудна людина подумає собі: Добре, що концепція й тактика Галицького Уряду „діяметрально противні“ тому хаосови. П. Л. певно кричатиме, що я „повиривав його думки“: Тому, що ціла „політична концепція“ п. Лисяка варта доброго річника гумористичного журналу, поручаю читачам перестудіювати її в цілости в чч. 6.–8. і 9–10. „Волі“ з сього року. Ручу, що забавляться.

3. Третій і останній політичний закид, який можна вибрати з хаосу ідеольоґа п. Л., звучить: Між Диктатурою і краєм не істнував, а на ділі не істнує й досі ніякий правильний звязок. — Сей закид має голову, руки й ноги. І тому не п. Л. буде його автор, а хтось, що вміє думати. Але вміє думати злобно. Бо по перше (навіть поминаючи факт, що коли нема правильного звязку між А. і Б., то кождий з них за се відповідає по своїй мірі), — важко когонебудь винити за се, що нема правильного звязку в неправильних відносинах з поневоленим краєм. А коли звязок є, то сей закид можна мимо сього вдержати — звичайним запереченнєм. Бо ми тоді не можемо публично доказувати, з ким і який звязок удержуємо. Бо тоді виарештувалиб у краю масу людей. Та що се обходить честивого п. Л.? Аби закид був проти „Совіта нечестивих…“

Про відношеннє військових орґанізацій до Уряду можна говорити тільки на тлі послуху або непослуху. Иншої розмови Уряду з військом нема і в ніякій державі від монархічної до комуністичної включно не може бути. Тому про се не говорю.

Ось і ціла суть „політичних“ закидів п. Лисяка Галицькому Урядови. Дальше йдуть клевети й особисті напади, якими ще займуся.

III.

Цілий той атак проти Галицького Уряду писаний таким тоном, якби п. Л. був відомий діяч українського народу. Раз-у-раз бачить здивований читач такі звороти: „Я певний“, „я гадаю“, „я твердо вірю“, „для мене соборність і т. д…,“ „своїх думок я не скривав“, „моє становище було опозиційне“ і т. д. Отож пригляньмося сьому „я“. Пригляньмося тим більше, що се „я“ нападає в нечуваний спосіб на Уряд і старих працьовників.

Пан Лисяк родом з Угнова, ґімназію (українську) кінчив у Перемишлі, університет у Львові. Входить уже в четвертий літ десяток. А чим визначився? Що зробив?

Перший голосніщий публичний виступ його відбувся у Відні. П. Лисяк мав виклад у „Січі“, по якім почалася дискусія. Виступив один з дискутантів і почав хвалити богатсво думок викладу, блискучу форму й систему. На те встав п. Микола Цеглинський і сказав приблизно так: „Мій попередник слушно похвалив Брандеса, від якого прелєґент узяв се, але не сказав публиці, чия се власність.“ П. Лисяк почервонів і — признався до сього вчинку, якому імя знає кожда інтеліґентна одиниця. Признався, бо М. Цеглинський відомий був як очитана людина. Доказ: Свідок присутний у Відні проф. Олекса Кущак.

Знаю ще про журналістичну „карієру“ пана Л. Почав він її в офіціяльнім австр. орґані для рос. полонених „Недѣля“, де його як капраля чи десятинка приділили в часі війни за старої Австрії. Перекладав новинки. Потім був короткий час співробітником „Вістника Союза визволення України“ — також для дрібних вістей, а то при такій нагоді: Працю ту сповняв відомий історик Іван Кревецький. Колиж австрійський цісар проголосив вилученнє Галичини й віддачу її Польщі, а „Вістник“ не заняв до того такого опозиційного становища, яке заняли представництва австрійських Українців і українська преса, — Кревецький, хоч служив при війську й бідував, покинув те платне місце з принціпіяльних причин. П. Лисяк, який з ним разом працював у „Недѣлі“ й разом мешкав та разом обурювався на той вчинок Франца Йосифа, — на другий день пішов обняти посаду по Кревецькім. Кревецький, який про нікого не говорив зле, казав тоді про Лисяка, що такої людини ще не бачив. Вже тоді виступила як на долоні принціпіяльність пана Лисяка. Доказ: Свідок присутний у Відні ред. Іван Німчук.

Та се нове співробітництво довго не тревало, бо п. Лисяк дістав якусь комерційну посаду при Viehverwertungsgesellschaft (тов. для торговлі худобою), при якім був аж до розвалу Австрії.

Потім бачимо його у Відні, де, як залюбки підчеркує, був начальним редактором офіціяльного орґану Галицького Уряду безпереривно на протязі дьох останніх років. Отож се неправда. Неправда під оглядом формальним і фактичним. Доказ: Всі річники „Українського Прапора“. Сей орґан оснований був приватною ініціятивою дра С. Барана, який і редаґував його в початках. Як відомо, субвенціованнє Урядом ґазети не надає їй характеру офіціяльного орґану, бо тоді нпр. треба булоб називати офіц. орґанами російського царя багато ґазет в ріжних столицях Європи. Др. Баран скоро потім виїхав до Камянця, а редагував той орґан п. Лисяк, хоч якийсь час опісля фіґурує імя неприсутного у Відні дра С. Барана як редактора. П. Лисяк підписує орґан як редактор від 37. ч. І. річника до 44. ч. II. річника. Вено той час „Український Прапор“ не був офіціяльним орґаном Галицького Уряду, а став ним щойно з днем 22. серпня 1920. р. ч. 45. р. II., від коли підписує його як видавець Уряд Преси і Пропаґанди. Від тоді зникає підпис п. Лисяка як редактора на завше.

Так виглядає правно-формальний бік справи. А фактичний виглядає так: Уряд не міг признати того орґану офіціяльним через невідповідного редактора. П. Лисяк не тільки не мав достаточного знання мови, правописи, стилістики й розміщування матерялу, але ще до того виписував або допускав в органі річи прямо страшні своїми противорічями для опінії всякого Уряду. Не диво, що Уряд не міг згодитися тоді, щоб „У. Пр.“ був офіціяльним орґаном. Нпр. п. Л. писав: „Нам байдуже, який прапор у Київі буде над нами віяти…“ „На весну сього року (1919) ми всіми силами перли до сполуки з більшевиками…“[5]

Про корпус Січових Стрільців помістив п. Лисяк „порядну“ статейку під заголовком „Траґедія злочинної дурноти“, де вичисляє поіменно провідників Січового Стрілецтва як тих, що до неї довели.[6]

Я не мав тепер часу переглянути цілий „Укр. Прапор“ за редагування його „начальним“ редактором п. Л. (До речі замічу, що „У. П.“ се невеличка газета й мала все тільки одного редактора, так, що п. Лисяк величає себе „начальним“ хіба на засаді „Хвали мя, роте, бо тя розідру,“ — переведеній послідовно в усіх його виступах). Цікавих відсилаю до збірки цитатів з „Укр. Прапора“, вибраних п. Донцовим в його книжці „Основи нашої політики.“ Там і коментар знайдеться.

Першим шефом Уряду Преси і Пропаґанди був Др. Кость Левицький, який фактично усунув п. Лисяка від редагування органу, бо не терпів його хаотичного способу писання. Баламутні статі п. Лисяка, які лучаються і за час урядовання п. Дра К. Л., появилися в часі подорожей його шефа або задля иншої перешкоди. Що за Дра К. Л. п. Лисяк фактично був усунений зі сного „начальства“, ствердив він сам в дні, коли я обняв уряд: п. Лисяк просив мене, аби я з ним не поводився так. як Др. К. Л., що „не давав йому розвинути крил.“ Ще й за мого урядовання на статях п. Лисяка про відносини до инших народів і держав, які я предкладав п. Дрови К. Левицькому (він приняв уряд заграничних справ) писав др. К. Л.: „Хаотичне, без провідної думки,“ й не годився на поміщеннє їх. Доказ: Свідок Др. К. Левицький і статі з такою його оцінкою, які досі є в актах редакції.

Я спробував дати п. Л. можність „розвинути крила“. Але він їх так розвивав,[7] що я мусів оповістити прилюдно, що не беру відповідальности за „У. П.“ (розуміється, крім офіціальної части з нотами, розпорядками і т. п.). Усуненне п. Лисяка було неможливе з огляду на те, що він вже довго був при „У. П.“ й не мав з чого жити. Сподіюся, що публиці ясно, чи був п. Л. безпереривно два роки начальним ред. офіц. орґану. Правду кажучи, орґан редаґувався сам, як казав покійний Павлик.

IV.

Так виглядав „начальний редактор“ у своїй діяльности. До Уряду приходили часті скарги на скандальне редаґуванне орґану. Були в нім статі п. Л. початі й нескінчені, були приобіцяні публиці й ніколи ненаписані. Був і некрольоґ передовицею, хоч були пекучі справи і т. д. Се й не диво. П. Л. ніде не мав практики (крім воєнної новинкарської), а хотів удавати „начального“ редактора. І стріляв бики без пороху. А вже найстрашніща була величина його статей. На щастє — мало хто читав ті статі. Як його шеф — з обовязку звертав я йому увагу на те все. Але потім перестав, бо воно було 1. безуспішне, 2. небезпечне: по кождій такій увазі п. Л. заявляв: „Позвольте“! І починав виклад, якого не давав собі перервати, а який міг тревати неозначену скількість часу. А що я часу шкодую, тому перестав робити замітки й терпеливо ждав. А міг я на се рішитися тому, бо очевидно заносилося на увільненнє Уряду від п. Лисяка: він був незадоволений і в нього були незадоволені.

П. Лисяк хотів стати — галицьким послом у Льондоні, що мабуть мало кому відоме. Та хоч як я очікував хвилі, коли позбудуся його з редакції, одначе висказався отверто і перед ним і в Уряді проти посилки його в Льондон, бо хаотичність і нерозвага п. Л. могли нам там сильно зашкодити. Се був мій перший виступ проти того кандидата на „державного мужа“, очевидно шкідливий для нього матеряльно, але пожиточний для української справи. На щастє — дра Петрушевича зовсім не треба було аж переконувати, що п. Л. на посла не надається, бо се була загальна опінія рішаючих людей. Тут починається ненависть п. Л. до Уряду.

Справа Моркотуна, яку п. Л. представляв як одну з причин уступлення з редакції, виглядав так: Одному з вищих урядовців Галицького Уряду зробив п. М. у Парижі кілька прислуг приватно. Зате просив той урядовець Уряд Преси, помістити п. М. його заяву. Та хоч „ся заява сама по собі нічим не противна політиці галицькій,“ як сам п. Лисяк нераз говорив, я прихилився до думки п. Л., що містити її в нас не треба, щоб не викликати ріжних толків. І ми не містили. Приїхав з Парижа згаданий урядовець і п. Лисяк прирік йому помістити заяву М-а. Свідок: проф. Гр. Микетей. Що п. Лисяк згодився на поміщеннє заяви М-а, сказав мені також Президент Петрушевич. І коли саме „змінилися погляди“ п. Л.? До того ще треба знати, що п. Л. заявляв багато разів, що мусить відійти з матеряльних причин на ліпшу посаду. Той „опозиціоніст“ ходив просити Президента Петрушевича, щоб його вислав коштом Диктатури як курєра на Підкарпатську Україну, де він хотів оглянутися за поплатніщою посадою. Президент уволив його просьбі. Доказ: Шеф президіяльної канцелярії як свідок і рахунки подорожі пана Лисяка.

І пощо кричати про „ломаннє в душі“ з політичних причин і про „справу Моркотуна як безпосередну“ політичну причину? Нагло п. Лисяк зажадав від мене на письмі наказу в тій справі. Я дав йому наказ Президента на письмі. Тоді він помістив заяву в анонсовій рубриці, виступив з редакції і подав за причину, що не годиться з поміщеннєм заяви М-а і „з тим, що за тим криється“. А за тим нічого не крилося, що добре знав п. Л.

Та найліпше на кінці. Виступивши, зажадав п. Л. приватнім листі до Президента Петрушевича 30.000 К. титулом „відправи“ й коштів подорожі до Галичини. Розуміється, Президент не відповів йому на се безосновне домаганнє, а лист відступив мені для поставлення внеску. П. Л. просив мене й шефа през. канцелярії, щоб інстанціонувати за ним у тій справі в Уряді. Розуміється, я поставив внесок: відмовити п. Л. „відправи“ вже з тої причини, що його ніхто не відправляв, а признати кошти виїзду. Але Диктатура відмовила й тому домаганню та доручила мені зажадати від п. Лисяка звороту сум, які він пібрав уже як позички й зачети. По обрахунку показалося, що п. Лисяк вибрав тими способами з каси 30.500 К. і що деякі зачети на платню виплачував йому його шваґер п. В. Р. всупереч виразній писемній забороні Уряду й без мого відома. Доказ: Урядові акти і книги Головної Державної Каси Галицького Уряду та каси Уряду Преси (витяг ч. 1678–21. К. Е. 176–21), листи п. Лисяка, свідки п. Лев Петрушевич і адм. п. А. Бабелюк.

Я звернувся до п. Лисяка в справі урегульовання фінансових претенсій Уряду до нього. Але він відповів мені на письмі, що заскаржить Уряд до українського суду! Доказ: Акти Уряду з листом п. Лисяка.

Потім почав п. Лисяк кидатись на Уряд, спершу у львівськім с.-д. „Впереді“, потім у „Волі“, хоч нераз передтим лаявся наївно й без потреби в „У. П.“ і з с.-д і з „Волею“.

Тут треба підчеркнути, що вже переставши бути урядовцем Галицького Уряду, п. Лисяк, який в короткім часі опісля ходив на почту надавати листи до краєвої преси з нападами на Уряд, — ходив до Галицького Уряду (до „Совіта нечестивих“!) з просьбами о гроші, які йому абсолютно не належалися, бо ще винен гроші Урядови, які побрав як зачети! Доказ: Лист п. Лисяка до Диктатора, який є в актах Уряду й дотичне число „Впереду“.

V.

Лишається ще відповісти коротко на небувало нахабні особисті напади п. Лисяка на мене 1. з приводу одної замітки в моїй статі „Вічуючі діти,“ 2. з приводу листа якоїсь високо поставленої особи до Національної Ради у Львові, в котрім п. Лисяка названо платним польським аґентом.

Заявляю щераз, що мені й на думку не прийшло посуджувати когонебудь з нашої молоді або С. С. про те, що мені підсуває п. Л. Доказ: Та моя статя в котрій я підчеркую се („Не шукайте винних між Вами бо вони поза Вами!“). Підсуваннє мені такого закиду се така напасть, яка мені ще не лучалася, хоч від 20 років працюю на публичній ниві й мав уже не одного безпардонного противника.

Коли ся заява давного працьовника не вистарчає кому з підюджуваних людей, може собі зробити інакшу „сатисфакцію“. Відсуджуваннє мене на тій основі від політичної й особистої „чести“ п. Лисяком який від позавчора займається „політикою“, лишаю до осуду суспільности й тій молоді, яку п. Л. непотрібно бере в оборону, а для якої я багато працював. Список провокаторів, присланий з краю, одержав я в офіціяльній дорозі від Військової Канцелярії Диктатора. Коли прийде час, буде він оповіщений. Се дійсно нечувана річ, щоби хтось лайкою вимушував від Уряду оповіщеннє чогось тоді, коли йому хочеться — по польській засаді: Rząd jest na to, aby nim rządzić. Але я ні лайкою, ні нічим нашим стероризуватися не дам — навіть якби виступили проти мене люде, які по словам поета стоять „in der Blüte der Gemeinheit.“

Ніякого листа до Національної Ради у Львові про п. Лисяка як платного польського аґента я не тільки не писав, але й не знаю абсолютно нічого про такий лист до когонебудь і від когонебудь. Супроти таких огидних закидів, які п. Лисяк публично підніс без доказу — уважаю його людиною політично й особисто нечесною. Хто писав до Національної Ради про п. Лисяка як платного польського аґента, се чейже можна видобути. Я зі свого боку прошу отсим всіх членів Національної Ради, щоб помогли п. Л. викрити ту людину й дозволяю оповістити кождий мій лист без виїмку. Супроти того ставати з п. Лисяком на суд я особисто уважаю злишним. Стану хіба як урядовець тоді, якби Уряд, якому я предложив сю справу, уважав се вказаним. Обороняючи опінію Уряду і справи, не допускай я п. Л. туди, де він хотів долізти, обороняючи касу Уряду перед його претенсіями — викликав я сліпу ненависть того пана. Тут ціла таємниця, чи в політиці? Лишаю розвязку сеї „загадки“ кождому читачеви з окрема як премію за читаннє полєміки. П. Л. брамбарсує судом уже не перший раз супроти мене. То мене посилає туди, то грозить, що сам піде проти мене, бодай іменем швагра, як не своїм. Було се так:

Шваґер п. Л. п. В. Р. „ізза надужить, поповнених на шкоду публичного добра“, виключений був з радикальної ґрупи і ще передтим усунений з посади Диктатором на мій внесок. Після оповіщення заяви рад. ґрупи про виключеннє його зажадав п. Лисяк спростування від д-ра Я. Подляшецького, котрий разом з тов. Ю. Демчиною підписав ту заяву, інакше — грозив йому й мені судовим позвом іменем шваґра. Та до сеї пори позву не вніс, хоч др. П. не спростував заяви про надужиття н. В. Р. на шкоду публичного добра. Доказ: „Укр. Пр.“ ч. 31. з 6. серпня і свідок др. Я. Подляшецький.

З ненависти до мене п. Л. грозив мені навіть тим, що рішучо перед судом устоятися не могло, бо я тільки сповняв свій обовязок як урядовець, таксамо як тоді, коли другий шваґер п. Л. Іван „Іванович“ Рудницький вніс оферту до Уряду Преси через усуненого потому брата в справі закупна видань Уряду для комерційної ціли. Я тоді визначив комісію для оцінки видань і оферти, виключаючи з комісії виразно п. Лисяка, щоб не було поговору, що оцінює шваґер шваґрови. Доказ: Акти Уряду і члени комісії як свідки. Се моглоб робити вражіннє, що я докучаю другому, але я тільки сповняв обовязок. П. Л. кричить, що він, „був в опозиції до Уряду“ на територяльній ґрупі В. У. Н. Р. Брехня! Коли я, хоч близький Урядови, виступив з ріжними домаганнями змін, — тоді п. Л. виголосив таку промову, що я запитав його при всіх: „То Ви не маєте ніякого бажання до Уряду?!“ — Мовчанка. Доказ: Протокол територяльної ґрупи і б. члени її, що живуть у Відні.

П. Л. „опонував“ — але поза плечі Уряду, у приватних розмовах, а не там, де треба було!

Сумніваюся, чи яканебудь шануюча себе ґрупа людей дала п. Л. „дорученнє“ таким способом нападати на Уряд. „Соборницька ідея“ тут рішучо ні причім! Чим більше у нас буде таких „соборників“ як п. Л., тим скорше розібють усе. Адже денікінства в галицькій пресі було лише тілько, що змістив його п. Лисяк! Галицького безоглядного сепаратизму також мало більше. Та людина вигукувала, що на Збручі мусить стати галицька сторожа й топити Наддніпрянців, які хотілиб дістатися до Галичини! (Свідки: ред. М. Цеглинський і присутний у Відні проф. В. Біберович). П. Л. пише, що я на нього вплинув у тім напрямі. Порівнайте його статі ще до мого приїзду з Великої України, а переконайтеся, кілько правди в його твердженню!

Характеристичний напад п. Л. на проф. С. Р., якому він закидав, що з видавничо-комерційних причин втік зі Львова… Проф. С. Р. — се типовий учений, який з комерцією має якраз тільки спільного, що п. Лисяк з упорядкованим думаннєм і писаннєм. Яку видавничу комерцію може в нас виконувати не тільки автор, але й видавець — загально відомо. Але добре так професорови С. Р., нехай на другий раз уважає, щоб не давати свого голосу людцям до викладання на університетських курсах, хоч не мають абсолютно ніяких кваліфікацій не тільки на те, але й на написаннє путньої статі та дібраннє допасованого цитату.

Дібраннє авторів і цитатів удалося п. Лисякови величаво: Берне по смерти Ґетого в сліпій ненависти писав, що тепер увільнений німецький нарід з неволі. А Гайне був великий поет, але на жаль — денунціянти мали рацію щодо нього. Треба тільки знати життепись Гайного.

***

Задержався я довго над особою нового кандидата на політика. Політичним противником його я не був, бо п. Л. не був ніколи діяльний політично. В нац. дем. (трудову) партію зголосився у Відні 1920 р., як мене інформував проф. Г. Микетей, давний член сеї партії. І тепер я не є його політ. противником, бо п. Л. не виставляє ніякої політичної програми. Кириня програмою не є. Кириня се — розбиванне фронту. Ґрупа, не оперта на клясі, не може тепер відіграти політичної ролі. Тут діло тільки в пришпиленню кирині, яка затроює воздух. На се треба ввернути увагу суспільности. Роблю се в тім переконанню, що здоровий інстинкт суспільности відчує, з ким боремося, як свого часу відчув у Камянці. Бо зле булоб, якби така кириня здобула собі якийнебудь голос в суспільности.

Так виглядає „textus ornatior“ одної сторінки важкого життя влади на еміґрації, проти якої виступають чужі наїздники, які знають, чого хочуть, і свої — які не знають, чого хочуть.

Я майже певний, що члени „Молодої Галичини“ колись подякують мені зате, що я так скоро відкрив і пришпилив ніжно пахучий квіт льотосу, якии у четвертім літ десятку зацвив на її молоденькій ниві. Бо ліпше завстидатися вчасно ніж пізніще, як слушно казав старий професор Верхратський, що прочував і предсказував появу типу п. Л. в публичнім життю.

На тім кінчу свій скучний, але повчаючий виклад про модерну кириню в тій надії, що суспільність видержить з повним довірям при Галицькім Уряді аж до вирішення справи, — що йтиме за ним лавою й не зломить рівного ряду!

Статею „Про новий тип кирині“ кінчимо дискусію. В статі наведені сильні докази. Кождий може переконатися про правдивість тих доказів, поговоривши зі свідками й переглянувши акти, на які покликується статя. Політичну зрілість суспільности пізнати по тім, чи людина, проти котрої підноситься такі закиди, знайде орґани, в яких дальше могтиме ширити кириню проти свого Уряду (підкопуючи його повагу в найтящу хвилю рідної землі), чи знайде людей, які з нею солідаризувалисяб. У виробленій політично суспільности така людина не малаб що робити в публичнім життю. — Ред. „У. П.“

 

——————

  1. Сього можна засмакувати й не бачивши Великої України. Маска по нашим інформаціям сидить у Відні від 1916 р. і була вже діяльна в денікінськім напрямку, вішала собак на Наддніпрянців, хотіла грати ролю в галицькій пресі, а тепер робить у „Волі“ медвежу прислугу С. С-ам і свому хлібодавцеви.
  2. Зробив (се) той, кому (воно) хосенне.
  3. Придавсяб і тобі патент, маско, нпр. на доцента, бо самою бляґою дальше не підеш!
  4. Вдарений по пальцях, признався до неї, назвавши її — криптонімною…
  5. „Укр. Прапор“ ч. 37. в 19. грудня 1919. в передовиці „Наша відповідь.“
  6. „Укр. Прапор“ ч. 5. з 20. січня 1920. Я тоді в тім орґані містив описи діяльности С. С. на В. Україні, якими певно не вплинув на те, що п. Л. „вшкварив“ таку статю.
  7. Пор. напр. „У. П.“ ч. 23. с. р.: „В справі виступу посла Шульгина.“

Тогож автора
вийшли окремими книжками і брошурами
в українській мові:
I.
Ориґінальні праці:

1. Що то є суспільні кляси, боротьба кляс, пролєтаріят, буржуазія, капіталізм і орґанізація, (4 видання, 1-е вид. 1906).

2. Про Івана Франка. Вид. „Гром. Голосу“.

3. Суд Олекси Довбуша й инші оповідання.

4. Про карпатських опришків. (Розвідка).

5. Про вшехполяків, їх історію, теорію й таємну орґанізацію.

6. Що то є нарід або нація.

7. Як називається наш Рідний Край і нарід.

8. Формальні проблєми української державности (герб, монетна одиниця, військовий однострій і стяги).

9. За що боремося. (Популярний нарис устрою України).

10. Корупція в державнім життю.

11. По перших виборах на підставі загального виборчого права. (Огляд сил галицьких партій).

12. Про політичні партії.

13. Військо й політика.

14. Студентство й політика.

15. З крівавого шляху У. С. С.

16. Слідами Укр. Січових Стрільців.

17. Над Золотою Липою. (В таборах У. С. С.),

18. Огні Срібної Землі. (Історичне оповідання з часів національно-реліґійної боротьби в Карпатській Україні, на Спижу).

19. Про старі памятки Поділля. До Бакоти. (Вражіння з подорожі до українських Помпеїв).

20. Українська Салтанка Роксоляна. (Інформаційна розвідка).

21. Князь Ярослав Осмомисл. Українська історична повість з 12. століття в 2 томах. Видання „Просвіти“.

22. Ескізи зі школи життя. Раб, хам, дурень. (Сатири).

23. Про українські повстання. Соколовський і сусідні ґрупи.

24. Розмова в Ільдіз-Кіоску про держави справи. З Великої Лєґенди Сходу. (Політична сатира).

23. Рік на великій Україні. Спомини з революції.

II.
Перерібки й переклади:

26. Революційний катехізм (Бакуніна).

27. Новомальтузіянська теорія.

28. Ґотама Будда.

29. Іван Жижка. (Образки з гуситських воєн Лєнава — з розвідкою).

30. Казка про державу. (Сатира).

III.
Праці писані спільно з иншими авторами:

31. Хронікар руху української академічної молоді у Львові. (Писано з Ол. Охримович).

32. Як писати мемуари. Пояснення і практичні вказівки. (Писане з Ів. Кревецьким). Два видання.

Місця друку цих видань:

Львів: I, 1-6, 11, 15, 18, 21. II, 26–29. III, 31.

Київ: I, 1, 8.

Відень: I, 1, 7, 10, 14, 16–17, 25. III, 32.

Камянець на Поділлю: I, 9, 19–20, 22–24. II, 30. III, 32.

Кремянець на Волині: I, 12, 13.






Український Прапор“



Виходить раз на тиждень.

Передплата виносить

в Австрії:

без достави з почтовою
пересилкою
місячно К. 32·— 34·—
піврічно річно
в Чехо-Словаччині: чеських К. 25·— 50·—
в Юго-Славії: югосл. К. 50·— 100·—
в Німеччині: Мк. 25·— 50·—
в Краях латинської Унії Frs. 5·— 10·—
в Анґлії sh. 4·— 8·—
в Америці S 1·— 2·—

Ціна одного примірника К: 8·—

Адреса Управи часопису:
Wien, VIII. Langegasse 5. Parterre.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2011 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1940 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.