Під колесами історії/Нація без університету
| ◀ Чи єсть українська національна ідея? | Під колесами історії Нація без університету |
Упадок московської державної думки ▶ |
|
Оповістка „Українського Слова“ про відкриття українських вільних університетських курсів у Празі викликала у мене деякі думки, якими оце хочу поділитися з читачами.
Сорокміліонна нація, яка домагається свойого місця серед культурних, вільних державних народів, не має в сучаснім моменті ані одного університету, взагалі ані одної високої школи! Це один із найвидніших дорібків трьохлітньої боротьби за… за те, що мало бути ліпше від того, що було раніш. А що було 1918. р.? На Наддніпрянщині були, серед рою шкіл усякого типу, три чисто українські університети; українізація трьох російських була тілько питанням тактики й часу; в Галичині був суроґат національного університету у формі десятка університетських катедр у Львові; в Чернівцях також пара таких катедр. До цього — академія наук, наукові товариства, живий видавничий рух і т. п. Ми могли сміло і повні надії глядіти в будуччину. Гетьман Скоропадський матиме, на суді історії, найкращих оборонців в особах Української Школи і Науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем тогож суду.
Сьогодні культурна руїна на Україні дорівнює політичній, суспільній і господарській: ні, куди перевисшає ці! Бо політична чи господарська відбудова може доконатися протягом кількох років, натомість страти культурних дібр не поверне нам ніхто. На Наддніпрянщині всі університети позникали, а те, що ще може цею назвою написується, не має в дійсности нічого спільного з університетською наукою; у Галичині українські університетські катедри зійшли на нелєґальні покутні виклади, саме недавно закриті польськими властями; в Чернівцях і слід української науки загинув. Зате минулої зими уладжено було у Відні т. зв. Вільний Український Університет, себ-то серію несистематичних і не зовсім кваліфікованих викладів на ріжні наукові теми; цьогож року той же сам вільний університет перемандрував у Прагу; де він даватиме гостинні виступи через рік — трудно вгадати.
Я не бачив віденських курсів (очевидці кажуть, що він закінчився малим успіхом), та завсіди дивувався, чому його уряджено у Відні. Чом не в Ужгороді або Мункачі? Чом не в Нім. Ябліннім або в Йозефові для українських інтернованих? Чи тут чи там, а був би він дуже на місці, серед відповідного національного елєменту, і приніс би позитивні культурні плоди.
Не вдалося з цими курсами у Відні, де молодь має добрий і великий німецький університет, то керманичі перенесли його, цим разом, у Прагу, де є аж два університети — чеський і німецький. Числять очевидно на добровільних слухачів, які окрім своїх обовязкових викладів на тамошніх університетах будуть вчащати ще й на українські. Певно, чимало так і робитиме мабуть, коли українські курси притягатимуть їх або захоплюючою темою, або чаруючою формою; колиж того не буде, то ледви…
Не знаю, скілько коштуватимуть пражські курси. Як що хоч 12 доцентів працюватиме хоч 2 місяці, то справа не обійдеться менше 100.000 чеських корон. Кілько то буде на польські марки або гривні? Очевидно міліони. Як би я так мав нещастя бути запитаний орґанізаторами курсів про мою думку, то я був би порадив як вище: Ужгород, Йозефів тощо; колиб панове професори не хотіли знижатися до такої ролі провінціяльних доцентів, то я мав би альтернативний плян: 1) Розділіть ці гроші межи 5 до 7 талановитих і солідних студентів і веліть їм учитися на університетських доцентів, писати і друкувати наукові праці, габілітуватися і т. д. Дійсно, де наш учений нарибок? Хто ним журиться і його підпомагає? Я принаймні не чув і не читав ні-про-що подібного. 2) Коли це не подобається, то вжийте цих фондів на видання наукових праць тих українських професорів, які сидячи без студентів і лєкцій понаписували гори нових студій і не мають де і за що видати їх друком. Бож це ненормально, що тов. „Просвіта“ у Львові, замість книжочок про пасічництво, видає такі par exellence наукові книжки, як знаменита історія української літератури М. Возняка.
Повертаю ще раз до справи виховання учених кандидатів. У нас стілько намножилося закордонних „дипломатичних“ місій. Чи подбав хто з урядів або університетських кураторів, щоби приділяти до них періодично таких молодих людей, які мають кваліфікації на будучих університетських доцентів, та цим способом уможливити їм продовження студій, пізнання світа, мов, і — колись може — покористуватися ними й дипломатично? Я боюся, що оця думка появляється на цьому місці вперве, в цілій своїй непорочности.
Сорокміліонний народ без університету… Та чи Українцям справді потрібні університети? Як би наша інтеліґенція справді потрібувала їх, то булаб цінила їх, а цінячи булаб шанувала, та не руйнувала їх основи — української державности, як це зробила при кінці 1918. р. в імя гасла: „все, або ніщо“. О, довга буде покута за цей національний злочин! А Галичанам, щоби не думали, що вони не причасні в цьому і що вся вина по боці національного ворога, хочу пригадати (ролю „Січових Стрільців“ у Наддніпрянщині полишаю на боці) ще один забутий факт. Галичанам також доля давала власний національний університет, та вони відкинули його, свідомо і з розмислом. В 1912. р. австрійський уряд пропонував Українцям провізоричну самостійну академію з усіми правами університету, та галицькі політичні провідники, а ще більше університетські професори (між ними й орґанізатори теперішніх мандрівних курсів) рішучо відкинули проєкт в імя гасла „все, або ніщо“.
І мають ніщо.
16. X. 1921.