Під колесами історії/Чи єсть українська національна ідея?

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Під колесами історії (1922
Степан Томашівський
Чи єсть українська національна ідея?
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Чи єсть українська національна ідея?

Автор, який на чолі своєї статті кладе такий запит, не хоче очевидно скривати деяких сумнівів щодо відповіді на нього; тому й я приготований на це, що одна частина читачів виявить певне здивування, инша може й соблазниться у почуваннях своєї національної реліґії, бож сумніви у святих правдах — це гріх проти святого духа… Та я певен у цьому, що поважна частина читачів прийме инакше мою відвагу — почати розмову про моральну основу українського національного життя — та що та розмова не буде монолоґом.

Коли зійдеться гурток українських інтеліґентів, попробуйте звернути розмову на поставлене вище питання, або ще краще запитайте кожного з присутніх, як він означає (дефінює) українську національну ідею — а побачите, скілько збентеження вкинете ви у товариство та які неоднакові й часто дивовижні відповіді одержите на ваш дослід. Пригадую собі, одного разу, чужинець збив, як кажуть, зовсім із толку українського дипломата, який дуже енерґійно домагався здійснення прав української нації, звичайним собі запитом, чому він (себ-то український дипломат) називає українське племя „нацією“? Я не бажав би собі, цим разом, зводити дискусії на такий дуже ризикований шлях і тому обмежуюся тілько до питання про те, чи ми, Українці, маємо одну спільну національну ідею — оцю необхідну передумову, щоби бути справжньою нацією.

Поставити питання — значить часами відповісти на нього; так і тут до деякого ступня. Про одну спільну національну ідею у нас зараз і мови нема. Щотілько недавно появилася брошура одного з українських ідеолоґів про основи національної політики, а в ній читаємо виразно, що авторові (Д. Донцову) самому тілько повелося віднайти давно страчену з очей українську національну ідею, якій імя: відвічна і безупинна, всіма можливими способами ведена і всякою ціною оплачувана боротьба з Московщиною. У слід за цим виходить ясно, що політика Петлюри-Василька — це воплощення одиноко правдивої і спасительної української національної ідеї… Та разом із цим візьміть цілу низку політичних письменників із Галичини і побачите, що є тілько одна правдива національна ідея — невгамована боротьба з Польщею. Спитайте знов у проф. Грушевського і тов., а довідаєтеся, що мета українського народу: боротися проти всіх і вся, доки на острові Айтутаки, в полумі світової соціяльної революції, не пропаде останній слід капіталізму. Ну і котраж з цих ідей правдива, дійсно національна?

Не в таких неґативних формах треба глядіти її — скажете може — а в позитивних змаганнях до української державности; цей же клич виписаний на всіх проґрамах усіх українських партій, ґруп, гуртів і гурточків. Правда, боротьба за українську державу стала модною фразою і без неї сьогодні українському політикові сталоб так само ніяково, як показатися межи людей … без краватки; одначе — як у нас розуміється державність? Як би у нас справді було таке саме розуміння держави, як у світі, то неможливо булоб подумати собі таке божевілля, яке у нас скоїлось під кінець 1918. р., коли соборна Україна з реготом безумного розторощувала свою правдиву, велику й засібну державу; у моменті, коли у всіх тямущих Українців повинна була бути тілько одна думка, одна ціль, один ідеал: захистити істнуючу державність, якою доля була наділила нас у виїмкових обставинах. Сьогодні, цей і той „батько“ народу, кочуючий по руїнах колишнього кипучого, національного, господарського і культурного життя, або тілько й іздалека, на вигнанні, тужачи до цих руїн, марить: один про власну державну орду на Диких Полях, з ласки уцареного Татарина; другий — про бердичівську річпосполиту з надання польського шляхтича; третій — про чорногорську республіку, з всемогутньої волі одного уельського адвоката…

Як бачите, то навіть і земля, ця продовж тисячиліття кровю і потом розмита земля, не грає особливої ролі в цих недоносках, яким у нас придають, не знати чому, назву національної ідеї. Окрім одних монархістів-гетьманців, всі инші українські партії збулись, з холодною розвагою бізнесменів, усеї Західної України, не кажучи вже про Бесарабію і Крим; Галичанеж, які три роки тому летіли у пропасть і всю країну туди тягли в імя єдиної, неподільної і соборної України, сьогодні поділені: одні відреклись не тілько соборної, а й цих українських земель, які разом із Галичиною ділять одну важку долю; а другі — инші служать досі в ролі лакеїв і камльотів у тих, що торгували їх рідною землею. Одним словом — поняття України мало має спільного з ґеоґрафією, а ще менш з ґеополітикою. В таких обставинах не дивно, що ідея народу як людности в наших ідеолоґіях дуже мрачна: в одних Українець тілько той, хто лівіший есдеків, без огляду на расу і мову; у инших тілько греко-католик має право бути членом нації і т. и. Про історичний елємент в тих ідеолоґіях нема що й говорити. Національні ідеолоґії, про які тут мова, не то не історичні, вони всі просто антиісторичні.

Зібравши все вище сказане в одно, приходимо до висновку, що це licentia poëtica, коли хто говорить про якусь одну, національну ідею, спільну всім Українцям; такої нема досі, а це що під імям таких ідей (так! неодної, а цілої низки ідей) кружляє у нас і виставляється на показ чи продаж між чужинцями, не має найосновніших вимог стати такою всіх обнімаючою національною ідеєю; це тілько фраґменти ріжних політичних, соціяльних, гурткових, а часто лише особистих проґрам та аґітаційного баґажу.

12. X. 1921.