Під колесами історії/Петлюра (політичний некролоґ)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Петлюра.
Політичний некролоґ.

Після трьохлітньої неулічимої недуги перейшов на той бік політичного істнування — Симон Петлюра, „головний отаман УНР.“ Умовою з сов. Росією від 7. ц. м. Польща зобовязалася перевести в діло те, що в загальній формі накладав на неї рижський трактат — усунути поза межі держави низку осіб нелюбих сов. урядові, між ними й С. Петлюру.

В деяких українських часописах ведеться суперечка про те, де саме зараз, перебуває „головний отаман“: в Польщі, в Румунії чи у Франції? Без сумніву, він і його протектори мусять мати певні причини берегти цього incognito, і ми не відчуваємо ні бажання, ні потреби відгадувати цю образкову загадку, яка підписана: „Де тут скривається Петлюра“? Його фізичне місце пробування нам і байдуже; зате немає найменшого сумніву, де його політичний живот: — на тому боці Стикса. Згадана в горі польсько-російська умова — це вже тілько формальний епілоґ того видовища, яке носить назву „Петлюрівщини“.

Писати історію цієї сумної доби — сьогодні ще за рано; та посмертно-політична згадка таки належиться її головному героєві. Я не мав чести бути блище знайомим із ним. Яких двацять літ тому назад, стрінувся я з ним на одних громадських сходинах, так коротенько, що й лиця його не затямив. Все це може свідчити про повну відсутність усяких особистих або партійних мотивів у цих моїх замітках, та дає мені деяке право приготовити, хоч частинно, складну працю будущого українського Плютарха.

І.

Як індивідуальність — він людина убога. Освітою — звісний у старій Росії тип семинариста, якому прийшлося глядати хліба поза церквою. Після малозначної спроби на науково-історичнім полі, він став професійним канцеляристом, забігаючи т. ск. від свята в журналістику, без якого небудь значнішого успіху. Його раніші статті, пізніші промови, маніфести, дипломатичні накази і т. ин. вражають, окрім вузонької освіти, ще й убогістю думки та примітивностю форми. Одинокий голосний виступ його на письменницькому поприщі — то його становище в „Украинской Жизни“, з приводу вибуху світової війни. Там станув він всеціло на російськім державнім становищі та — під оплески московських націоналістів усякої масти, від Меньшикова й Мілюкова до Алексинського й Бурцева — заявив: „Українці сповнять чесно свій обовязок супроти держави!” В цьомуж дусі „У. Ж.“ велася до кінця, відсуджуючи від чести й віри всі ті українські кола, які орієнтувалися по иншій політичній лінії.

Нагорода не минула його. Він заняв добру посаду у воєнно-гуманітарній орґанізації Земського Союза, при армії юго-западного фронту. На цьому становищі мав він нагоду увійти в контакт із військом, і це була його одинока кваліфікація, щоб одержати з рук Центральної Ради секретаріят по військовим справам та щоб відкрити у собі притаєне досі звання на ґенераліссімуса всіх воєнних сил України. Тут очевидно треба й глядати психолоґічного пояснення гетьманської (чи, як опісля з тактичних мотивів прийшлося назвати — отаманської) амбіції Петлюри.

Насуваються на думку історичні постаті ріжних „революційних“ полководців: Вільгельма Оранського, Хмельницького, Кромвеля, Наполєона… —  всі справжні вояки по професії; Вашинґтон, Ґарібальді, Пілсудський… — вояки дилєтанти, які одначе мали за собою серіозну школу воєнної практики. Щож дало Петлюрі моральне право посягти по найвищу військову владу? Чом українське громадянство задовольняло цю амбіцію та цілі чотири роки бачило в Петлюрі олицетвореного ґенія узброєної України? Відповідь на ці й їм подібні запити хіба у сфері психопатолоґічних загадок. Бож за весь час свойого начальства не виявив він найменших признак справжнього вояцького духа, військової орґанізаційної здібности, не згадуючи навіть про який небудь стратеґічний талант, або хоч би деякі прикмети воєнної тактики. Навпаки, всі обєктивні свідоцтва про мілітарну діяльність Петлюри стверджують однодушно повну ділову нікчемність головного отамана, теоретичну некваліфікованість і практичну нездарність. Під таким проводом не могло бути жадної армії у справжнім розумінню цього слова, хіба тілько більш або менш лихо узброєні банди, без проводу й дисціпліни. Скілько-то всякого воєнного добра опинилося було в руках Петлюри у грудні 1918! Европу можна було ним завоювати; та що з цього остало? Ось вам одна з головних причин сьогоднішнього становища України.

II.

Коли з вибухом мартівської революції антанта підняла всі можливі зусилля, щоб не тілько удержати Росію у війні, а ще збільшити її воєнну енерґію проти центральних держав, тоді Петлюри (можливо ще в характері урядника Земського Союза, та в кожному разі в характері українського ґенерального секретаря для воєнних справ) увійшов у якийсь контакт із другорядними французькими аґентами, які не жаліли ні заходів, ні грошей, щоби піддержати зломаного воєнного духа, та оставав в інтимних зносинах із ними. У звязку з цим він розвинув горячкову пропаґанду, щоб український народ воював безпощадно до загину за „цивілізацію“ себ-то за Францію, Вільсона, Бразилію, Китай, Костарику, Ліберію і їм подібні високо-культурні цінности. В цій політичній службі мабуть прийшов до самосвідомости ще инший утаєний доси талант Петлюри: він почув себе здібним до ролі Кавура, Бісмарка тощо…

Та прийшов момент, коли Центральна Рада рішилася — поруч московських большевиків — піти на переговори з центральними державами й заключила берестейський мир. Тоді Петлюра, згідно з волею своїх патронів, уступив із уряду, та ждучи остаточної перемоги „цивілізації“, почав творити те, що приходиться назвати петлюрівською лєґендою серед народу. Без цеї лєґенди повстання проти Гетьмана булоб певно не вдалося. Для темних мас — основа кожної лєґенди ірраціональна, чим більше романтизму в ній, тим краще для тих, що її сіють; натомість інтеліґенція, без якої жадний політичний рух неможливий, потрібує бачити якийсь позитивний скелет у цій лєґенді.

Такий кістяк складений був дуже швидко; ним заопікувався Український Національний Союз з Винниченком на чолі: „Антанта — мовляв — визнала вже у принципі державну самостійність України; що це не сталося досі по всій формі, цьому винні: берестейський мир, Німці і Гетьман. Якщо скинемо цього, проженемо тих та подремо берестейський трактат (знаєте, що йому закидувано? Це, що він не анектує, разом із Холмщиною, ще й Галичини, Буковини й Угорської Руси!), тоді до всяких соціяльно-демократичних благ антанта додасть нам одну соборну самостійну Україну, від Тиси по Кубань (reservatio mentalis: з Петлюрою і Винниченком в ролі диктаторів).“ Така-то лєґенда, в якій не було ні зерна правди, була поширювана 1918. р. з усією безсоромностю демаґоґії.

На часи цеї підпольної діяльности паде й ідейна метаморфоза Петлюри: обовязок супроти матері-Росії замінив він обовязком супроти неньки-України та виринув, як представник безоглядного українського сепаратизму й невгамованої ненависти до Росії. Я не беруся розшукувати психолоґічних мотивів цієї переміни, можу тілько вказати факт, що ця еволюція сходиться докладно зі становищем Франції до большевицької Росії (запамятайте собі: до большевицької тілько!).

*  *  *

Лєґенда й інтриґа працювали, як знаємо, енерґійно. Політичні обставини склалися для неї корисно. Я думаю, що колиб кінець світовій війні був пів року пізніше, вся ця аґітація булаб скоро виявила своє правдиве обличчя й моральну стійність; брехня, як звісно, має короткі ноги. Та сталося инакше, на нещастя України та на вічну памятку по героях леґенди. Петлюра й тов. висадили у воздух молоду, по століттях щотілько воскреслу українську державність та кинули рідний край в божевільну, деструктивну анархію, якій покласти сякий-такий кінець прийшлося — о сороме! — московським большевикам. Обіцяні блага й ласки, знаємо в що перемінилися, та мабуть не багато з тих Українців, які тоді зловилися були на лєґенду, знає, що якраз антанта, разом із Францією, була противна українському повстанню 1918. р. й рішучо перестерігала його орґанізаторів проти цього кроку, бажаючи заховати покищо status quo з Гетьманом і Німцями (Німеччина навіть формально зобовязалася, умовами перемиря, не виводити своєї армії з України). Я не знаю, чи Петлюра здібний сьогодні уявити собі правдоподібний хід українського життя, і взагалі східно-европейських відносин, як би status quo був удержаний, та чи він може бачити ріжницю між тою можливістю і сьогоднішньою дійсністю на Україні; якщо так, то й годі продумати для нього більшої моральної кари.

III

Східно-европейська політика Франції (бо з цілої антанти вона тілько одна мала й має якусь політику в цьому напрямі) після перемоги хиталася ще довший час; вона лічилася з ріжними можливостями та лише поволі і згодом обставини привели її до цього, щоб ототожнити свої політичні інтереси з польськими. На цьому полі Петлюра не йшов за своєю уявленою покровителькою; він радше біг попереду неї. Все таки нема сумніву, що між французькою орієнтацією Петлюри з 1917 — 1918 і польською з 1919 — 1920 є очевидний орґанічний звязок. І якщо прогнаний сьогодні з Польщі, опиниться він завтра на французькій Рівієрі, щоб споживати у затишку panem bene merentium, то це буде просто, лоґічно і природно.

Загалом панує погляд, що польська орієнтація „головного отамана“ почалася щотілько в зимі 1919 — 1920. Нічого більше фальшивого! В дійснасти посередні звязки з Поляками сягають ще часів Гетьманщини, а прямі навязалися вже в січні 1919. р. Вже в травні 1919. р. прийшло до першого варшавського порозуміння, і вже тоді мировій конференції в Парижі була знана нова лєґенда про те, що Польща буцім-то стала чемпіоном ідеї самоозначення українського народу. Варшавське порозуміння відновлювано правильно що четвертину року (останній раз 22. квітня 1920) і за кожним разом підписувано його розпаленим залізом на спині західного відлому української нації, а відносним копіям давано хід у дипломатичних колах антанти.

В кожному з цих документів зречення „УНР“ і набутті Річипосполитої були означені дуже докладно і ясно; натомість надії першої й обіцянки другої дуже загально і мрачно. Та воно й не могло бути инакше. Щож уявляв із себе Петлюра з осени 1919. р.? З утікача-комірника став політичним наймитом. Про моральний і національно-політичний бік цеї служби нема що й казати; з дипломатичного і міжнародно-правного становища беручи, були всі варшавські акти найдурніші у світі. Та Петлюра не бачив і не розумів цього; він навіть не відчував усеї смішности свойого становища — смішности, яка убиває…

Коли сьогодні Польща приневолена — за ціну великих здобутків у Ризі — виповісти найми Петлюрі, то — віримо дуже — робить це із щирим жалем. Не ізза вдячности для „союзника“, а тому, що в остаточним упадком „головного отамана“ Польща тратить політичне і моральне placet на володіння західно-українськими землями, — одиноке, яке досі встигла здобути у небольшевиків. У хвилі упадку совєтського режіму на сході це може мати не аби-яке політичне значіння. Значить — Петлюра справді дорогий Польщі.

*  *  *

Та обернім лице від воєнних і дипломатичних подвигів Петлюри до його діяльности по внутрішнім державнім будівництві. Режім Директорії перемінився скоро в диктатуру „головного отамана“, в якому видко пробудився й орґанізаційний ґеній на полі адміністрації й законодавства. Чи маю характеризувати те, чим обдарував він Україну? Він мав і має доволі панеґіристів, приятелів й оборонців, та я не пригадую собі ні одної стрічки, ні одного слова в похвалу внутрішнім порядкам УНР за останні 3 роки; навпаки, все те, що писано й говорено в цьому напрямі, дає образ якогось страшного сну з еґзотичної країни: сам голова — іґнорант, заздрий і без енерґії; міністри — шарлатани і …; про урядників — вже й не говорити; в „законодавстві“ (sit venia verbo) школярське доктринерство і жіноча непослідовність, глибоке й безнадійне незнання життя, його законів і потреб; в „адміністрації“ (знов даруйте за слово!) —  в найкращім разі повна бездільність, поза цим — самоволя, терор і бандитизм; школа — не істнує цілком. Так без кінця. Гетьман Скоропадський полишив був Україну справді молоком і медом текучу, повну всякого матеріяльного і культурного добра, з наладженою адміністрацією і нормальними фінансами. Що сталося з цими цінностями? Де українське пишно розцвітаюче шкільництво і наука? Що сталося з міліярдами українського державного скарбу? Доволі.

IV.

Щоб оцінити політика, по його дійсній вартости, на це маємо тілько одну міру, запитуючи: який був остаточний успіх його діяльности? Всі панегіристи Петлюри дуже скромні у відповідях на це питання. „Розголос українського імені по світу“ — кажуть вони. Ах, як то хотілось би мені повести одного-другого з них у широкий світ і показати йому наглядно, чи і що цей світ говорить про Україну! До того, чи історія не переказала нам імення одної амбітної людини, яка за кожну ціну бажала бути голосною і таки добилася цього? Цим же, які всю вину за неповодження Петлюрівщини складатимуть на ворогів і обставини, треба пригадати стару мудрість державних мужів: не провокувати непотрібно ні ворогів, ні обставин, коли у грі доля цілої нації. Що більше, прихильники Петлюри не матимуть і того задовольнення, що їх герой траґічна фігура. Тут же ані одної траґічної рисочки! Невдачник, який не умів зійти із сцени з драматичним ефектом та збереженням особистого достоїнства —  не герой навіть для театру.

Це про самого Петлюру, та про „Петлюрівщину“? Історія знає чимало постатей, які самі по собі не були ґеніями, все таки стали дуже визначні і заслужені, дякуючи тому, що вони придбали собі одну прикмету справжніх ґеніїв: бажання і вмілість добирати собі дорадників і співробітників зпоміж найкращих, талановитих і кваліфікованих земляків, а в разі потреби й чужинців. Хтож оточує себе тілько меншими від себе, панеґіристами, карієристами, інтриґантами і сикофантами, той дає безсумнівний доказ своєї нікчемности. А тепер покажіть мені цю сіль української землі й українського ума, яку „головний отаман“ заставив працювати побіч себе на становищах полководців, дипломатів, адміністраторів, орґанізаторів народньої освіти і т. и! Це, що ви можете вказати — то одна велика cronique scandaleuse, та й тілько. Ні, Петлюра — це дуже маленька індивідуальність.

*  *  *

Тут дехто може замітити: твойому висновкові противиться неспірний факт широкої популярности, як не особи, то ймення „головного отамана“. На це скажу: популярність ще не мірило громадянської стійности; навпаки історія знає дуже небагато визначних державних мужів, які були популярні за життя, натомість дуже багато таких, які здобули собі імя, місце і популярність тілько шляхом непопулярности, часто ненависти з боку сучасних їм земляків; хто тілько трошечки знайомий з історією, мусить признати, що це останнє явище правилом, а перше виїмком, тому й шкода місця на притягання сюди всякому звісних зразків. Так, звичайно „вороги народу“ стають опісля героями: натомість популярні божища товпи котяться швидко в низ забуття, як не чогось гіршого.

Релятивна популярність Петлюри пливе із двоякого джерела. Наперед, він пересічний тип сучасного українського інтеліґента, а широкому загалові така пересічність симпатична: плебейське імя, плебейські манери, цинізм перемішаний з містичним жестом, мужицька витревалість, демаґоґічна амбіція — все це улегчує здобуття популярности. Дальше, він мабуть присвятив 9/10 своєї особистої енерґії і величезну частину державного гроша на доцільне витворювання цеї популярности, шляхом непристойної прямо реклами. Очевидно, що цим шляхом увінчаний „український Ґарібальді“ не може довго удержати громадянства, свойого і чужого, при хибнім погляді, що він має що небудь спільного з історичним Ґарібальді.

V.

Кінчу, полишаючи все инше (а цього дуже багато) майбутньому українському Плютархові. Мені здається, що одна з головних амбіцій Петлюри — стати історичною фіґурою. Добився він цього? Без сумніву. Будучий історик України не зможе перейти мовчки коло цієї постаті. Питання в цьому тілько, чи вона буде позитивна, чи неґативна. Це проблєма дуже серіозна. Не для особи Петлюри й не ізза неї. Тут — бути чи не бути українській нації?

Як сказано, „головний отаман УНР“ — це певний тип сучасного українського інтеліґента. Коли цей тип удержиться у нас на далі, то Петлюра стане між національними героями нашої історії, таким як: Кормильчичі, Болоховці, Пушкарі, Ханенки, Гонти, Довбуші, Махни і т. ин., та разом із цим не буде української нації. Щоб вона була, чи радше — щоб вона витворилася, жила і розвивалася, задля цього тип Петлюрівця мусить зникнути із нашого громадянства; мусить повстати новий тип українського інтеліґента, антитеза Петлюрівця — тип, який набуде всі ці прикмети і цінности, якими дотеперішній відріжняється від представників справжніх культурних народів.

Наша неосвіченість мусить уступити місце знанню, наш еґоїзм — самопожертвуванню, наша самоволя — дисципліні, наше інтриґанство — особистій і громадській чесности, наше доктринерство — справжньому знанню народу і його життя, наша демаґоґічність — громадському вихованню, наш пайдократизм — пошані авторитету, наше фразерство — позитивній діяльности, наша поверховність — солідности, наш демократизм, радикалізм, соціялізм й анархізм, мусить бути замінений пізнанням і зрозумінням дійсних політичних, культурних, соціяльних та господарських цінностей і розвоєвих законів.

Що більше. Дотеперішній тип українського інтеліґента мусить зникнути не тілько із громадського життя, а й з його літератури й історії. Значить — переродження мусить йти в парі з ревізією нашої історичної ґалєрії. Коли це станеться, то портрету Петлюри не буде ані в українськім Пантеоні, ані в самім історичнім музею заслужених для рідного краю Українців, хиба тілько в окремім зачиненім кабінеті з написом на дверях: „молоді вступ забороняється”. Там показуватимуть зразки перебутих поганих національних хоріб українського народу.

25. X. 1921

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Автор помер у 1930 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.