Робінзон Крузо (1930)/6
| ◀ 5. Моя дальша господарка на острові. — Мій калєндар. — Сіль. — Я освоюю собі дві лями і папугу. — Як живу і в що одягаюся по трох роках побуту на острові | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 6. Святкування чотироліття мойого побуту на острові. — Землетрус і вибух вулькану. — Моя недуга. — Корабель! Корабель! |
7. Я оглядаю цілий остров. — Будую ліпшу оселю. — Сію збіжа і печу хліб. — Страшні сліди на піску. — Друга печера ▶ |
|
Отак жив я на цім відлюднім клаптику землі і з кождим днем освоювався щораз більше зі своїм положенням — та щораз більше тратив надію на ратунок з тої тюрми. Кождого дня ранком я ставав на шпилі своєї скелі і тужливим зором дивився в морську далечінь, чи не побачу де якого корабля або лодки. Та дні минали за днями, а довкола мене було лише безкрає море.
Мої чертки на деревлянім календарі показували, що ось уже надходить четверта річниця з того часу, як я попав на цей остров. Ранком того дня я побіг над море, впав на коліна і щиро молився Богу.
— »Боже! — зітхав я — коли Твоя воля держить мене тут уже четвертий рік дужим та здоровим і мене не зустріла тут ще ніяка небезпека, то я вірю, що Ти держатимеш мене й надалі в своїй опіці — і може ще коли навернеш мене до моїх любих родичів, у мої рідні сторони!«
Цілий той день провів я на молитві і роздумуванню, сидячи на тому місці, де мене перед чотирома роками викинуло бурхливе море. Цілий той день я здержався від страви і навіть води не пив, наложивши цей піст на себе, як покуту за свої гріхи.
Вечером того дня я прийшов до своєї печери і погладивши, як звичайно, свої лями і свою папугу, ляг на спочинок.
Десь коло півночі збудив мене якийсь нечуваний досі шум і гуркіт на острові. Я схопився та зараз упав, так ходила підімною земля у своїх основах! Землетрус! — подумав собі я, відчинивши стаєнку лямам та взявши папугу на руку, вибіг з печери, бо боявся, що будемо всі погребані живцем. І добре я зробив. Бо тільки що вибіг я з лямами і з папугую на двір, як щось у печері завалилося — саме та частина, де жили мої бідні лями, зісунулася з грюкотом на їхню лежанку. Землетрус тревав добрих дві хвилини і був такий сильний, що я чув, як тріщали дерева і як било об береги зрушене море.
За хвилину все вспокоїлося — та нечайно побачив я нове страхіття. Десь на східному кінці острова — а я був на полудневому — вибухло щось зі страшною силою, мов би сто гармат потрясло повітрям, аж листя посипалося з дерев. Зараз потім озорила ціле небо червона заграва і я побачив на обрію, як високо в гору стало летіти каміння і попіл тай падало з лоскотом по цілім острові, аж недалеко моєї печери. Я впав на коліна і молився: »Боже, бачу, що тут уже не уйти мені смерти, поручаюся Твоїй волі і прошу о прощення!« І я впав зімлілий на землю.
Коли знову прийшов до свідомости, вже зоріло. Я лежав у болоті, а на мене лив дощ, як з відра. Я ледво піднявся і оглянувся. Довкола було тихо, біля мене не було ні лям, ні папуги. Я поплентався до печери і впав на свою постіль. До мене підбігли мої обі лями, що досі стояли в кутку печери, дрожучи зі страху, — а моя папуга сіла мені на груди і кричала: »Козоньки мої! Овечки мої!…« Я погладив ті милі сотворіння, хотів щось заговорити до них, але мене морив сон, моя рука хапала безсильно, я чув, що мене навістила якась важка слабість. — »Робінзоне, Робінзоне Крузо, що з тобою!« Застогнав я так сам до себе і знову попав у-несвідомість.
Коли я пробудився, вже вечоріло, але по тім гробовім сні я почувся трохи міцнійшим. Вставши з лежанки, я передусім кинувся подивитись, чи не погасла моя ватра при виході з печери. Ах! Вона погасла! І попіл був студений! Я знову опинився без вогню і хто зна, коли його ще добуду! Це поділало на мене так розпучливо, що я кинувся назад на землю і гірко заплакав. Я рішився не вставати вже і не виходити з печери, але ждати вже смерти. Так перележав я до ранку.
Та коли я рано поглянув на голодні лями і на папугу, яка поїла вже всі ягоди, мені зробилося жаль цих любих сотворінь, що були мені одинокою розрадою. — Я почав собі докоряти, що так скоро зневірився у Божу поміч, і взявши кошик, топір і лук зі стрілами вибіг з печери тай по драбинці виліз скоро на скелю.
Як звичайно, так і тепер, мій перший погляд упав на море — і я мало не зімлів з дива! Туж біля берега побачив я щось біле, що колисалося на вітрі — чи це не вітрила?! Правда — чогось пошматовані вони на куски, а головна щогла зломана — алеж це корабель!! Може хто причалив серед бурі, може кого филі загнали, але певно хтось є там живий, коли корабель тримається на воді!
Кинувши й кошик і топір і лук, я без памяти пустився бігти з гори, кричучи що сили, мов божевільний. Я боявся, що той корабель може рушити раптом і відплисти — я не пережив би цеї розпуки! За хвилину станув я на березі — і остовпів та не знав, чи це сон, чи привид у горячці, чи несамовита дійсність. Переді мною — на якого пів кільометра від берега — стоїть той сам корабель, що ним чотири роки виплив я з Бразилії! Звідкиж він тут узявся, коли перед чотирома роками був пропав на моїх очах під водою? Не знаю — але це був той самий корабель, передом звернений до берега, а задом занурений у воді! — Там певно нема живої душі, подумав собі я, але на ньому є ще певно такі речі, що здалисяб мені на цім моїм самітнім царстві.
Море було спокійне. Тож я, ненадумуючись довго, скинув з себе шкіряну одіж і кинувся вплав. За кілька хвилин я був під кораблем і вхопившись звисаючої линви, дістався на поклад. Я захитався з дива, коли мені на зустріч вибіг зголоджений пес, а за ним два коти! Я пізнав їх — це були наші корабельні звірята, і вони пізнали мене та стали дивними голосами оказувати свою радість. Вони жили! То певно цей корабель понесло було десь на моря, а тепер знову пригнало сюди! Хто зна, чи не були би ми всі вратувалися, якби не опускали покладу на тій нещасній лодці.
Та не було часу на роздумування. Я кинувся в каюту, — потім у склад харчів і знаряддя і знайшов тут правдиві скарби! Але як їх перевезти на остров? З надлюдським трудом почав я з дощок і линви вязяти сплав і по добрих двох годинах це мені вдалося. Я боявся, що корабель, який чудом держався ще одним кінцем над водою, може леда хвиля піти на дно моря. Тож скоро почав збирати те, що мені здавалося найціннішим. На сплаві примістив я кілька моряцьких скринь з сухарями, сушеним мясом, голяндським сиром і рижом. Потім узяв ще трохи одежі, особливо врадувався біллям, знайшов пістолєт, дві рушниці, одну шаблю, торбинку куль і скринку пороху, трохи цвяхів, якийсь мішочок з зерном, книжку »Святе Письмо«, постіль, дві бритви, кілька кресал, пару ножиць, кілька пар ложок, ножів і вилок, далековид, ба, навіть 36 фунтів штерлінґів грошей! Побачивши їх, я усміхнувся — бо на щож мені придалися би гроші на тім острові, але взяв їх на памятку по тім утраченім світі, де гроші мають вартість. Я скочив на сплав, а за мною пес і оба коти. Заждавши припливу моря, я при помочі якогось довгого дручка, довеслував до берега й опинився після відпливу моря на сухій землі, недалеко своєї печери. Скоро почав я скидати зі сплаву свої скарби, хотячи ще раз вернутися на корабель, бо там було ще багато дорогоцінних мені річей. Та коли я скинув останню скриню і обтерши піт з чола, глянув на море, — з корабля вже не було й знаку. Він пропав під водою.
— Що за щастя! — подумав я собі. — І як я смів зневірюватися в Божу опіку наді мною? Чиж не Божа рука подала мені з корабля оці скарби, що зроблять мені тепер моє життя куди лекшим, як досі? І то в хвилину перед тим, як вони всі мали пропасти невідклично на дні океану! Заходила ніч. Я зробив собі над берегом моря шатро, до якого позносив усі придбані з корабля скарби.
На другий день я кинувся носити свої скарби до печери. Передусім узяв обі рушниці з кулями і порохом. Маючи їх, я міг себе вважати справді необмеженим володарем цего острова.