Робінзон Крузо (1930)/7
| ◀ 6. Святкування чотироліття мойого побуту на острові. — Землетрус і вибух вулькану. — Моя недуга. — Корабель! Корабель! | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 7. Я оглядаю цілий остров. — Будую ліпшу оселю. — Сію збіжа і печу хліб. — Страшні сліди на піску. — Друга печера |
8. Я занедбую господарку. — Бачу пир людоїдів. — Ратую чоловіка, що стає мені товаришем ▶ |
|
Проходивши так цілий день, я вспокоївся і почувся на цім острові таки зовсім безпечним. До того ще прилучалася велика втіха, бо я відкрив на острові нові речі, які справді позваляли мені тут жити, як в раю. В гаях, на пів дня ходи від моєї печери, було багато кокосових дерев з прекрасними овочами, повно цитринових і помаранчевих деревець, що вгиналися від зрілих овочів, крім того на узгірях повно винної лози з солодкими ягодами. На одній поляні помітив я навіть картоплю, якої зараз-же трохи викопав і спік собі на обід. Нарешті, над вечір, зайшов я в прекрасне, затишне місце серед помаранчевих гаїв і тут у високій траві, повній цвітів, рішився переночувати. А ранком видалося мені це місце таким гарним, що я рішився побудувати собі тут малу оселю і перебувати в найгорячійшу пору року. Зараз таки узявся я до діла. Робота не йшла мені вже так важко, бо я мав уже трохи приладдя: ножі, сокиру, тощо. За кілька днів я збив собі з коликів чотирокутну колибу, окрив її добре пальмовим листям і вітрильним полотном, якого трохи захопив з корабля — а потім обсадив колибу високим частоколом, який скоро зрісся, так як і коло печери, і утворив живий непрохідний мур, в якому був тільки один тайний перехід. Сюди, в цю літну оселю, переніс я трохи своїх припасів і знаряддя тай переганяв сюди на час свого побуту всю череду лям, яких згодом присвоїв кільканайцять штук. Тут зробив я для них в кількох місцях добре обгороджені кошари і як випасли траву в одній, переганяв їх до другої.
Та на тому ще не скінчилася моя господарка. Десь у рік по тім, як я приніс до печери таке майно з корабля, вийшов я одного ранку по дощі з печери і здивований побачив серед трави кілька колосків ячменю! Я спершу не знав, як це диво пояснити, але потім нагадав собі, що недавно перед тим висипав я там з мішка решту стухлого зерна, яке приніс був із корабля і яке не хотіла їсти папуга, ні лями. Та побачивши ці колоски, я непомірно втішився і дав собі слово, що з них мушу розвести лан збіжа. І по довгих трудах це мені вдалося. Я засіяв збіжа; перших жнив я обережно вилущив зерно з кількох колосків і зараз посіяв їх у приготовану землю, яку вкрив старанно від шкідників. По других жнивах, які прийшли уже за чотири місяці, засіяв я зерном більший загін, — а по двох роках я змолотив стільки зерна, що вже міг засіяти з пів морґа землі — а з решти спекти собі хліб. Хто може описати мою втіху, коли я змолов сухе зерно на жорнах, зроблених з видовбаного пня; куди вложив два гладкі, пласкі камені і обертав верхний здоровою ломакою. Опісля спік собі першу паляницю! Перший свіжий хліб від сімох років, бо вже сім літ був я тоді на цім острові! І хоча ще довго потім жив я на цім відлюддю, то вже мені хліба не забракло; я засіяв такі лани, які давали стільки збіжа, що було би подостатком і для десятьох людей.
Отак сходив мені час на праці; я не лінувався працювати, бо в праці знаходив розраду у своїй самітности. Плив рік за роком, а я чимраз більше старівся і чимраз більше погоджувався з долею. Я дякував Богови і за це, що мав, бо чи не могло бути гірше? Мавже я подостатком їсти і пити. А крім того мав і живу тварину, що любила мене і пестилася біля мене. У слотливі дні сидів я в печері, чистив зброю, направляв знаряддя, ладив собі одежу, читав Святе Письмо, — або сідав біля свого немайстерного стола і розмовляв зі своїми товаришами: з псом, папугою і двома котами. Пес уже постарівся і трохи приглух, але не відступав мене ні на крок, папуга не вступалася мені з плечий, а коти заглядали мені в вічі, як діти.
В погідні дні виходив я досвіта-холодком по глянути на засіви, нарвати овочів, або щось уполювати; в полудне, коли сонце пражило найсильніше, лягав я в холоді ліса і ждав, аж похолодніє. Тоді поволи вертав у печеру, де мене витали мої лями, коти і папуга, бо пес майже заєдно ходив зі мною.
Що дня рано зазначував я свіжу чертку на своїм деревлянім калєндарі, а зазначивши, ставав біля стовпа і довго-довго дивився на море та на протилежну землю, що маячіла в далечині. Та вже минав десятий і одинацятий рік мого побуту на острові, а я не бачив нігде ні сліду людини. Мене страшенно кортіло дістатися на ту далеку землю за морем. Я надіявся знайти там культурних людей, але як до них дістатися? З чого зробити човен? Я пригадав собі, що дикі видовбують човни в дереві і собі задумав так зробити. Я винайшов у лісі грубезне дерево, та коли зрубав його своєю малою сокиркою і став довбати — скоро побачив, що це праця понад мої сили, і залишив. Я обчислив, що на видовбання човна потрібно би мені рік часу! Це одиноке діло, до якого я взявся і не довів до кінця, — але потім показалося, що то була воля Бога. Бо якби мені було вдалося зробити човен і переплисти до тої землі, зїли би мене там людоїди. Або ще певніше — я не доплив би туди і згинув на морі. — Оттак жив я спокійно з дня на день і думав уже в мирі закінчити тут свої дні, коли це один випадок зруйнував мені раптом мій спокій.
Одного погідного ранку йшов я від свого калєндара в глиб острова, але чомусь не пішов своєю стежкою, тільки трохи збочив зі звичайної дороги. Я йшов якийсь час піском понад море і коли вже мав увійти в гайок, раптом став мов скаменілий: Я побачив перед собою на піску кілька виразних слідів людської босої ноги…
Хвилину стояв я, мов камінь, а потім великий страх обняв мене цілого і я, мов божевільний, пустився втікати з того місця. Та ступивши ще кількадесяти кроків я побачив таке, що справді дивуюся тепер, що тоді не зійшов з розуму або не впав мертвий. У малій прогалині над морем я побачив вигасле огнище, а довкола нього порозкидані якісь кости! Я приглянувся їм — і пізнав з перестрахом, що це кости людських голов, рук, ніг і хребта. Огнище було ще тепле — і мені прийшла страшна думка до голови: »На острові певно живуть людоїди, тільки, що я їх не бачив!« Але за хвилю я мусів змінити свою думку, бо побачив багато слідів, що йшли від огнища у море і там пропадали. Я глянув на море — і моє серце закамяніло з жаху. Далеко передімною замаячіло кілька човнів, що мов чорні точки маліли й маліли і нарешті зникли, попливши в сторону тих берегів, за якими я так тужив!
Було ясно: дикі приїздили на мій остров з'їдати свої жертви. Вони, робили це певно часто, але я не бачив їх. А що, як вони колись запустяться в глиб острова, побачуть моє збіжа і оселю і прийдуть до печери? Це-ж можливе!
На думку про це я попав у таку розпуку, що став ридати і шаліти з болю й страху. Я бігав, мов несамовитий, сюди й туди, нарешті впав зі сил і, вдаривши собою об якесь дерево, зімлів.
Мов крізь сон почув я якийсь дивний голос і збудився. Голос кликав десь з гори: »Робінзоне! Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?« Ці слова повтарялися раз-пораз. Я слухав і не міг уявити собі: де я і хто мене кличе. Нагло надімною пурхнуло щось крилами і на мене сіла моя — папуга! Аж тепер я пригадав собі все. Чого я зімлів і звідки папуга знала ці слова. Я нераз, сидячи в печері, задумувався над своєю долею і говорив сам до себе: »Робінзоне, Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?…« Вірна птиця переняла ці слова і тепер шукала мене, викрикаючи їх над деревям. Я опамятався трохи, встав і поплентався з папугою в руці до своєї печери. Та я таки заблудив, а тут уже вечоріло. Треба було пошукати місця, де би переночувати. Я ступив ще кілька кроків у якусь гущавину і побачив невисоку скелю, а в ній при самій землі вузкий отвір. Я протиснувся туди хильцем і побачив, що це якась глибока печера. Та як тільки поступив кілька кроків далі, я крикнув з переляку і вибіг з печери. Там блисло щось у пітьмі, мов двоє огнянних очей, і я почув, як щось наче застогнало. — Та я не знав, що це таке, але за хвилю подумав собі: »Все одно, краще згинути, як жити в непевности! Може тут живуть дикі, а може звір; побачу!«
Я запалив головню і обережно протиснувся знов у печеру. Якеж було моє здивовання, коли я побачив тут на землі лежачого — старого цапа! Він зайшов у цю печеру кінчити своє життя і стогнав, мов людина. Я усміхнувся зі свого перестраху і рушив далі. Показалося, що це тільки передсінок печери, з якого йшов вузкий і низький коридор далі. Я проліз туди рачкуючи, і знайшовся в обширній яскині, що мерехтіла тисячами невиданих світел. Це так відбивалися в світлі мойого смолоскипу чудові стиляктити, що мов діяманти звисали наді мною. Отут буде добрий сховок! — подумав я собі і трохи вспокоївся.
Я переночував у цій печері, а на другий день переніс до неї найважніші річи, потрібні до життя і одну рушницю. Це мав бути мій тайний склад. А свою першу печеру я почав ще краще укріпляти, щоби могти боронитися на випадок нападу диких, яких я тепер сподівався кождого дня. Я зробив собі деревляну драбину, що дня приставляв її до свого частоколу і дивився крізь далекогляд на море й по острові, чи нема диких. Аж як пересвідчився, що спокійно, тоді виходив з печери на світ, та вже йшов боязко і обережно мов злодій.