Робінзон Крузо (1930)/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Робінзон Крузо (1930
Данєль Дефо
переклад — Юра Шкрумеляк

7. Я оглядаю цілий остров. — Будую ліпшу оселю. — Сію збіжа і печу хліб. — Страшні сліди на піску. — Друга печера
Видання: Львів: «Світ дитини», 1930.
7. Я оглядаю цілий остров. — Будую ліпшу оселю. — Сію збіжа і печу хліб. — Страшні сліди на піску. — Друга печера.
Я поносив усі цінні речі з корабля до печери, яку передше поправив по землетрусі і ще трохи поглибив. А коли вже все було в безпечнім місці, я узброївся в рушницю і довгий кухонний ніж, взяв великий кошик на плечі і вибрався з псом на оглядини острова. Правда, — хоча й при зброї, але я йшов обережно і тихо, бо все ще побоювався, що на острові є хижі звірі, або людоїди. Якби їх товпа нагло найшла на мене, то не помогла би мені й моя зброя. Так я ходив по острові цілий день і не побачив ні сліду людини, ні хижого звіра не бачив. Зпід кущів втікали часом тільки дикі лями, заяці, чи дикі крілі, або пурхнула папуга, чи дикий голуб.
Przypadki Robinsona Kruzoe page 0267.jpg

Проходивши так цілий день, я вспокоївся і почувся на цім острові таки зовсім безпечним. До того ще прилучалася велика втіха, бо я відкрив на острові нові речі, які справді позваляли мені тут жити, як в раю. В гаях, на пів дня ходи від моєї печери, було багато кокосових дерев з прекрасними овочами, повно цитринових і помаранчевих деревець, що вгиналися від зрілих овочів, крім того на узгірях повно винної лози з солодкими ягодами. На одній поляні помітив я навіть картоплю, якої зараз-же трохи викопав і спік собі на обід. Нарешті, над вечір, зайшов я в прекрасне, затишне місце серед помаранчевих гаїв і тут у високій траві, повній цвітів, рішився переночувати. А ранком видалося мені це місце таким гарним, що я рішився побудувати собі тут малу оселю і перебувати в найгорячійшу пору року. Зараз таки узявся я до діла. Робота не йшла мені вже так важко, бо я мав уже трохи приладдя: ножі, сокиру, тощо. За кілька днів я збив собі з коликів чотирокутну колибу, окрив її добре пальмовим листям і вітрильним полотном, якого трохи захопив з корабля — а потім обсадив колибу високим частоколом, який скоро зрісся, так як і коло печери, і утворив живий непрохідний мур, в якому був тільки один тайний перехід. Сюди, в цю літну оселю, переніс я трохи своїх припасів і знаряддя тай переганяв сюди на час свого побуту всю череду лям, яких згодом присвоїв кільканайцять штук. Тут зробив я для них в кількох місцях добре обгороджені кошари і як випасли траву в одній, переганяв їх до другої.

Przypadki Robinsona Kruzoe page 0249.jpg
Przypadki Robinsona Kruzoe page 0202.jpg

Та на тому ще не скінчилася моя господарка. Десь у рік по тім, як я приніс до печери таке майно з корабля, вийшов я одного ранку по дощі з печери і здивований побачив серед трави кілька колосків ячменю! Я спершу не знав, як це диво пояснити, але потім нагадав собі, що недавно перед тим висипав я там з мішка решту стухлого зерна, яке приніс був із корабля і яке не хотіла їсти папуга, ні лями. Та побачивши ці колоски, я непомірно втішився і дав собі слово, що з них мушу розвести лан збіжа. І по довгих трудах це мені вдалося. Я засіяв збіжа; перших жнив я обережно вилущив зерно з кількох колосків і зараз посіяв їх у приготовану землю, яку вкрив старанно від шкідників. По других жнивах, які прийшли уже за чотири місяці, засіяв я зерном більший загін, — а по двох роках я змолотив стільки зерна, що вже міг засіяти з пів морґа землі — а з решти спекти собі хліб. Хто може описати мою втіху, коли я змолов сухе зерно на жорнах, зроблених з видовбаного пня; куди вложив два гладкі, пласкі камені і обертав верхний здоровою ломакою. Опісля спік собі першу паляницю! Перший свіжий хліб від сімох років, бо вже сім літ був я тоді на цім острові! І хоча ще довго потім жив я на цім відлюддю, то вже мені хліба не забракло; я засіяв такі лани, які давали стільки збіжа, що було би подостатком і для десятьох людей.

Отак сходив мені час на праці; я не лінувався працювати, бо в праці знаходив розраду у своїй самітности. Плив рік за роком, а я чимраз більше старівся і чимраз більше погоджувався з долею. Я дякував Богови і за це, що мав, бо чи не могло бути гірше? Мавже я подостатком їсти і пити. А крім того мав і живу тварину, що любила мене і пестилася біля мене. У слотливі дні сидів я в печері, чистив зброю, направляв знаряддя, ладив собі одежу, читав Святе Письмо, — або сідав біля свого немайстерного стола і розмовляв зі своїми товаришами: з псом, папугою і двома котами. Пес уже постарівся і трохи приглух, але не відступав мене ні на крок, папуга не вступалася мені з плечий, а коти заглядали мені в вічі, як діти.

В погідні дні виходив я досвіта-холодком по глянути на засіви, нарвати овочів, або щось уполювати; в полудне, коли сонце пражило найсильніше, лягав я в холоді ліса і ждав, аж похолодніє. Тоді поволи вертав у печеру, де мене витали мої лями, коти і папуга, бо пес майже заєдно ходив зі мною.

Даніель Дефо. Робінзон Крузо. 1930.djvu

Що дня рано зазначував я свіжу чертку на своїм деревлянім калєндарі, а зазначивши, ставав біля стовпа і довго-довго дивився на море та на протилежну землю, що маячіла в далечині. Та вже минав десятий і одинацятий рік мого побуту на острові, а я не бачив нігде ні сліду людини. Мене страшенно кортіло дістатися на ту далеку землю за морем. Я надіявся знайти там культурних людей, але як до них дістатися? З чого зробити човен? Я пригадав собі, що дикі видовбують човни в дереві і собі задумав так зробити. Я винайшов у лісі грубезне дерево, та коли зрубав його своєю малою сокиркою і став довбати — скоро побачив, що це праця понад мої сили, і залишив. Я обчислив, що на видовбання човна потрібно би мені рік часу! Це одиноке діло, до якого я взявся і не довів до кінця, — але потім показалося, що то була воля Бога. Бо якби мені було вдалося зробити човен і переплисти до тої землі, зїли би мене там людоїди. Або ще певніше — я не доплив би туди і згинув на морі. — Оттак жив я спокійно з дня на день і думав уже в мирі закінчити тут свої дні, коли це один випадок зруйнував мені раптом мій спокій.

Даніель Дефо. Робінзон Крузо. 1930.djvu

Одного погідного ранку йшов я від свого калєндара в глиб острова, але чомусь не пішов своєю стежкою, тільки трохи збочив зі звичайної дороги. Я йшов якийсь час піском понад море і коли вже мав увійти в гайок, раптом став мов скаменілий: Я побачив перед собою на піску кілька виразних слідів людської босої ноги…

Даніель Дефо. Робінзон Крузо. 1930.djvu
Мороз пішов мені по тілі; я гадав, що впаду і зімлію з жаху. На острові, який я уважав безлюдним і на якому уже дванацять літ живу і не бачив людини, — слід людської ноги! Я не вірив собі, чи це дійсність, чи оманюють мене мої змисли. Та ні! На піску був виразний слід, кілька слідів. Я став пригадувати собі, чи я сам не ходив коли сюди босий, але ні! Босий я не ходив ніколи — а впрочім моя нога менша від цеї на піску.
Przypadki Robinsona Kruzoe page 0263.jpg

Хвилину стояв я, мов камінь, а потім великий страх обняв мене цілого і я, мов божевільний, пустився втікати з того місця. Та ступивши ще кількадесяти кроків я побачив таке, що справді дивуюся тепер, що тоді не зійшов з розуму або не впав мертвий. У малій прогалині над морем я побачив вигасле огнище, а довкола нього порозкидані якісь кости! Я приглянувся їм — і пізнав з перестрахом, що це кости людських голов, рук, ніг і хребта. Огнище було ще тепле — і мені прийшла страшна думка до голови: »На острові певно живуть людоїди, тільки, що я їх не бачив!« Але за хвилю я мусів змінити свою думку, бо побачив багато слідів, що йшли від огнища у море і там пропадали. Я глянув на море — і моє серце закамяніло з жаху. Далеко передімною замаячіло кілька човнів, що мов чорні точки маліли й маліли і нарешті зникли, попливши в сторону тих берегів, за якими я так тужив!

Було ясно: дикі приїздили на мій остров з'їдати свої жертви. Вони, робили це певно часто, але я не бачив їх. А що, як вони колись запустяться в глиб острова, побачуть моє збіжа і оселю і прийдуть до печери? Це-ж можливе!

На думку про це я попав у таку розпуку, що став ридати і шаліти з болю й страху. Я бігав, мов несамовитий, сюди й туди, нарешті впав зі сил і, вдаривши собою об якесь дерево, зімлів.

Мов крізь сон почув я якийсь дивний голос і збудився. Голос кликав десь з гори: »Робінзоне! Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?« Ці слова повтарялися раз-пораз. Я слухав і не міг уявити собі: де я і хто мене кличе. Нагло надімною пурхнуло щось крилами і на мене сіла моя — папуга! Аж тепер я пригадав собі все. Чого я зімлів і звідки папуга знала ці слова. Я нераз, сидячи в печері, задумувався над своєю долею і говорив сам до себе: »Робінзоне, Робінзоне Крузо! Що з тобою сталося?…« Вірна птиця переняла ці слова і тепер шукала мене, викрикаючи їх над деревям. Я опамятався трохи, встав і поплентався з папугою в руці до своєї печери. Та я таки заблудив, а тут уже вечоріло. Треба було пошукати місця, де би переночувати. Я ступив ще кілька кроків у якусь гущавину і побачив невисоку скелю, а в ній при самій землі вузкий отвір. Я протиснувся туди хильцем і побачив, що це якась глибока печера. Та як тільки поступив кілька кроків далі, я крикнув з переляку і вибіг з печери. Там блисло щось у пітьмі, мов двоє огнянних очей, і я почув, як щось наче застогнало. — Та я не знав, що це таке, але за хвилю подумав собі: »Все одно, краще згинути, як жити в непевности! Може тут живуть дикі, а може звір; побачу!«

Я запалив головню і обережно протиснувся знов у печеру. Якеж було моє здивовання, коли я побачив тут на землі лежачого — старого цапа! Він зайшов у цю печеру кінчити своє життя і стогнав, мов людина. Я усміхнувся зі свого перестраху і рушив далі. Показалося, що це тільки передсінок печери, з якого йшов вузкий і низький коридор далі. Я проліз туди рачкуючи, і знайшовся в обширній яскині, що мерехтіла тисячами невиданих світел. Це так відбивалися в світлі мойого смолоскипу чудові стиляктити, що мов діяманти звисали наді мною. Отут буде добрий сховок! — подумав я собі і трохи вспокоївся.

Я переночував у цій печері, а на другий день переніс до неї найважніші річи, потрібні до життя і одну рушницю. Це мав бути мій тайний склад. А свою першу печеру я почав ще краще укріпляти, щоби могти боронитися на випадок нападу диких, яких я тепер сподівався кождого дня. Я зробив собі деревляну драбину, що дня приставляв її до свого частоколу і дивився крізь далекогляд на море й по острові, чи нема диких. Аж як пересвідчився, що спокійно, тоді виходив з печери на світ, та вже йшов боязко і обережно мов злодій.