Робінзон Крузо (1930)/5
| ◀ 4. Мої перші дні на безлюднім острові. — Печера під горою. — Упольована ляма. — Звідки я дістав огонь? | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 5. Моя дальша господарка на острові. — Мій калєндар. — Сіль. — Я освоюю собі дві лями і папугу. — Як живу і в що одягаюся по трох роках побуту на острові |
6. Святкування чотироліття мойого побуту на острові. — Землетрус і вибух вулькану. — Моя недуга. — Корабель! Корабель! ▶ |
|
Покріплений на душі й на тілі я збудився слідуючого ранку і передусім докинув до огнища дров. Потім вибіг з печери подивитися, яка погода. З вчерашньої бурі не було ні сліду, небо було чисте, ніби викупана дитина. Та ще одно врадувало мене незвичайно. Моя огорожа за ту одну дощеву ніч так зазеленіла й розрослася, що ніхто в світі небув би догадався, що ті кущі й прутики насаджені недавно людською рукою. З них зробилася жива непроходима стіна. Навіть малий отвір, крізь який я завжди протискався з печери й до печери, заріс і зійшовся. Дивлячись на нього, я впав на добру думку, яка нераз потім показувалась спасенною у своїх наслідках. Я рішився не виходити ніколи крізь ту огорожу і не вдоптувати стежки просто входу до печери, але зробити собі драбинку, якою з печери я міг би вилізати просто на скелю і з неї збігати в сторону моря. Я так і зробив. Ви певно вже догадуєтеся, що я зробив собі висячу драбинку з тої дивної ростини, що не рвалася, наче міцний шнур[1]. Я зробив так, що довгим патиком закидав горішний кінець драбинки на скелю і коли вона зачіпилася вистаючого там каменя, я ліз на гору. Вийшовши на гору, я скидав драбинку в низ під печеру, так що підчас моєї неприсутности не було до печери ніякого доступу. Колиж я вертався »до дому«, тоді брав з таємного сховку довгу на кінці закаблучену тичку і нагнувшися досягав драбинку тай витягав її кінець на скелю. А злізши по ній в низ, я тоюж тичкою здіймав її і чувся тоді в печері зовсім безпечний.
До того часу, як я забезпечив так свою домівку, я не бачив на острові, — котрий назвав »островом розпуки«, — ні хижого звіра, ні сліду людини, але всеж таки вроджена обережність казала мені зробити зі своєї оселі укріплену твердиню. Бо передовсім я ще й не перейшов і не оглянув цілого острова, і тому не міг знати, чи некриються де на ньому які грізні небезпеки. Тай не так скоро думав я запускатися на оглядини острова, без зброї і без одежі. Правда, я зробив собі якийсь лук і стріли, але не вмів ще ним добре стріляти. Я міг ходити лише найдальше який кільометер-два від своєї печери, щоби в кождій хвилі мати її на оці і в разі потреби до неї схоронитися.
Тепер, коли я вже мав огонь і мясо, якого думав ще досить наполювати, дався мені відчути брак соли. Я пригадав собі, що прецінь в морській воді є чимало соли, треба тільки її видобути. Ідучи раз у сторону моря і думаючи, як добути сіль, я нагадав собі, що мушу найти спосіб, щоби незабути рахунок часу, бо на тім відлюддю легко могло це статися. Передусім варто було поставити якийсь знак, на спомин того дня, коли я попав на цей остров. Я побіг над море і недалеко того місця, де я вперше молився уратований, закопав велике і грубе поліно, обтесане мушлею. До него привязав на вхрест грубу листву, також гладко витесану. На листві я вирив острим кременем такі слова:
— »На цей остров дістався я 30 вересня 1659 р«. Потім на поліні від самої долини почав я різати значки, що мали означати дні мого побуту на острові. Я мав добру память і знав докладно, скільки днів пробув я вже на самітнім острові. Будні дні зазначував короткою черткою, неділі довшою, місяці ще довшою, а коли опісля дійшло до року, я відзначив його подвійною грубою черткою. І не один рік я робив ті знаки, — як це покажеться далі з мого оповідання. Так я мав свій калєндар, на якому що дня рано зазначував дні, перебуті на самітнім острові.
Небаром доробився я й соли — і взагалі, тоді, коли був зданий сам на свої сили, я пересвідчився, що чоловік може всьо довершити, до чого тільки візьметься з охотою і завзяттям. Я з важким трудом викопав собі над морем неглибоку але широку яму й прокопав до неї канал від моря. Коли найшло повно води, я замкнув канал. Від спеки горячого сонця почала вода в ямі парувати, а по кількох днях висохла зовсім, залишаючи на дні ями чисті криштали соли, що могла мені вистарчити й на цілий рік.
Маючи сіль, я міг уже переховувати мясо на довший час і мати його про запас на слотливі дні або на випадок слабости. Крім насоленого мяса я ще чимало й навудив його і взагалі поробив собі добрі припаси на зиму. Та зима не надходила. Показалося опісля, що цей остров лежить у горячім підсоню, де вічне літо, і де замісць зими падуть тільки через два-три місяці обильні дощі, які, що правда задержували мене в печері, але не дошкулювали холодом.
Впрочім уже за кілька місяців мойого побуту на острові, я прибрався в таку одежу, що ні слоти, ні зими не потребував боятися. З упольованих лям я мав уже біля десять сухих шкір і вшив собі з них одяг. Розуміється, що цей одяг не надавався на параду в Льондоні, бож я не був кравцем і не мав ниток, ні ігли, але як на самітний остров, то був аж надто добрий. За нитки служила мені вже згадана »мотузяна« ростина, а замісць ігли вжив я рибячої ости, бо і риб мені не бракло. По бурі, або по припливі моря, завжди лежало їх кілька ще живих на березі. Отже я вшив собі на голову таку кучму, що насувалася аж на очі; вшив собі широкі але короткі штани і рід кожуха. На ноги зробив щось подібне до постолів і привязував іх до стіп тимиж мотузками. Вкінці я зробив собі ще й парасолю з патичків і з пальмового листя. Вона знаменито хоронила мене від спеки й дощу, була тільки тому невигідна, що неможна було її складати, — все мусіла бути отворена.
Далі я почав мріяти про те, щоби яким чином освоїти собі бодай одну ляму, та яку птицю, щоби в часі довгих слотливих днів мати в своїй »хаті« живе сотворіння. Крім того я хотів мати трохи молока, бо вже проїлося мені саме печене мясо. Щасливий випадок небаром уже поміг мені здійснити мої мрії. Одного дня я знову поцілив своїм топором ляму, кинувши ним навмання в стадо цих милих звіряток. Я не вбив її, лише ранив в обі передні ноги, так, що вона впала й не могла втікти. Та як-же я здивувався і втішився, коли побачив що біля лежачої лями стоїть одно молоденьке. Воно не втікало, як усі розбіглися і як я приступив до лями. А коли я взяв її на плечі і поніс до печери, воно побігло в слід за мною. Я перевязав лямі обі ноги останками з моєї сорочки, насмарувавши перед тим рану лоєм. Опісля доглядав її і молоде, як міг. Приносив їм трави, і води, а за ведро служила мені скорупа з великої черепахи, яку я раз убив над морем. Звірятка привикли до мене так, що коли я приходив вечером до печери, мале бігло й лизало мені руки, а стара простягала шию, щоби її погладити. Небаром вона виздоровіла і вийшла пастися перед печеру — поза огорожу де могла дістатися — тай не показувала охоти втікати. На ніч заходила і лягала в печері поруч мене. Згодом я зробив їй перегородку і там була її стайня. Коли я вперше приступав її доїти, вона перестрашилася і втікала, але згодом привикла і стояла спокійно. А я радів цілим серцем, що мав живі сотворіння біля себе і пив їх тепле молоко.
Небаром моє товариство побільшилося. Я підглядів одного вечора папугу, що залітала до свойого гнізда. Ранком я підкрався до гнізда, і коли ще всі птиці дрімали, поклав на гніздо руку. Всі розлетілися зі страшним вереском, але одну таки я приглушив ударом прута і вспів зловити й поніс її до печери. З патичків і з ростинного мотуззя я змайстрував для неї клітку і доглядав її так дбайливо, що за несповна тиждень вона вже не била так крильми об стіни кліточки. Якеж було моє здивовання, коли одного ранку пробудив мене якийсь ніби людський крик. Я схопився і почув виразні слова: »Козоньки мої, овечки мої!« Я спершу настрашився, хто це може говорити, та за хвилю заплакав з радости, бо побачив, — що це папуга так говорить. Я нераз у своїй самотині промовляв до своїх лям такими пестливими словами — і ось папуга перейняла ці слова. З радости я отворив клітку не думаючи, що птах може втікти з печери. Але подвійна була моя радість, коли ця люба птиця пурхнула з клітки, облетіла печеру і сіла мені на плече! Тепер я мав уже одного »говірливого« товариша!
Дуже пізно, бо вже по яких двох роках мойого перебування на острові, я здогадався зліпити собі з глини горнець. Робота ця мені спершу ніяк не йшла, але що мав я до роботи в довгу тримісячну слоту? Нарешті я виліпив кілька горців і горнят і випалив їх аж до червоности на огні. Дуже незугарні були ці горшки, але коли я перший раз зварив собі в них молоко лями, а потім і мясний росіл, яким-же дорогим було мені це начиння і як смакувала мені горяча страва! Слота примусила мене ще й до другої роботи. Я нарвав на острові багато гнучкого пруття і почав плести кошики, великі й маленькі, на мясо, на траву для лям і на суниці та на всякі ягоди, які дуже смакували мені й папузі.
——————
- ↑ Це були ліяни — довгі на кільканайцять метрів била ростин, що звисають з гори в долину, так, як дикий виноград.